Розділ «Наталія Яковенко НАРИС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ З НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО КІНЦЯ XVIII СТ 1997»

Полонофільські настрої підсилювалися і завдяки загальному піднесенню, що його переживала Польська держава у XVI ст., особливо в період правління Жиґимонта II Авґуста (1548–1572), котрий називають "золотим віком" Польщі, добою найвищого розквіту її політичної культури. Що стосується самої Польщі, то вона добивалася унії як з великодержавних амбіцій, так і в розрахунку на територіальні прирощення, нові землі, придатні для сільськогосподарського виробництва. На середину XVI ст. польська економіка переживала бурхливе піднесення, бо війни у Європі вивели її на роль головного експортера сільськогосподарської сировини, збіжжя і лісових товарів на європейський ринок. Лишається додати, що з середини XVI ст. у балтійську торгівлю, головною артерією котрої була Вісла, яка зв'язувала внутрішні регіони Польщі з воротами зовнішнього збуту – Ґданськом, щодалі активніше втягується Волинь. Звідси по Західному Бугу, a далі по Віслі вивозили на експорт збіжжя, поташ, смолу, напівфабрикати корабельного лісу. Невдачі ж Великого князівства Литовського у Лівонській війні могли обернутися утвердженням Московії на берегах Балтики, і тоді російський вивіз продуктів у Західну Європу склав би поважну конкуренцію польському та волинському експорту.

До торгової гарячки були втягнуті найширші кола купецтва і шляхти, a це, своєю чергою, активізувало шляхетську колонізацію, стимулюючи гонитву за нерозораними ланами й незайманими лісовими масивами. Уявленню про землі, що чекають на енергійного господаря, ідеально відповідала Україна. Образ безкрайої родючої рівнини, що плине молоком і медом, де риба з'являється "з божої роси", пшениця родить сама по собі без засіву, a трава на пасовиськах росте так буйно, що по ній не можна проїхати возом, міцно закорінився у свідомості польського читача завдяки історико-географічній і мемуарній літературі. Зокрема, саме так описано Україну в популярному творі професора Краківського університету Мацея Мєховського "Трактат про дві Сарматії", що був виданий 1517 р. і лише протягом XVI ст. перевидавався по різних містах Європи 15 разів. Повторюючи думку одного з найвідоміших польських істориків Оскара Халецького, можна сказати його ж словами: "Братія шляхетська, побачивши перед собою родючі українські простори, подумала передовсім не про Москву, не про козаків і татар, a про "нову здобич польського плуга".

Волинці і кияни нa Люблінському сеймі 1569 р. Унійний привілей

10 січня 1569 р., після кількарічних попередніх дебатів, у Любліні розпочався сейм, спільний станам Польської Корони зі станами Великого князівства Литовського. З перших же днів на ньому непримиренно зіткнулися два уявлення про унію: литовської сторони – в значенні федеративного об'єднання двох держав, польської – в значенні безумовної інкорпорації Великого князівства Литовського. У гострих дебатах, котрі нераз опинялися на грані розриву і навіть збройної сутички, врешті було досягнуто згоди. Актом від 1 липня 1569 р. проголошувалося утворення нової федеративної держави двох народів – Речі Посполитої. При цьому Велике князівство Литовське, як і Польська Корона, лишалося самостійним політичним організмом з окремою вищою адміністрацією, власною скарбницею, військом, судово-правовою системою. Платою за державну суверенність, яку вдалося зберегти знесиленому Великому князівству, стали Підляшшя, Волинь, Київщина і Брацлавщина, тобто території, що найдовше (a власне до самої унії) зберігали політичну відособленість від центрального тіла литовсько-руської держави.

У бурхливих сеймових дебатах українській політичній еліті випало зіграти непрестижну роль швидше пасивного спостерігача, ніж активного учасника з вирішальним голосом. Виправданням може служити хіба прихильне ставлення до саме такого перебігу подій, бо ж ні українські князі, ні, тим більше, шляхта не противилися очікуваній зміні. Власне, послів від шляхти на Люблінському сеймі взагалі ще не було чутно, a князі трималися "мінімалістичної програми" – відстоювали свободу віросповідання і недоторканість місцевих звичаїв, навіть не висуваючи вимог політичного характеру. Очікувані гарантії були надані. У привілеях Волині, Брацлавщини й Київщини, приєднаних до Корони Польської як рівні до рівних, вільні до вільних, спеціально виділялися сюжети, спрямовані на охорону цілісності території і непорушності місцевих звичаїв. Так, окремим пунктом оговорювалося збереження стародавніх границь згаданих земель з усталеною сіткою самоврядних земських інституцій та судово-адміністративних органів. Основним законодавчим кодексом лишався й надалі Литовський Статут; гарантувалося збереження руської мови в публічному побуті. Усі місцеві уряди, почесні титули й посади, згідно з привілеями, могли надаватися лише мешканцям відповідної землі (волинцям, киянам чи брацлав'янам) без огляду на їх віросповідання, так само як і всі пільги, декларовані привілеями, поширювалися нарівно на католиків і православних.

Отже, як бачимо, згідно з унійним привілеєм, за колишніми литовськими володіннями визнавалися давні кордони, право на власне судочинство, адміністрацію і урядову мову, тобто, висловлюючись по-сучасному – на культурно-адміністративну автономію. Питання про те, наскільки польський уряд виявився здатним забезпечити реальне дотримання норм цієї автономії, лежить в іншій площині, бо у свідомості тутешніх мешканців гарантований законом особливий статус України-Русі існував, і якраз відповіддю на його порушення стало згодом загострення національної проблеми.

Спалах князівської потуги після унії

Прикметною деталлю довколаунійних подій є те, що українські хроністи, ретельно нотуючи безліч другорядних дрібниць із близького їм життя, "не помітили" такого епохального акту, як передача українських земель Короні (принаймні, записів про цю подію в українських літописах фактично немає). Це не свідчить про байдужість до долі рідного краю. У середньовічній уяві політична відособленість, на відміну від модерного стереотипу мислення, ототожнювалась не з державною суверенністю, a з власним володарем. Оскільки ж великий князь литовський і король поєднувалися в одній персоні – Жиґимонта II Авґуста, нічого епохального в очах людей того часу взагалі не сталося, бо місцеві політичні інститути, що були втіленням реальної окремішності в адміністративному устрої, звичаях і правовій системі, лишалися незмінними. A стрижнем їх як споконвіку до унії, так і після неї зоставалися власні князі – символ династичної окремішності.

Князі, котрі підписували акт унії, та перші поунійні покоління княжих нащадків були ще надмір далекі від тієї інтеграції в Польську державу, яку бачимо на прикладі їхніх спольщених правнуків. Відчуття своєї чужорідності в колі польської еліти, байдужість до великої придворної політики, презирлива зверхність стосовно нижчих по крові (a саме такою була середня шляхта, яка заправляла сеймовими баталіями) обертають увесь потенціал енергії руських можновладців на концентрацію влади у себе вдома. I дійсно, за кілька десятиліть саме вони, ці "удільні князі нової генерації", як влучно називав їх Михайло Грушевський, стають настільки потужними правителями України, що уряд, король і сейм перетворюються на їхньому тлі на порожні слова без реального значення.

Здійснювалося це кількома річищами. Так, після унії князі формально втратили право на спадкове місце в державній раді (сенаті), яке за законами Корони Польської було посадовим і належало тільки носіям вищої церковної і світської влади. Ні придворних міністерських посад, ні, тим більше, вищих санів у католицькій ієрархії українські князі довго не займали. Відтак дорогу до сенату прокладали тільки воєводські й каштелянські уряди у своїх воєводствах: Київському, Волинському і Брацлавському. Відповідно, у руках колишніх княжат головних – Острозьких, Заславських, Збаразьких, Вишневецьких, Санґушків, Чорторийських, Корецьких – зосереджується абсолютна більшість сенаторських урядів трьох воєводств (між 1569 і 1648 рр. в сенаті засідала 21 особа від семи княжих родів, що за чисельністю аж ніяк не поступалося представництву у раді Великого князівства Литовського до унії).

Іншим аспектом позірного зменшення княжого права була відміна збройних корогов, що виступали окремо від повітового війська під гербом і стягом князя. Проте княжі приватні загони були безкоштовною військовою силою, a українські землі увійшли до складу Корони в той час, коли тут, на відміну від Великого князівства Литовського, посполите рушення шляхти вже перетворилося на фікцію, і якраз напередодні унії було створене наймане (кварцяне) військо з 2–6 тис. жовнірів для постійної служби на пограниччях. Тобто княжі війська ставали бажаною підтримкою дорогим і нечисленним регулярним збройним силам.

На відміну від практики Великого князівства, надвірні загони державою не контролювалися і урядовому військовому командуванню не підлягали. Про орієнтовне співвідношення кварцяного і надвірних військ може дати уявлення така цифра: Костянтин Острозький при потребі виставляв власне військо з 15–20 тис. вояків з числа панцирних бояр, зем'ян-ленників та клієнтів, що володіли землею на території його родових володінь з обов'язком військової служби. Українські можновладці мали й іншу реальну можливість потрясати державою: вони були в ній просто найбагатшими людьми. Ось виразний приклад: у скарбниці князя Януша Острозького, єдиного спадкоємця роду Острозьких, на 1620 р. зберігалося готівкою 600 тис. червоних золотих, 290 тис. золотих різної монети і 400 тис. талярів битих, a крім того 30 бочок срібного брухту та злитків, що в сумі дорівнювало двом річним бюджетам Речі Посполитої в мирний час. Безпрецедентними були і обшари княжих земель, наприклад, "удільного Задніпровського князівства" Вишневецьких на Лівобережній Україні з центром у Лубнах. Вже в останній чверті XVI – на початку XVII ст. княжа хвиля вихлюпується на південь; на Київщині й Брацлавщині виростають небачені за розмірами володіння Острозьких, Корецьких, Збаразьких, Ружинських. Вони формуються різними шляхами, передовсім – через тотальне скуповування земель місцевих бояр-шляхти, яким Другий Литовський Статут 1566 р. вперше надав право необмежено відчужувати свої маєтки. Велетенські земельні обшари, лише номінально підлягаючи державному контролю, перетворюються на мікродержави, де діяла єдина влада – князя, оточеного збройними слугами, васалами, клієнтами, шукачами хліба на вельможних дворах. Цілком очевидно, що князь був і осередком політичних угрупувань свого регіону, визначаючи, a то й диктуючи настрої місцевого шляхетського загалу.

Зустріч Русі з Руссю: галичани нa

Волині й Київщині

Оцінюючи безпосередні наслідки Люблінської унії, не можна обійти увагою міграційних процесів, стимульованих зміною державної приналежності українських земель після 1569 р. Розділена доти між двома державами – Короною Польською і Великим князівством Литовським – більшість регіонів Русі (Галичина, Поділля, Холмщина, Волинь і Наддніпрянщина) вперше злилася в один політичний організм у складі однієї держави. На момент зустрічі мешканці її польського і литовського відламів, незважаючи на спільність мови й віри, відчували стосовно одне одного виразну відчуженість. Для волинців і киян, навіть між собою не вельми пов'язаних, галицькі панове заграничники (як їх тоді називали) були людьми з чужого, інакше збудованого світу. Ні ті, ні другі не відчували себе дітьми однієї землі. Для галичан вітчизною була політична батьківщина – Польська держава, a матір'ю-годувальницею – власна Галицька чи Подільська Русь. У свідомості волинців і киян вітчизни в політичному сенсі ще взагалі не існувало: служилося великому князю, a рідним краєм був конкретний територіальний обшар, до соціальних структур якого належав індивід.

Люблінська унія, ліквідувавши міждержавний кордон, стала точкою відліку консолідаційних процесів. Головним практичним тлом, на якому розсмоктувався бар'єр відособленості, був уже згаданий вище спалах князівської могутності. В останній чверті XVI ст. різко зростає число дрібної шляхти з західноукраїнських регіонів при дворах волинських можновладців. Більш освічена, призвичаєна до двірського церемоніалу, ініціативніша й розкутіша, ніж боярство Волині й Київщини, галицька шляхта нарівні зі своїми польськими колегами стає правою рукою вельможних патронів, дістаючи з часом за їх протекцією поважні становища і маєтки в Україні. Міграційний потік шляхти з Галичини, привабленої перспективами служби на княжих дворах, охоплював десятки, якщо не сотні осіб. На Волинь, a звідти на Київщину та Брацлавщину проникали нові люди, які з руки князя обдаровувалися службовими маєтками і урядницькими посадами в новопридбаних володіннях. Спостереження над міграціями шляхти показують, що, наприклад, у таких точках відліку, як середина XVI – кінець XVI – перша третина XVII ст. вони стрибкоподібно виростають у пропорції 1:2:4, причому основний потік мігрантів рухається по осі Галичина/Волинь – > Київщина/Брацлавщина. Утворення нових князівських латифундій на півдні потягло за собою і переміщення всіх соціальних шарів населення, про що детальніше йтиметься далі. В цілому ж руйнування давньої взаємовідособленості українських земель, що відбувалося завдяки фізичному перемішуванню населення різних регіонів, стало однією з головних передумов виокремлення з православної руської маси Речі Посполитої – білорусів та українців – усвідомленої української спільноти.

Острозька aкадемія

Незалежна й ініціативна галицька шляхта, чий освітній багаж був непорівнянно ширшим, a світогляд – розкутішим на тлі вихованої по-старосвітському волинсько-київської еліти, принесла з собою в колишню "Литовську Русь" ще одну новинку – поворот обличчям до європейського Заходу. Перші помітні наслідки це дало завдяки скупченню цвіту тогочасних інтелектуалів у княжому Острозі. Це місто з багатьох причин надавалося на роль культурного осередку. Так, Остріг був одним з двох титулярних центрів єпархії Східної Волині, владика якої титулувався луцьким і острозьким, у зв'язку з чим Богоявленська замкова церква – один з наймонументальніших православних храмів того часу – мала статус кафедрального собору. Кілька богородичних образів, написаних у тодішньому Острозі, фахівці відносять до шедеврів православного іконопису. Замилування князя Василя-Костянтина в церковному співі і штат музик, якими він себе оточував, призвели навіть до виникнення особливого "острозького наспіву", якому, без сумніву, мало передувати довготривале плекання традицій хорового мистецтва. У церкві й замку існувала чимала книгозбірня, що містила і грецьку богослівську літературу, і західноєвропейські видання світського та церковного змісту: космографії, словники, граматики, передруки античних авторів, католицькі й протестантські теологічні твори.

Інтелектуальний осередок, який на середину 70-x років XVI ст. склався довкола князя Василя-Костянтина, був співзвучний його особистим замилуванням. Симптоматично, однак, що поява Острозького центру хронологічно збігається з першими наслідками впровадження в життя рішень Тридентського католицького собору (1544–1563), котрий виробив радикальну програму реформ для зміцнення Римської церкви. Зокрема, у 1564 р. на землях Речі Посполитої вперше з'явилися єзуїти – члени санкціонованого собором чернечого ордену нового типу, націленого на активну місіонерську і педагогічну роботу серед іновірців. Виникають перші єзуїтські колегії, в тому числі у Вільні (1569), a на Русі – в Ярославі (1574). На хвилі цих новацій у 1574 р. був написаний (надрукований 1577 р.) трактат відомого єзуїтського теолога, ректора Віленського університету Петра Скарги "Про єдність Божої Церкви під одним Пастирем", що присвячувався князю Острозькому. У книзі обґрунтовувались переваги істинної (Римської) церкви над хибною (Грецькою). Підкреслюючи нелад, що панує в останній, Скарга особливий наголос кладе на неосвіченості православного кліру. На його думку, це й зрозуміло, бо:

не було ще на світі і не буде жодної академії, колегії, де б теологія, філософія та інші визволені науки іншими мовами [окрім латинської і грецької] вивчались… Зі слов'янської мови жодний не може бути вченим.