Історія України-Руси. XI - XIII вік

На другу весну Кончак прийшов знову — на Переяславщину, з нечуваними приборами: мав якісь незвичайно великі самострільні луки і якогось „бесурменина”, що стріляв „живим огнем”. Але на нього наспів Сьвятослав з Рюриком і молодшими князями і погромили його коло Хорола. Не мігши уганяти ся за Половцями, бо почало роставати, Сьвятослав вислав в квітнї Чорних Клобуків і вони „на самий великдень” погромили половецькі кочовища. Слїдом він сам вибрав ся походом на Дін, але його упередив Ігор Сьвятославич, що вибравсь (ще в квітнї) з молодшими свояками у свій славнозвістний, осьпіваний Словом о полку Ігоревім похід на Дін. Застати Половцїв не приготованими Ігореви не удалось, але вертати ся ні з чим не хотїлось; він пустив ся битись і в першій битві дійсно побив Половцїв і пограбив їх вежі, але Половцї ударили слїдом більшими силами, „вся Половецька земля”, й Ігореве військо було знищене, на березї р. Каяли (як думають звичайно — теп. Калміуса, не далеко від Азовського моря) 13). Сам Ігор з трома иньшими князями попали в неволю. Тим плян Сьвятослава був розбитий, і він мав великий жаль на Ігоря. Нещасливий похід „відчинив ворота” Половцям на Русь: одна орда, Кончакова кинулась на Переяславщину, друга — Ґзи на Посемє, на волости побитих князїв, і сильно їх понищили. Поросє, що теж входило в пляни Половцїв, було мабуть оборонене тим, що Сьвятослав з Рюриком вийшли з військом під Канїв. Чернигівський Ярослав теж став на границях своєї волости. Переяславщинї й Посемю теж хотїли помогти, але ся поміч показалась досить слабою: Рюрик із Сьвятославом, мовляв, чекали Давида з Смоленська, а той не пішов далї Треполя, і на тім скінчилося ся.

Ся катастрофа зробила малу перерву в боротьбі з Половцями, і вона відновила ся, бодай судячи по лїтописним звісткам, уже на початку 1187 р. На початку весни Сьвятослав з Рюриком і переяславським Володимиром, прочувши, що Половцї зблизили ся до руських границь на Днїпрі, пішли на борзї, щоб захопити їх наглим нападом. Але від Чорних Клобуків Половцї дістали пересторогу й розтїкли ся завчасу. За те лїтом Кончак починив спустошення на Роси, „і від сього часу Половцї з часта почали пустошити Поросє й Чернигівську волость”, додає лїтопись 14). Зимою князї вибрали ся на Половцїв — знову на низ Днїпра, але Ярослав чернигівський, взагалї дуже неохочий до походів на Половцїв, перебив і сей похід, вернувши ся з дороги; натомість вислано знову Чорних Клобуків, і вони погромили без перешкоди безборонні половецькі кочовища, бо Половцї тодї були вибрали ся на Дунай 15). Після того галицька справа зайняла увагу Сьвятослава й Рюрика, і 1190 р. вони „примирили Половцїв у свою волю”, але слїдом боротьба розгоріла ся знову.

Причина вийшла від одного з виднїйших чорно-клобуцьких старшин, Кунтувдїя, „торчеського князя” 16). Його Сьвятослав був арештував наслїдком доносу, потім випустив, але розгнїваний Кутувдїй втїк до Половцїв, і тї, „потоптавше роту єго дЂля”, почали з часта наїздити на Поросє, переховуючи ся в побережу р. Виси. Ситуація для них була тим наручнїйша, що між Рюриком і Сьвятославом була тодї згадана смоленська „тяжа”, і вони нею були заняті 17). Сї напади наповнили осїнь і зиму, й так нарештї наскучили Чорним Клобукам, що ті підмовили Ростислава Рюриковича, і він ще з кількома молодшими князями пустив ся в степи. Коло Порогів, на правім боцї пограбив він кочовища й побив Половцїв. Та скоро він з тріумфом вернув ся назад і поїхав хвалитись батькови, слїдом за ним, „Ростиславлею дорогою”, вскочили на Поросє Половцї. Довідавши ся, що Сьвятослав чекав їх з військом над Росю, завернулись вони назад. Сьвятослав вернув ся, тодї вони знову пішли за Рось, але їх заскочили коло Товарова і богато побили. Сї повсечасні напади так занепокоїли Сьвятослава і Рюрика, що вони вибрались на цїле лїто 18) під Канїв з військом, „стерегти землї Руської”, і тим дїйсно оборонили Київщину від нападів. Половцї пішли на Дунай. Чорні Клобуки задумали, користаючи з сього походу їх на Дунай, повторити напад на половецькі кочовища, але Рюрик на се не пристав: він з Сьвятославом старали ся якось заспокоїти сю боротьбу. Тодї Чорні Клобуки вибрали ся з синами Сьвятослава, але наїхали на кочовища своїх приятелїв, „своїх сватів”, як каже лїтопись, і вернули ся.

Потім Рюрик мав з'їзд з „лукоморськими” Половцями — так звались, очевидно, Половцї поднїпрянські. Він обдарував і заприсяг їх, що не будуть більше нападати, а Контувдїя задоволив, давши йому місто Дверень. Після того Сьвятослав хотїв зробити ще загальний з'їзд з усїма ордами, правобічними і лївобічними, але Бурчевичі (мабуть лївобічна орда) не схотїли їхати в Канїв: бояли ся Чорних Клобуків, бо мали їх невільників у себе, і на тім все розбило ся. Приходило ся знову „стерегти” Київської землї 19).

Молоді князї одначе не дуже симпатизували такій обороннїй полїтицї старших. Коли при кінцї того ж року Чорні Клобуки задумали похід на Половцїв, вони не удали ся до Рюрика, бувши певні, що він однаково їх не пустить, а звернули ся до його сина Ростислава, і той дїйсно, потайки від батька поїхав з ними на Половцїв. Взяв з ними велику здобич в половецьких кочовищах, а вернувши ся „з славою великого”, пустив ся розвозити свої трофеї (сайгати) по свояках. Але Сьвятослав був тою славою дуже невдоволений і закликав Рюрика, аби стеріг Русь від Половцїв, коли „зайняв” їх його син. Рюрик дїйсно прибув і з Сьвятославом вийшов під Василїв. Довго стояли тут князї, але коли вони розійшли ся, Половцї зараз попустошили Убереже і побрали в неволю Торків 20).

Таким чином боротьба з Половцями мала результати дуже непоказні. Почавши ся походами в степ в 60-х і потім 80-х рр., вона вкінцї зійшла на оборону границь. Всяка зачіпка викликала нові напади Половцїв на руські землї, й руським князям приходило ся буквально цїлими місяцями „стерегти руської землї” з військом. Ся потреба примушувала князїв нераз залишати иньші справи; Рюрик нпр., мусїв залишати через се свої походи на Литву 21) він вів боротьбу з нею, правдоподібно, для оборони союзної Турово- пинської землї). Очевидна річ, така практика стереження була дуже тяжка і можлива тільки при загальнім спокою. Правда, сю потребу міг би був задовольнити якийсь постійний і сильний сторожовий полк на пограничу, але до такої орґанїзації князївсько-дружинний режім ще не дійшов.

Що дїяло ся тими останнїми роками на лївім боцї, Київська лїтопись не каже. Маємо тільки під 1191 р. два походи Ольговичів в половецькі степи, обидва щасливі; про половецькі ж напади не маємо звісток.

Як я вже сказав, русько-половецькими справами вичерпував ся зміст полїтичного житя Поднїпровя в сих роках. Иньші полїтичні справи, як ми бачили, мали лише другорядне значіннє. В княжих відносинах було, як порівняти, дуже спокійно; по недавнїй катастрофі се були ясні й затишнї хвилї в Київі — спокій перед новою бурею. Яке б ілюзоричне не було „старійшинство” київського Сьвятослава, все ж він був таким старійшиною, бодай на Українї. Він мав певний престіж і за границями її: візантийський імператор Ісаак Анґел посватав саме перед смертию Сьвятослава його внучку Офимью Глїбовну за „царевича” — може свого сина й наступника Олексїя 22). В добрих відносинах жив Сьвятослав, здаєть ся, і з землею, не так як його батько. Принаймнї лїтопись згадує за всенароднїй пир, споряджений ним з нагоди посьвящення церкви св. Василия, де й Кияне „быша весели” 23).

Примітки

1) Іпат. с. 446.

2) Іпат. с. 450, 455.

3) Іпат. с. 456.

4) Більше в гл. VII.

5) Під сим роком стоїть його смерть в Іпат. л., і в сих роках хронольоґія її досить справна, як видно з дат 1184-5 і 1194 p. i з звісток про західно-европейські подїї 1187-1189 р., так що можна прийняти сей рік безпечно.

6) Іпат. с. 442, 444-8.

7) Іпат. с. 450-1 (1190, осїнь).

8) Іпат. с. 379-81, 383-4, 387, Лавр. 339-342, 344-5, Ніконов. І с. 241.

9) Іпат. с. 408-9, 410, 414-5, 442.

10) С. 105.

11) Іпат. с. 414, 428.