Історія України-Руси. XI - XIII вік

Чи вернено при тім все, що належало до Руської держави за Володимира? Лїтопись не дає нїяких матеріалів для розвязання сього питання; теоретично беручи, можна з певною правдоподібністю припускати, що на польсько-руськім пограничу Ярослав відібрав всї батьківські землї, а може навіть і причинив де що: обставини дуже тому сприяли, а Ярослав, як бачимо, дуже велику увагу звертав на західнє пограниче, Після того великого походу бачимо кілька років пізнїйше, вже по смерти Мстислава, ряд нових походів, що своєю систематичністю виказують істнованнє у Ярослава якоїсь загальнїйшої мети: під 1038 р. маємо похід Ярослава на Ятвягів 12); під 1040 р. похід на Литву; 1040-1041 р. похід в Польщу: сей був зроблений може на проханнє нового в. кн. Казимира, але се не переміняє загального вражіння від сїєї системи походів на захід. Очевидно, вони стояли в звязку з реставрованнєм західньої границї Руської держави і мали на меті зміцненє або й розширеннє її в порівнянню з давнїйшим.

З смертию Мєшка Польща прийшла була до повного упадку: настала загальна анархія, реакція проти нових форм державного житя, проти християнства. Тільки десь коло 1049 р. прибуває назад до Польщі син Мєшка Казимир (т. зв. Відновитель) і опираючись з одного боку на поміч Нїмеччини, а другого — на поміч Ярослава, починає реставрацію польської держави. Зі сторони Нїмеччини і Руси се, розумієть ся, було важною полїтичною похибкою, що вони помагали відбудовувати Польську державу; в інтересах Руської держави був повний упадок сього соперника. Але Польща була тодї така слаба супроти Руси, що знов ся полїтика Ярослава не може нас дуже й дивувати: треба було великої розваги, щоб не злегковажити такого підупалого сусїда.

Коли саме Казимир звернув ся до Ярослава і уложив союз з ним, ми не знаємо. Очевидно тільки, що будо се десь на самім початку його князювання в Польщі. Ярослав видав за Казимира свою сестру, Добронїгу-Марію, як зветь ся вона в польських джерелах, а згодом висватав сестру Казимира за свого сина Ізяслава 13). „За віно” своєї сестри дістав Ярослав від Казимира невільників, виведених чверть віка перед тим Болеславом з Руси, числом вісїм сот. Очевидно, вигоди, які Ярослав мав здобути від сього союза для себе, сим не обмежались, але більше нічого лїтопись не каже. Само собою розумієть ся, що заразом Ярослав дістав згоду шваґра на свої дотеперішнї здобутки на західнїх границях. З свого боку він поміг свому шваґрови в його боротьбі з опозицією; головним її огнищем було Мазовше, де на чолї повстання стояв якийсь Мойслав, чи Маслав, і з нашої лїтописи знаємо про два походи Ярослава на Мазовше 14). Перший раз, по лїтописи 1041 р., ходив він туди човнами, очевидно — Бугом, з невідомим результатом 15); чи сей похід зроблений був в інтересах Казимира, не можемо сказати на певно, але се досить правдоподібно з огдяду, що другий раз Ярослав уже безперечно в інтересах Казимира знову ходив на Мазовше. Сей другий похід мав на метї знищити мазовецьке повстанє і досяг свого: Ярослав „побЂди я, и князя ихъ уби Моислава, и покори я Казимеру” 16). Сим Ярослав дуже сильно поміг Казимирови в відбудованню Польщі і тим, ровумієть ся, зробив тим лиху прислугу своїй державі на пізнїйше.

Другою ареною для Ярославових полків були північні землї. Про тутешнї походи ми маємо теж тільки короткі, і мабуть — далеко не повні згадки, але ясно, що вони мали на метї розширеннє полїтичного впливу Руської держави на фінські народи та збільшеннє підвластної і обложеної данею території.

Під 1030 р., одного року з відібраннєм Белза, Ярослав ходив на Чудь (полуднево-західнїх Фінів, на балтійськім побережу на захід від Чудського озера, инакше Пейпус). Він переміг їх і збудував місто Юрїв 17) пізнїйший Дерпт, Дорпат, недавно урядово знову названий Юриєвим). Се перший звістний початок розширення новгородського полїтичного впливу за Чудське озеро. В иньші походи сам Ярослав безпосередно не ходив: під 1032 р. маємо похід війська під проводом Улеба „изъ Новагорода на ЖелЂзныя врата” — тут розумієть ся похід на „заволоцьких” Фінів, в басейнї Північної Двини; похід був нещасливий. Під 1042 р. записаний анальоґічний похід Володимира Ярославича, що сидїв тодї в Новгородї, на „Ямь”, що мешкала тодї, як виводять з иньших звісток і фактів, в полудневім Заволочу між Ладозьким озером і Північною Двиною 18).

Полуднева границя меньше вимагала уваги за Ярослава, нїж за його батька. Вже самі інтензивні походи Ярослава на захід дають розуміти, що на полуднї було більше спокою. Дїйсно, Печенїги трохи притихли, бодай судячи по тому, що ми про них чуємо (не забуваймо, що наші звістки про їх напади досить припадкові).

Під час боротьби Ярослава з Сьвятополком вони виступають в ролї союзників Сьвятополка: в сїй ролї беруть вони участь в любецькій битві, непокоять Київщину під час походу Сьвятополка на Київ 1018 р. і разом з ним ідуть на Ярослава на другий рік (битва на Альтї); може в звязку з тимже стояв напад Печенїгів, записаний (що правда — тільки в Нїконівськім збірнику) під 1020р. Від тодї якихось нападів Печенїгів на власну руку аж до року 1036 не чуємо.

Се можливо. Печенїзька орда в ті часи була вже безперечно ослаблена. Не минула для неї дурно „безпереступна” боротьба її з Русию в кінцї Х і на початку XI в., але головно, що натиск зі сходу — орди Узів-Торків і з-заду її Кипчаків-Половцїв все дужчав, і в серединї XI в. орда Торків, а за нею слїдом Половецька прорвала ся в чорноморські степи, витиснувши печенїзьку орду. Останньою конвульзією Печенїзької орди в наших степах був напад її на Київ 1036 р. 19). Печенїги прийшли тодї великою масою, „без числа”, правдоподібно — се була цїла Печенїзька орда, що мандруючи зза Днїпра, з донсько-днїпровських країв, під натиском Торків, упала на Київщину.

Орда обложила Київ. Ярослав тодї був в Новгородї; він зібрав тут полки, забрав варязькі ватаги і з ними пройшов у Київ. Під Київом, на рівнім полї, де потім стала київська катедра св. Софії і виросла нова частина міста, дав Ярослав Печенїгам рішучу битву; завзята, цїлоденна битва закінчилась повною побідою Ярослава; Печенїги пустили ся тїкати куди видно; богато їх потонуло в сусїднїй річечцї Сїтомлю 20).

„Так вони погинули, а решта їх розбігла ся аж до нинїшнього часа”, закінчує своє оповіданнє лїтопись. Се значить тільки, що від того часу Печенїги зникли з арени київської полїтики: і більше не нападали на Русь. В дїйсности, як низше побачимо, головні маси їх, задержавшись якийсь час на нижнїм Дунаю, рушили потім за Дунай на Византийські землї, а чорноморські степи зайняли Торки, а слїдом — Половцї.

Примітки

1) Під 1022: Приде Ярославъ кь Берестью. Під 1030: Ярославъ взя Белзь. Під 1031: Ярославъ и Мстиславъ заяста грады Червеньскыя опять.

2) Іпат. с. 101, 1 Новг. с. 89, Нїкон. І с. 77. Уважаючи на те, що Брячислав не використав для своєї пімсти далеко більше наручних обставин під час боротьби Ярослава з Сьвятополком, я уважав би найбільш правдоподібним, що Ярослав саме перед сим нападом Брятислава відібрав ті волости від нього. Що се були волости полоцькі, за сим промовляє їх: дальша доля й ґеоґрафічне положеннє (такими уважав їх Барсов Географія с. 273, Довнар-Запольский Ист. Кривич. и Дрегович. земель с. 47); але Поґодін думав, що перед тим були вони смоленськими містами — Насл. IV. 309, і сей погляд прийняв Данилович op. c. с. 18.

Боротьба Ярослава з Брячиславом здаєть ся, відбила ся в певній мірі в оповіданню Еймундової саґи про війни Ярослава з братом Вартилавом. Цїкава б була подробиця, що війна мала початись тим, що Ярослав вимагав від Вартилава „сусїднїх з його краєм сел і міст”. З другого боку ґрандіозні розміри її, вказували б борше на війну з Мстиславом, хоч Варяги виступали в нїй по сторонї Ярослава. Героєм виступає Еймунд, що перед тим перейшов від Ярослава (бо він по смерти Сьвятополка вже не потрібував Варягів) до Вартилава, предвиджуючи війну між ними. Еймунд штучно взяв у неволю жінку Ярослава, і се змусило його до згоди; по угодї Ярослав дістав Голмґард (Новгород), Брячисдав дістав Кенуґард, а Еймунд Полоцьк, з обовязком пильнувати всеї Руси — Ґардаріку!

3) Іпат. с. 105.

4) „пЂснь пояше Старому Ярославу, храброму Мстиславу, иже зарЂза Редедю предъ нлъкы касожьскыни, красному Роману Святъславличю” (І).

5) Тепер Вел. Листвин на півн. схід від Чернигова на правім притоку Снови — на спеціальній мапі зветь ся ся річка Крюковим потоком.

6) Слїди поетичного оброблення сього епізоду заховали ся найлїпше в образї нічної битви під час бурі — подібнім до описи Альтської битви, але більш мальовничім: серед пітьми вояки не бачуть себе й орієнтують ся тільки відблиском блискавицї на мечах ворога (дещо упущене в наших редакціях Найдавн. лїтописи, заховало ся в пізнїйших компіляціях, як Воскр. І с. 329): „И бывъши нощи бысть тьма, и Громове, и молъния, и дождь, и рече Мстиславъ дружинЂ своей: поидемь на нЂ! то ны єсть корысть. И бысть сЂча зла и страшна; яко посвЂтящи молни, тако свЂтяще ся оружія, єлико же млънія освЂтяше, толко мечи видяху, и тако другъ друга убиваше, и бЂ гроза велика, и сЂча зла и силна” (пор. т. I, Історії с. 573). Як слїд поетичного римовання звучить ся фраза Мстислава:

и рече: кто сему не рад? се лежить СЂверянинь, а се Варягъ...

Поетичним обробленнєм тхнуть також сї подробицї: ”бЂ Акунъ (Гакон) сь лЂпъ (гарний, поправка Ламбіна, Ж. М. Н. П. 1858, V, замість лїтописного „слЂпъ”, загально принята), и луда у него златомъ истъкана (золототкана — брокатова одіж).. и Акунъ ту отбЂже луды златое”. Потім сей епітет: Якун слЂпий иже отбЂже златы луды” — приростає до нього і повторяєть ся при нагодъ в Патерику (с. 111).