Історія України-Руси. До року 1340

Рецидива і ріжницї в степени участи спільника Р. Правда не знає; одна з її постанов виразно уставляє рівну кару для всїх злодїїв-спільників крадїжи 30).

В системі кар Руської Правди головне місце займають пімста і грошева кара. Пімста, розумієть ся, інститут споконвічний, старший від усяких правних нормовань. Її полишає в силї й Руська Правда, і сею кардинальною постановою розпочинають ся всї її редакції: „коли вбє чоловік чоловіка, то може мстити брат за брата, або сини за батька, або батько за сина, або братанич, або сестринич”, каже Найдавнїйша Правда 31), вичисляючи для прикладу тих местників. Теж саме читаємо і в Правдї XII в.: „коли хто забє чоловіка, то може мстити брат за брата, або батько, або син, або братанич, або сестринич” 32). Право поступило лише о стільки, що підпорядковує пімсту суду: суд або випереджав пімсту, по розсуду даючи або заперечуючи право мстити ся над обвинуваченим, або наступав по пімстї й орікав, чи мав право местник мстити чи нї: в першім разї суд лишав местника безкарним, в другім — накладав на нього кару як за каригідний вчинок. Остання форма — оцїнок права пімсти по сповненій пімстї, мусїла трапляти ся найчастїйше 33); пімсту після суду ілюструє оповіданнє лїтописи про волхвів: Янь Вишатич судить волхвів і засудивши, віддає їх местникам: „мьстить своихъ” 34). Способу пімсти право не означає й не обмежує: очевидно, кождий зривав серце як міг: за удар яким небудь предметом (не мечем), право позволяло удар мечем в афектї; местники за убитих волхвами свояків в наведенім оповіданню бють волхвів, а потім вішають їх на дереві.

Дуже розповсюднений погляд, що Ярославичі заборонили пімсту, запровадивши натомість викуп; так толкуєть ся параґраф Ширшої Правди: „по смерти Ярослава сини його Ізяслав, Сьвятослав, Всеволод, і їх мужі: Коснячко, Перенїг, Никифор, зібравши ся знесли „убієніє за голову”, — аби викупали ся грошима”. Але в дїйсности тут, очевидно, йде мова не про пімсту, бо инакше по що було задержувати в сїй редакції постанову про пімсту (в попереднїм параґрафі)? Та й з наведеного вище епізоду про волхвів видко, що пімста дозволяла ся судом і після сеї постанови Ярославичів (епізод належить до 70-х рр., по другім вигнанню Ізяслава 35)). Далеко правдоподібнїйше, що тут іде мова про кару смерти за убийство, відновлену Ярославом і знесену його синами 36).

Коли местника не знайшло ся, або він, чи сам покривджений не в станї був пімстити ся, або нарештї вони добровільно зрікали ся свого права пімсти, тодї провинник „викупає” 37) свій переступ грошима. Такий викуп служить карою також у всїх учинках проти прав власности, бо пімста дозволяєть ся тільки в учинках, що дотикають здоровля, або чести — як удар якимось предметом, не мечем. І ся практика, розумієть ся, виробила ся теж самим житєм, перше від усякої кодифікації -її знаходимо у найріжнїйших народів, і вона тільки була нормована правом. Розмірно новим явищем було викуплюваннє провини не тільки супроти покривдженого, але й супроти суспільности (власти). Як я вже вище зазначив, зістаєть ся не зовсїм ясним, чи істнував сей викуп провини супроти власти давнїйше, але від Ярослава ми знаємо на певно, що провинник викупав свою провину і перед покривдженим, і перед властию осібними викупами. Викуп вини за убийство чоловіка, розумієть ся — свобідного тільки, даний родинї покривдженого, називав ся „головничьство” („за голову” в Найдавнїйшій Правдї); його великість, певно, теж уставлена була практикою з давна — 40 гривен. Стільки ж само платив провинник за свою провину і власти, а се звало ся „вира”. Пізнїйше — по смерти Ярослава уставлена була подвійна вира 80 грив. за огнищанина (княжого мужа); про головництво за княжого мужа не сказано, чи було й воно подвійне, чи просте; останнє правдоподібнїйше.

Така-ж сама кара — 40 гривен платила ся давнїйше за тяжке скалїченнє: відрубаннє руки або ноги 38), але в Правдї Ярославичів вона вже зменьшена: за таке скалїченнє в нїй платить ся „полувирье” (20 грив.) князеви, а покривдженому за калїцтво — „за вЂкъ”10 грив. 39).

Кара за всякі иньші переступи проти здоровля і вчинки проти чести, що платила ся князеви, мала технїчну назву „продажі”, а та що платила ся самому покривдженому звала ся платою „за обиду” (так же само називали ся і всї кари та відшкодовання при вчинках проти майна), Найдавнїйша Правда говорить лише про кари „за обиду” і з них згадує тільки два роди: 3 і 12 гр.; при тім вчинки, що ображали честь, платили ся вище, нїж відповідне скалїченнє тїла: так за відрубаний палець платило ся покривдженому 3 грив., а за урваний ус або бороду, за удар батогом, або иньшою річию (але не мечем) платило ся 12 грив. 40). Пізнїйша Правда задержала сї цифри 3 і 12 грив. для ”продажі” — хоч і тут звела її подекуди на низшу степень, так за лекший удар мечем каже платити 3 гр. замість 12; за те сильно зменьшила відшкодованнє: нпр. за лекшу рану гривна замість дванадцяти, за відтятий палець гривна замість трох 41). Таким чином система продаж розвивала ся тут до певної міри на рахунок давнїйших оплат „за обиду”.

Завдяки зниженню кар за калїцтво більша тяжкість кари за обиду чести зазначила ся в Правдї XII в. ще виразнїйше, нїж в Найдавнїйшій, бо за сю обиду не зменьшено кари: за урваний ус, удар батогом платило ся продажі 12 гр.; до сього прилучило ся ще вибитє зуба, що, очевидно, уважало ся також обидою чести 42).

Продажею ж карало ся, по Правдї Ярославичів і Правдї XII в., убийство в двох випадках: по перше — убийство чужого холола, „без вини” його; по друге — убийство злодїя на місцї учинку, але не вимушене потребою оборони: після того як він дав уже себе звязати, або був додержаний до сьвіту 43). Се одно з пізнїйших ограничень права пімсти.

Убийство жінки її чоловіком, коли вона була винна, карало ся полувирою — 20 грив. 44) — так треба, по всякій правдоподібности, розуміти сей суперечний параґраф.

З переступів проти майна перше місце займала крадїж — татьба, і сим словом, здаєть ся, в Правдї означають ся взагалї всї переступи проти власности 45). З них ми стрічаємо таку схему продаж: 60 кун (найнизша), 3 гривни, 3 гривни 30 кун і 12 гривен. Виїмок становили тільки крадїж коней і підпал двора, що карали ся не продажию, а иньшою, вищою карою — потоком (про нього низше). З иньших учинків найвищою карою — 12 грив. карало ся: крадїж холопа і бобра, злістне знищеннє чужої худоби — „кто пакощами зарЂжетъ конь или скотину”, і знищеннє знаків власности. Цїкаво, що знищеннє знаку власности на чужім борти карало ся 12-ти гривенною карою, а спустошеннє крадїжию чужого бортя, „оже пчелы выдереть” — тільки трегривенною; як бачимо, в першім разї цїнила ся не матеріальна шкода, але нарушеннє знаку власности, як особливо тяжкий переступ 46).

Середньою карою (3 гр. 30 кун і 3 гр. просто) карали ся такі вчинки як крадїж худоби з хлїва, жита з ями або з гумна, меду з бортя або знищеннє бортя (очевидно — не злістне), за крадїж пса, яструба або сокола з „перевісу” (ловецького приряду) або знищеннє перевісу (мабуть знов не злістне, а для того аби вкрасти з нього щось) — одним словом за матеріальні шкоди, що для виконання свого вимагали досить значного напруження „злої волї” 47). Противно, за крадїж з незамкненого місця — як нпр. за крадїж худоби з поля або крадїж човна, кари було тільки 60 кун 48).

Се була кара плачена власти, покривджений же діставав або „лицем” украдену річ назад, або грошеву вартість її на відшкодованнє („урок”). Аби обминути всяких суперечок що до сеї вартости, була принята певна нормальна вартість річей, і її вичисляє і коротша і ширша Правда для ріжних предметів.

Система грошевих кар-викупів при деяких добрих сторонах — як брак суворости, можливість відкликання, коли-б показала ся похибка в засудї, мала одначе ту важну хибу, що не мала субєктивної рівномірности: вона була незначною для богатого чоловіка і незмірно тяжшою для незаможнього. Коли богатий боярин міг заплатити кару за калїцтво або убийство свобідного чоловіка без особливої трудности, то бідного вона руйновала зовсїм. Заплатити нпр. 40 гр. вири і 40 гр. головництва за ненавмисне убийство для середнього господаря значило знищити ся матеріально до решти і стратити свободу. Ми бачили, що за 50 грив. тодї можна було купити цїле село, 80 грив. — се цїна 40 коний, себто далеко більше вартости середнього господарства „смерда”; хто ж не міг заплатити кари — відробляв її як закуп, або, при більшім дефіцитї, правдоподібно, відразу продавав ся в холопство.

Неможливістю для звичайного господаря виплатити власними силами оплат за убийство, взагалї — нерозмірною висотою сих оплат, поясняєть ся дуже інтересний інститут т. зв. дикої вири 49): коли громада, на котрої території стало ся убийство, заявляла, що вона не може знайти „головника” — убийцї, инакше сказати — не хотїла його видати, або коли головник був відомий, але вчинив убийство ненароком — на пиру або „в свадї”, тодї виру платила громада — вервь. Така громадська (вервенна) вира називала ся дикою, і громада платить її протягом довшого часу (колико лЂтъ). Таким чином громада, чи властиво — ті члени її, які „прикладають ся” до сього товариства, ставали товариством спільної асекурації на випадок убийства. Убійник, коли був відомий, платив сам „головництво” — відшкодованнє своякам убитого, і ту частину дикої вири, яка припадала на нього по рахунку членів товариства; таким чином його обовязок зменьшав ся майже о половину, хоч завсїди зіставав ся дуже великим. Чи платила громада головництво, коли не видавала убійника, не знати; коли платила, то значить не видавши його, вона брала сплату і вири і головництва на себе; у всякім разї не видаючи убійника, вона робила maximum того, що могла зробити для свого громадянина. В сїм разї, як виходить з закону, платили за свого громадянина всї члени верви.

Може бути — з сьвідомости хиб, звязаних з системою грошевих кар, а далеко скорше й правдоподібнїйше — просто через призвичаєннє до візантийської системи застрашення острійшими карами, головно карами на тїлї, — вище духовенство пробувало вплинути на реформу руської системи кар. Лїтописне оповіданнє каже, що під впливом епископів Володимир запровадив був кару смерти для „розбійників”, себто судячи по уживанню сього слова в Р. Правдї — взагалї для сьвідомих убийць. Одначе ж ся система не прийняла ся; хоч ми від ібн-Даста нпр. знаємо про істнованнє кари смерти на Руси давнїйше, але при кінцї Х і на початку XI віку вона очевидно вийшла з уживання і здавала ся вже невідповідною. Лїтописне оповіданнє про Володимира каже, що та новозапроваджена кара смерти була слїдом знесена — під впливом суспільности й з огляду на фіскальні мотиви — на дохід від викупів 50).

За Ярослава, здаєть ся, знову була проба запровадити кару смерти. Се з усякою правдоподібністю виходить із звісток Р. Правди про знесеннє кари смерти Ярославовими синами в двох справах: за сьвідоме убийство і коли холоп ударить свобідного 51); правдоподібно, сими випадками кара смерти не обмежала ся, тільки Правда згадує сї лише.

Але й на сей раз кара смерти була знесена дуже скоро — Ярославичами по смерти батька. В справах за убийство вони завели викуп, в справах про удар холопа — кару на тїлї, коли він показував ся винним; ся кара, правдоподібно, була піддана візантийською практикою. Друга запозичена з візантийського права кара (заведена може намість Ярославової кари смерти в деяких випадках) був „потокъ и разграбленіє”; як сказано уже, її дуже правдоподібно об'ясняють як Візантийське „relegatio publicatis bonis”. Ся кара в Правдї XII в. визначена за сьвідоме убийство (на разбои безо всякыя свады), за крадїж коний і за запаленнє двора або гумна 52). В перших двох випадках великість кари зрозуміла, третїй здавав ся дослїдникам загадковим супроти істновання далеко лекшої кари за крадїж худоби з хлїва (3 гр.); для зрозуміння пригадаємо тут ненависть і особливу суворість наших людей з конокрадами: правдоподібно, тут іде мова про спеціалїстів від крадїжи коний 53). При сїй карі з майна провинника попереду нагороджала ся шкода покривдженому, решта йшла до княжого скарбу 54). Як виглядав на практицї „поток”, не знати; він значить властиво вигнаннє, але в дїйсности для звичайних, не полїтичних провинників його заступала часом, а може й звичайно неволя: про поверненнє в неволю за провину каже смоленська умова з Нїмцями 55).

По тім про кару смерти ми маємо тільки деякі непевні натяки, і в усякїм разї очевидно, що вона певного місця в правній системі у нас собі не знайшла 56).

Таким чином з кар на тїлї задержала ся тільки кара для холопа за удар свобідного. Прилучаючи до сього ще признане „господину” право бити своїх наймитів „про дЂло”, ми мусимо признати, що в сї часи кара на тїлї прийнята була тільки для невільників і пів-свобідних, очевидно — не мирила ся з понятєм свобідного, повноправного чоловіка.

Цивільне право в Р. Правдї заступлено далеко слабше, нїж карне. Ще найбільше уваги звертає вона на позичку. Про її постанови в сїй справі я говорив уже в оглядї фактів економічного побуту 57). Не повторяючи сказаного там, піднесу, що переважна частина її постанов дотикаєть ся або ограничення лихви або улекшення кредитових операцій, для купцїв спеціально 58). Поза тим про позику говорить ся не багато: в усяких справах про процент признають ся важними умови, прийняті при укладанню позички; при позичках до 3 гривен вистає на се посьвідчення (присяги) кредитора, більші вимагають сьвідків при укладанню; за затаєннє позички протягом довшого часу провинник платить кредиторови 3 гривни „за обиду”; уставляють ся вже звістні нам правила конкурсу; злістний банкрот, що утїче „в чюжу землю”, прирівнюєть ся до „татя”, але чи мало се які практичні наслїдки для нього, не знати 59).