Історія України-Руси. До року 1340

Такі бояре-властителї певно грали головну ролю в дружинї й по иньших українських землях, ще більше нїж у метушливій Київщинї. Князю завсїди було наручно притягнути до себе сих впливових людей, узявши їх на свою службу; з другої сторони — й сим людям була наручна княжа служба: вона додавала їм іще инакших, службових впливів, давала доходи на княжій службі. Так земське боярство мало всї шанси входити широко в боярську дружину. З другої сторони й ті зайди, що заходили в княжу дружину чи з иньших земель, чи з иньших верств, доробивши ся становища й майна на княжій службі, легко могли ставати господарями, заводячи свої села. Таким чином між земською, земельною аристократиєю й княжою дружиною в нормальних відносинах князя до землї мусїли істнувати досить тїсні звязки, обопільні переходи, і тим поясняєть ся те мішаннє між боярством княжим і боярством земським, яке ми бачимо в наших памятках: не можна звичайно навіть відріжнити сї дві катеґорії, так що деякі дослїдники 22) висловляли гадку, нїби в сї часи земське боярство зовсїм злило ся до купи з дружиною. В дїйсности вони не злили ся, а між ними були тільки більші або меньші звязки, більша або меньша коінциденція в залежности від становища князя. Під час князювання князя накиненого, чужого землї, як нпр. князюваннє Юрия в Київі, коли київське боярство стояло по сторонї Ізяслава, а Юрий „обсаджував ся” своїми суздальськими боярами, княжа дружина була чимсь зовсїм відокремленим від земської аристократії; але коли на столї сидїв князь, що старав ся увійти в близші звязки з землею, стояв з нею в добрих відносинах, як нпр. Мономах, Мстислав, Ізяслав — земські елєменти мусїли дуже широко входити в дружину.

Такий земський боярин, вступивши на княжу службу, не потрібував тягати ся з землї при змінї князя: коли новий князь не хотїв його, він міг собі й обійти ся без княжої ласки. Але князю не легко було скинути його з уряду, не взяти в дружину, або поминути при авансї: се значило собі напитати ворога, й навіть ворогів, бо такий боярин певне мав у землї й парентелю й клїєнтелю; та й взагалї наживати собі ворога в більшім бояринї було не наручно 23). І от новий князь, чи хотїв чи не хотїв, мусїв дуже часто не тільки зіставити за таким боярином його дотеперішнїй уряд, але й давати дальші й лїпші посади йому й його дїтям.

Раз служба в княжій дружинї була користною, було зовсїм природно, що дружинники взагалї й бояре спеціально приміщували й своїх дїтей тудиж. Такі боярські сини 24), як і дїти земських аристократів, мусїли вступати, як сказано вже, в дружину отроками, але їх рід, впливи їх свояків запевняли їм швидкий поступ, перехід в ряди „княжих мужів”, на ріжні адмінїстраційні посади. Таким чином серед боярства виробляєть ся ідея ”отчин” 25), як і серед князїв: син змагаєть ся зайняти місце батька, і не дати йому батькового уряду без очевидних причин — значить знов нагнївати цїлий його рід. Так серед боярства виробляють ся свої рахунки, свої претензії на уряди, наслїдком котрих князї навіть і неприхильні повинні були їм давати уряди, на котрі претендували вони на підставі своїх рахунків.

Розумієть ся, між сю привілєґіовану верству проходили й посторонні елєменти, як ми бачили: дружинне боярство нїколи не могло стати замкненою кастою; але завсїди сим „новим людям” карієра давала ся далеко тяжше. Ми бачили, як у Галичинї родовиті бояре з гори дивили ся не тільки на нового чоловіка „от племени ”смердья”, але й на „попового внука”. В слабших формах се мусїло повторяти ся й по иньших землях; досить росповсюднена гадка про демократичність давнього руського суспільного устрою в значній мірі хибна, як побачимо не раз іще низше 26).

До катеґорії княжих людей належала окрім дружини старшої й молодшої також княжа служба, в тїснім значінню слова. Вона в значній мірі складала ся з людей несвобідних, як тодїшня служба взагалї; яку визначну ролю в складї тодїшньої служби грав елємент несвобідний, се найлїпше показує звістна постанова Руської Правди 27), що хто іде в службу не забезпечивши собі свободи, то тим самим стає холопом „а се третіє холопьство (третя обставина, що приводить до холопства) — тивунство безъ ряда или ключь къ ceбЂ привяжеть (піде в службу ключником)”. Але невважаючи на свою несвобідність, княжі слуги займали привілеґіоване і поважне становище в суспільности. Так за княжих слуг вищих катеґорій платила ся повна, а навіть і подвійна вира — нпр. за тивуна конюшого — начальника конюхів, за тивуна огнищного — може начальника над челядию, подъЂздного (як толкують, — начальника ловцїв, — хоч би сї слуги були й несвобідні 28). Вони, хоч не управнені по праву, мусїли користати з прав свобідних — мали своє майно, ним роспоряджали і т. и., як будемо ще бачити низше (се зрештою належить не тільки до слуг княжих, але й епископських та боярських вищих катеґорій). Княжі (а також епископські, почасти боярські) тивуни, хоч були, певно, дуже часто, а навіть переважно несвобідні (на се вже вказує слово „тивунство” в наведеній постанові Руської Правди як типове означеннє несвобідного слуги), сповняли ріжні, досить поважні урядові функції й мусїли грати важну ролю в суспільній єрархії.

Примітки

1) Лїтература в примітцї 25.

2) „О люба моя дружина” — дорогі товариші, каже Ярослав про новгородських „людей” — Лавр. c. 137.

3) В такім значінню ужите се слово властиво тільки один раз — в перекладї Григорія Богослова з XI в.: гордяще ся многы огнищи и стады, в ориґіналї oί πλήδει γαυριώντες άνδραπόδων καί τετραπόδων (вид. Будиловича с. 323). Иньші тексти — Татїщева і Mater Verborum, не певні.

4) Його пустив в курс Ключевский (Курсъ І c. 196 пор. 337), пор. Рожковъ Очеркъ I с. 36 і 44. Питаннє одначе, чи й слово огнищанин і огнищь-раб не йдуть від слова „огнище” — оселя? Згадаю ще толкованнє Платонова (Лекціи, 1904, c. 81): огнищанин те саме, що тивун огнищний.

5) Рожков помиляєть ся, що се була пізнїйша привілєґія, мовляв незвістна Р. Правді XI віку (І c. 58): Р. Правда другої редакції говорить про 80-гривенну виру огнищан.

6) Карамз. c. 7.

7) Лавр. c. 237. 242.

8) „Прьвый въ болярЂхъ”, може звістний з лїтописи Янь. Житиє Теодосия л. 8.

9) Іпат. c. 158-9; ся Ратиборова дружина, здаєть ся, називала ся також по імени свого боярина „Ратиборовичами”, бо Ельбехъ або Ольбегъ (як в Лавр.) Ратиборович, згаданий у сїй історії, судячи по імени (якесь турецьке?) ледви щоб був сином Ратибора: мабуть се був котрийсь з його ”чади”.

10) Іпат. c. 506.

11) Оповіданнє пізнїйших верзій Патерика про Варяга Шимона, що він привів на службу Ярославу з собою 3.000 мужа (в старших верзіях того нема), хоч досить часто фіґурує у новійших істориків, зовсїм не варте довіря. Сї три тисячі варті стільки-ж, скільки 1700 людий Родіона Нестеровича (див. вище c. 151).

12) Руська Правда (Карамз. 9-11) відріжняє, очевидно, отрока від княжих слуг, що могли бути і свобідні й не свобідні: вира отрока завсїди 40 грив., себ то звичайна вира свобідного, тим часом плата за голову тивуна або инакшого слуги, що міг бути й свобідним і не свобідним, вагаєть ся між 5 і 80 грив., відповідно вартости й значінню сього слуги.

13) Іпат. c. 85, 525.

14) Іпат. c. 151, 152, 336, 406.