Історія України-Руси. До року 1340

6) Се видно з контексту: в сїм же оповіданню, кілька рядків вище говорить ся, що угорський король, опанувавши Галичину, „даде весь нарадъ Галичанамъ” — Іпат. c. 445.

7) Тут уже, як бачимо, оповіданнє само собі противить ся: Роман перед тим просить дати йому Галичину як намістнику — non principem Galiciae, sed procuratorem ibi suum constituat, а тепер виходить, що Галичину має він дістати як вповнї самостійний князь, рівний Лєшкови. Низше Роман знову уважаєть ся тільки польським намістником in spe-in vestri persona nobis imperare velitis an in substituta, кажуть бояре Лєшкови. Васалем Польщі, властиво навіть служебником — famulus, по Кадлубку, Роман мав стати, коли дістав від Казимира ту неназвану на імя волость (IV гл. 14), котру, як я доводив (II пр. 11), треба уважати Галичиною — отже коли вперве засїв на галицькім столї.

8) et quasi quidam paedagogus.

9) Кадлубек IV. 24. З иньших польських джерел: хронїка Великопольська повторяє буквально Кадлубка (Monum. Pol. hist. II 544-7), Длуґош (II с. 149-152) розмальовує його. З додатків Длуґоша більш інтересні отсї: на підставі умови зробленої Казимиром Справедливим з Володимиром, коли він вернув його на галицький стіл, Галичина по смерти Володимира мала перейти до Польщі, і галицькі бояре на те зложили присягу (очевидно, се викомбінував Длуґош з Кадлубкового оповідання, що Галичину хотїли прилучити до Польщі); друге доповненнє (як дальша консеквенція з Кадлубкової історії): Роман, діставши Галичину, складає присягу на вірність Польщі. В руських джерелах Длуґошеве оповіданнє, через Кромера і Бельского, перейшло в Густинську лїтопись (c. 326). Також і оповіданнє Татїщева, очевидно, й тут стоїть в залежности від Длуґоша (посереднїй); тільки він дає знов цїлий ряд самостійних додатків, по всякій правдоподібности — з власних здогадів: що галицькі бояре звертали ся за порадою до Рюрика, кого їм взяти князем, і спиняли ся гадкою на Ростиславі Рюриковичу; що Роман шукав протекції в галицькій справі у Рюрика, і тільки як тут йому не удало ся, звернув ся до Поляків; що разом з походом Поляків Угри теж приступили до галицьких границь, і се змусило бояр прийняти Романа.

10) Над оповіданнєм Кадлубка я спинив ся тому, що воно досї не було розібране докладно і знайшло широке довірє, почавши від Карамзїна (III 64-5): з нього користав Зубрицький (1. c.), Шараневич (Исторія c. 64), Іловайский (1. с.). Меньше мали щастя екстраваґанції Длуґоша й Татїщева. Навіть Соловйов, взагалї повний довіря до Татїщева, не використав їх (І c. 549); тільки Зубрицький (Исторія III с. 18) скористав з звістки про угорський похід і здаєть ся під її впливом розповів про істнованнє в Галичу угорської партії, а його погляди повторив Іловайский (II, 39).

11) Іпат. c. 481.

12) Див. т. II с. 454.

13) Т. II c. 224-5.

14) Про хронольоґію його див. т. II пр. 4.

15) Іпат. c. 479.

16) Хожденіе арі. Антонія вид. Лопарьова c. 15 (Палестинскій сборникъ т. 51). Иньші посли Романа окрім Твердяти у Антонїя названі такі: Недан, Домажир (імя звістне між галицькими боярами), Дмитрий і Негвар (вар. Несвар).

17) Бонське вид. c. 691-2. Хоч Никита при тім підносить, що Романова поміч прийшла несподївано (άνυπoνόητoς καί άσυλλόγιστoς), але сї слова можуть розуміти ся в загальнїйшім значінню — що тяжко було б сподївати ся помочи з Руси, і не противлять ся гадцї, що Роман вчинив свій похід за порозуміннєм з Візантиєю: хронольоґічна близькість сього походу до звістки про посольство Романа дуже на се вказує.

18) Лавр. c. 397, 399, Іпат. c. 490, пор. 540 — тут, правдоподібно, маємо ремінїсценцію з такої піснї: „иже бЂ изострил ся на поганыя яко левъ, имже Половци дЂти страшаху”. В т. II Полного собранія лЂтописей (c. 187) подано дописку Єрмолаєвського кодексу (очевидно українську), як то Половцї ним страшили дїтей: „Романъ, Романь! албо Русъ, Русъ!”

19) 1205 р., 29/V.

20) Проф. Шараневич (Die Hypatios-Chronik c. 42) висловив здогад, що Андрія через свою жінку Ґертруду, доньку майсенської княжни, міг бути спорідненим з польською династиєю, а через неї з Романом; але се було б безконечно далеке свояцтво.

21) Іпат. c. 482.

22) Іпат. c. 481.

23) О. Balzer Walka о tron krakowski w latach 1202 i 1210/11 (Rozprawy wydz. histor.-filozof. XXX) — він відкидає загально прийняту дату і приймає р. 1202.

24) Про неї див. в прим. 2.

25) Библіотека россійская историческая, т. І, 1767, c. 300; оповіданнє се належить до редакційних додатків, в текстї Радивилівського кодексу сеї записки нема, див. фототипічне виданнє його, 1902 р.