Історія України-Руси. До року 1340

З ріжних подробиць церковного урядження, переказаних нам галицькими й волинськими лїтописцями, піднесемо широке росповсюдненнє дорогоцїнних ікон — в золотих і срібних, саджених каміннєм шатах. Церкви одначе при тім далї росписувано фресками, судячи по любомльській церкві св. Георгія, поставленій Володимиром Васильковичом. Згадаємо ще опись підлоги холмської катедри: „помостъ слитъ отъ мЂди и отъ олова чиста, яко блещати ся яко зерцалу”, згадку про „двери мЂданыє”, вилиті Володимиром Васильковичом для любомльської церкви, й кілька згадок про дзвони, що виливали ся й на місцї: для тієї-ж любомльської церкви Володимир „поліа колоколы дивны слышаніємь, такыхъ же не бысть въ всей земли” 28).

До сього додам кілька слів про не-церковні будови, які до нас заховали ся, — київські Золоті ворота й волинські вежі. Але перші належать до XI, другі до XIII в. і таким чином дають факти від себе зовсїм відокремлені.

Золоті ворота, складали ся з двох довгих стїн, 15 до 17 м. довжини, що були злучені склепіннєм, зложеним з ряду аркад, як можна судити по перехованому рисунку XVII в. На них опирав ся поверх, що містив у собі церкву благовіщення і якісь сховки — „комары Златыхъ врать”; від золоченої покрівлї церкви й ворота, очевидно, дістали своє імя. Стїни, грубі на 3/4 м., будовані з верств великих каменїв, серед котрих ідуть верстви дрібного цементованого каменя й цегли. Проїзд воріт мав з початку 7 метрів широкости. З надвору стїни воріт верствами кладеного на цементї румовища, що має ще виразні гнїзда для зрубів, лучили ся з деревляними фортифікаціями — зрубами, заповненими землею. Тепер від сього всього зістали ся останки стїни, з новійшим підмурованнєм з середини, й маленький фраґмент арки; поверх зник зовсїм 29).

Дві холмські вежі будовані однаково — з дикого каменя (білого і синього), на цементі, без цегли й яких небудь звязків. Вежі були четверокутні, з склепіннєм в серединї; більша має стїни широкости коло девять метрів, меньша сїм; ся остання була частиною якоїсь більшої фортифікаційної будови, але від сеї останньої лишили ся тільки незначні слїди. В самім Холмі, по словам лїтописця, була вежа зроблена більше делїкатно: вона була побудована з тесаного каміння на висоту 15 локтїв, а верх добудовано деревом; але ся вежа згинула під час пожежі і потім не була відновлена. Камінецька вежа- пізнїйша від них на яку чверть віка, будована инакше: вона поставлена з цегли, кругло, мала три поверхи з склепленими вікнами і з вінцем (від нього лишили ся тільки незначні останки). Тепер вона має високости коло 27, а в дияметрі коло 13 м.; стїни грубі на півтора м.; лїтописець каже, що вона була висока на 17 сажнїв (30 метрів). Таку ж вежу, по його словам, поставив Володимир і в Берестї, а Мстислав в Черторийську 30). В Галичу маємо фундаменти будинку многогранної форми, що також міг бути вежою 31).

В 1880-х рр. робили ся проби відкрити фундаменти київського княжого терему на Старім Городї, коло Десятинної церкви, але через пізнїйші забудовання, що почасти знищили сї фундаменти, почасти перешкаджають дослїдам їх останків, дуже мало що можна було зробити. Викрито три сторони великого полїґонального будинку, з дуже тупими кутами, що й уважають ся останками терему 32). З подробиць його вигляду можна навести лише звістні слова Сьвятослава в Слові о полку Ігоревім: „уже дъскы безъ кнЂса (дошки без сволока) въ моємь теремЂ златовръсЂмь” — отже терем мав дах на деревляній конструкції й верхи криті золоченою бляхою, як Золоті ворота й деякі церкви.

Для пізнання деревляного будівництва старої Руси досї ще не зроблено властиво нїчого, хоч воно було розвинено дуже сильно. Можливо, що в церковнім будівництві останнїх столїть удасть ся віднайти слїди технїки й типів старих часів. Роблять ся проби також дійти того і з старих мінятюр 33). Але поки що се лише перші, відокремлені проби.

З різьбярства, як я вже сказав, в Київі маємо саму тільки декораційну різьбу, в видї камяних (шіферних) орнаментованих плит, що служили внутрішнїми окрасами церков, та кількох князївських марморяних гробів (корсти).

Найбільш інтересний гробовець, т. зв. Ярославів, тепер стоїть в бічнім олтарі Софійської катедри. Се широкий чотирокутний гріб з білого мармору, коло двох метрів довгий, а звиш метр широкий; судячи по його широкости, припускають, що він був не одиночний, а на дві особи зроблений; накритий він накривкою в формі даху з чотирма тумбками на чотирох кінцях. З боків і по накривцї він орнаментований низькорізбленими фіґурами на мотиви старохристиянської штуки: хрести, винна лоза, риби, пальми і т. и.; робота артизмом не визначаєть ся, але досить чиста, і мабуть не місцева.

Другий гріб — без накривки й сильно оббитий, в тій же Софійській катедрі, теж з білого мрамору, але одиночний, орнаментований простїйше, теж низькорізбленим орнаментом 34).

Такі марморяні гроби, судячи по оповіданням про княжі похорони 35), були досить уживані, а вже від другої половини XI в. виробляли ся мабуть у нас на Руси, судячи по оповіданню Патерика про камяну напрестольну плиту великої печерської церкви, за котру монахи посилали три гривни срібла до робітнї, „идЂже дЂлают ся таковыя вещи 36).

Різьба шіферних плит Софійської катедри має теж чисто орнаментаційний характер: вони звичайно мають оден арабесковий рисунок, що покриває цїлу поверхню плити, виконаний низькою різьбою, правильно і гарно. Инакший тип дають плити Михайлівського монастиря, печерські й фраґмент з під церкви св. Ирини: на них виконані певні сцени, досить грубо, різьбою вищою; так на плитї Михайлівського монастиря бачимо двох кінних сьвятих, на печерських — Самсона зі львом і запряжені зьвірями колїсницї (як то толкують — на тему видїння Даниіла), й т. и. 37).

Більший розвій осягнуло різьбарство в галицько-волинських землях XIII в. Що правда, і тут ми дотепер маємо тільки архітектурні орнаменти, але з лїтописних оповідань бачимо, що тут різьба виходила за границї чисто архітектурного орнаменту і зближала ся до самостійної ролї. Так лїтопись описує в холмській катедрі чоловічі голови на аркадах і ще інтереснїйше — різблені з каменя фіґури (так виходить з оповідання) Христа й Предтечі на церковних дверях. За „поприще” від міста стояв на камінній підставцї вирізблений з каменя монументальний орел, високости дванадцяти ліктїв. По здивованню, з яким лїтописець описує сї річи, можна-б думати, що тодї — в серединї XIII в. се були новини на руськім ґрунтї, навіяні західнїми впливами. Від тодї вони мали шанси розвивати ся далї на галицькім ґрунтї, але про сей дальший розвій не маємо нїякого матеріалу, з якого б могли судити про нього.

Перейдїм до малярства.

То що властиво становить предмет малюнка: представленнє на поверхнї ріжними кольорами ріжних сцен і предметів, в Візантиї й на Руси в сї часи було предметом технїки малярської, мозаічної й емалєрської; вони стоять в тїснім звязку з собою й певний стиль панує однаково в них, а навіть одна технїка впливає на другу.

Від малярства в тїснїйшім значінню ми маємо тільки останки фресків і кілька мінятюр-образків.

Найбогатшу колєкцію фресків, з 1-ої половини XI в., містить в собі Софійська катедра, і то не лише церковних, а й чисто сьвітських. На жаль, реставрація сих фресків, переведена в першій половинї сього столїтя без відповідної уваги й обережности, багато знищила й покалїчила з сього матеріалу. Тільки незначна частина фресків полишила ся нереставрованою й може знайомити з автентичним їх виглядом: такими зістали ся фрески бічного олтаря св. Михаіла і фрески на стовпах головного олтаря, закриті в часи реставрації тодїшнїм іконостасом і тому залишені без реставрації. Зрештою і з реставрованих деякі лишили ся без змін (як се показує порівняннє з кальками, зробленими перед реставрацією), так що в сумі про початкову фрескову роспись Софійської катедри завсїди можна мати докладний суд.

Фрески покривали всї стїни Софійської катедри з виїмком головної абсиди й середньої банї, декорованих мозаікою. В сїй росписи бачимо переведену певну систему. Бічні абсиди (чотири) росписані сценами, взятими з житя сьвятого, котрому абсида присьвячена: Богородицї (ся роспись особливо інтересна, бо взята з апокріфічних євангелїй), арх. Михаіла, ап. Петра і св. Георгія. Так само сценами — з історії Христа й старозавітними епізодами, толкованими симболїчно про Христа, росписані стїни пресбітерія (в горі) і стїни хорів. Зрештою стїни і стовпи церкви росписані фіґурами сьвятих, то цїлими; то погрудними образами (в медальонах): образи сьвятих женщин покривають собою стїни двох крайнїх (від заходу) передїлок, де мусїв бути бабинець; стїни иньших передїлок — образи сьвятих мужів. Стїни сходів в наріжних вежах, що провадили на хори, росписані на теми сьвітські, бо сї вежі вважали ся вже будовою поза церквою. Догадують ся, що в головнїм кораблї церкви, де тепер, по реставрації, маємо родину мучениць — св. Софії й її доньок, первістно були портрети князя-фундатора і його родини, але нездала реставрація знищила для нас сей дорогоцїнний образ. Фрески писані водними фарбами на клею або на білку; ґрунтом служив тинк з ґіпсу: контури зазначували ся різцем і наводили ся темною фарбою; фреска покривала ся якимось лякером.

Фрески сї покривають в сумі таку велику просторонь, що очевидно мусїли вийти від більшого числа малярів 38); на жаль, як сказано, побіжна реставрація стерла більше тонкі детайлї росписи, що давала б можливість слїдити за індівідуальними прикметами пензля. Взагалї ж роспись стоїть на порозї упадку візантийського малярства: ще не зовсїм затратила ся сила античної традиції, але з другого боку вже є виразні вістники близького упадку. Шабльон уже панує сильно: лиця роблені більш меньш однаково — кругло, з великими, широко створеними очима, рівним носом, повними губами; в поставі тїла, в укладї одежі вже сильний схематизм. Особливо дає сильно себе відчувати шабльоновість в одиночних фіґурах сьвятих: індівідуальности і реалїзму анї шукати тут, — бачимо кілька типів, що повторяють ся, розріжняючи ся тільки кольорами одежі та написями. Написи на поодиноких фіґурах грецькі; можна припустити зовсїм певно, що фрески св. Софії, як і мозаіка, роблені були таки грецькими майстрами.

Грецькими ж майстрами, на чисто візантийські теми росписані сходи обох веж св. Софії. Хоч по архітектурним прикметам сї вежі належать не зовсїм одному часу, але роспись має однаковий характер. Судячи по її останкам, далеко не повним (особливо потерпіли фрески західно-північної вежі), змістом її послужив цикль царгородських сьвяточних забав і церемонїй, що мали місце на границї старого й нового року — брумалїї, сатурналїї, воти й календи (від 24/XI до 6/I). Маємо тут циркові сцени: боротьбу зьвірів між собою і з бестіаріями, замаскованих ґлядіаторів, перегони колїсниць, ріжні представлення: скоморохів, музикантів, акробатів і кльовнів, сьвяточні цїсарські авдієнції й виїзди, новорічне принесеннє дарів. Детайлї сих сцен (невважаючи на невдале подекуди реставрованнє) дуже вірно передають, при всїм схематизмі рисунку, реальні подробицї візантийського житя: бачимо нпр. колїсничних їздцїв в убраннях традиційних кольорів циркових партій, бачимо цїсарську льожу з прибічною сторожою цїсаря й двором 39), бачимо ріжних двірських урядників з відповідними їх ранґам інсіґнїями, і т. и. Окрім того маємо богато орнаментаційних образків — рослинних і фантастичних зьвірячих. Руського, тубильного нема тут нїчого 40).

Другу важну колєкцїю фрескових образів дає нам Кирилівська церква в Київі (останки фресків в иньших українських церквах або зовсїм незначні або знищені пізнїйшим мальованнєм). Хронольоґічно її фрески дїлить від софійських більш як столїтє: церква була роспочата Всеволодом Ольговичом († 1146) і докінчена його вдовою († 1190). До 1870 року фрески були закриті новійшим тинкованнєм: тодї їх запримітили вперше, але відкрито їх головно вже в 1880 р.