Історія України-Руси. До року 1340

Практик і реалїст Мономах також не бачить нїчого злого нї в привязанню до жінки, нї в впливовій ролї її — тільки остерігає, щоб вона не почала коверзувати чоловіком. Він каже своїм синам: „жінку свою любіть, але не давайте над собою власти” 19); очевидно, і се останнє стрічало ся часто в житю.

В вищих верствах — серед князїв і бояр інтереси й дїяльність жінки, певно, виходили дуже часто за круг чисто домашнїх і родинних інтересів, і то не тільки по смерти, а й за житя чоловіка або батька. Що правда, одинока майже сфера такої дїяльности, про котру говорять нам джерела, се сфера церковна, але в житю вона була не одинока, як побачимо, а застановити ся і над нею варто, бо вона безперечно грала важну ролю в таких поза-родинних інтересах і дїяльности жінки.

Перша фіґура, яку нам, хоч і скупо, рисують з сього боку джерела — се Янка (Анна), донька Всеволода Ярославича. Вона постригла ся в черницї, й Всеволод поставив для неї манастир св. Андрія (т. зв. Янчин), де вона була, очевидно, ігуменею й показала свої орґанїзаційні здібности — „совокупивши черноризици многы”. Але окрім того вона брала й більшу участь в церковнім житю: коли умер митрополит Іоан, Янка, очевидно — з поручення батька, їздила в Царгород і привезла звідти нового митрополита, правдоподібно — під свої погляди: був се якийсь крайнїй аскет — був скопець, а виглядав як мерлель, так що й люде на нього казали: се мерлець прийшов, зрештою був „не книженъ и умомъ простъ и просторЂкъ” 20).

Се була, скажім, черниця; але й иньші княгинї, серед сьвітського житя брали дїяльну участь у церковних справах. Приклад маємо в оповіданню про кн. Верхуславу, жінку Ростислава Рюриковича, згадуванім вже вище. З припадкової згадки еп. Симона знаємо, що вона протеґувала печерського монаха Полїкарпа, Симонового приятеля, хотїла його вивести на епископа й про се писала до Симона: „Пише до мене Ростиславова княгиня Верхуслава”, каже Симон Полїкарпу, „що хоче поставити тебе епископом або в Новгород на місце Антонїя, або в Смоленськ на місце Лазаря, або в Юриїв на місце Олексїя, — хоч би, каже, прийшло ся менї й тисячу (гривен) срібла на се видати задля тебе й Полїкарпа!” 21) Як бачимо з сього, княгиня кореспондувала з еп. Симоном, а для того щоб вивести на епископа свого протеґованого, брала ся перевести сю справу у митрополита (йому то треба було за се заплатити).

Розумієть ся, коли княгинї (і бояринї) вміли інтересувати ся так близько церковними справами, певно, ще більше мусїли вони інтересувати ся справами далеко близшими, від котрих залежала їх доля і щастє — справами державного, полїтичного житя. Київська лїтопись, оповідаючи про війну Сьвятослава Всеволодича з Ростиславичами, каже, що він обдумав сю справу, що була тільки частиною дуже широкого пляну, в секретї від бояр, з княгинею лише й своїм улюбленцем Кочкарем 22); певно, се було звичайним явищем, що княгиня бувала участницею полїтичних плянів свого чоловіка, або й впливала через нього на полїтичні справи. „Настаска”, нешлюбна жінка Ярослава галицького, має своїх „приятелїв”, свою партію, яка викликає роз'яреннє серед боярства своїми впливами в полїтицї. Володимира Васильковича виручає під час його хороби жінка — її висилає він переговорювати ся з князями або післанцями, які приїздили до нього: приїхав був Конрад мазовецький порадити ся з Володимиром про свої пляни на Краків, але „Володимир не казав йому прийти до нього, а сказав княгинї своїй: „піди, поговори з ним і відправ — нехай собі їде, а у мене йому нема що робити”, княгиня же прийшовши переказала йому слова Кондрата: „пусти зі мною свого Дуная, аби минї було більше чести”, і Володимир так зробив 23). Але княгиням доводило ся не раз і зовсїм самостійно виступати. Лїтопись, оповідаючи про смерть Сьвятослава Ольговича, каже, що княгиня по нарадї з епископом і визначнїйшими боярами постановила затаїти смерть чоловіка, поки надїде її син, і заприсягла дружину, що не дадуть знати претенденту — Сьвятославу Всеволодичу 24). Подібні випадки, коли княгинї приходило ся робити заходи для забезпечення порядку в землї або для ратовання інтересів династиї, трапляли ся певно нераз і під час неприсутности князя — поки він ходив у далеких походах. Приклад союза княгинї з боярською партією против самого князя дає нам теж історія Ярослава галицького: його княгиня Ольга, незадоволена чоловіком, тїкає з декотрими прихильниками в Польщу й зістаєть ся там, поки її партія не перевела свого coup d'êtat, щоб змусити князя до потрібних їм уступок.

Тільки памятаючи про широку участь княгинь у державних і суспільних справах взагалї, відповідно зрозуміємо ту важну й самостійну ролю, яку відогравали часом княгинї-вдови. Клясичний приклад дає уславлена Ольга, местниця за свого чоловіка, провідниця в національній боротьбі Полян з Деревлянами, мудра правителька держави, зручна дипльоматка, — як її представляє лїтописне оповіданнє. Але подібні вдови-полїтичні дїячі виступають і потім: взяти нпр. вдову Романа галицького, що шибала ся з своїми дїтьми, шукаючи для них підмоги від сусїднїх держав, та пробувала правити їх іменем 25). Нарештї сама вже управа тих „надїлків”, які вдови визначнїйших князїв діставали від чоловіка, вимагала знання річей, що виходили за тїсний обрій родинних і хатнїх справ: часто то були цїлі міські округи — як Вишгород Ольги, Кобрин вдови Володимира Васильковича, або Брагин, призначений Рюриком, для невістки Верхуслави 26).

Не зіставали ся без участи в справах публичної натури й жінки бояр. Про них, розумієть ся, звістки рідші, але вистане за богато одного епізоду з Галицької лїтописи: поясняючи, чому під час угорського походу 1232 р. піддав ся Уграм Ярослав, лїтописець відкриває нам таку закулїсову сторону тих подїй: теща начального коменданта ярославського замку Давида Вишатича, вдова кормильця Нїздила, була вірна партизантка Судислава, проводиря угорської партії Галичини, і в інтересах своєї партії вмовляла свого зятя, що він не подужає удержати ся в Ярославі проти угорського війська; вона так його настроїла, що він проти всякої очевидности і против гадок своїх товаришів таки піддав Ярослав Уграм 27). Сього епізоду вистане для ілюстрації, яку живу участь в полїтичних справах брали жінки, якій живий інтерес до публичних справ бував між ними. З того можемо судити і про впливи жінки в справах більше приватної натури, що дотикали її родини.

Дуже поважне і самостійне становище вдови в давнїм руськім праві, як я сказав уже, кидає ясне сьвітло на дїйсне, фактичне становище жінки в родинї, покрите de jure повновластию чоловіка за його житя.

Коли вдова не виходила замуж вдруге по смерти чоловіка, право признавало її повновластною головою родини, на місцї її чоловіка. Опікун давав ся дїтям тільки тодї, як мати їх виходила знову замуж (таким опікуном звичайно був хтось з близших свояків небіжчика, але міг ним бути й вітчим). Такий опікун, як ми вже знаємо, був звязаний в своїх правах розпорядження: мав усю спадщину при кінцї опіки в цїлости віддати, страти поповнити, а собі діставав, за утриманнє сїєї родини, тільки приріст, надвишку: „истый товаръ воротити имъ, а прикупъ єму ceбЂ (зане онъ прекормилъ и печаловалъ ся ими): оже отъ челяди плодъ или отъ скота” 28). Становище вдови-матери було инакше; вона не відповідає за евентуальні страти (хиба як би вийшла замуж перед роздїлом спадщини), бо вповнї заступає місце батька, тільки що його ”ряду”, очевидно, не може перемінити. Навіть як би дїти противили ся і не хотїли її корити ся, право бере її права в оборону: „як би дїти не хотїли, аби вона сидїла на дворі (в значінню: правила домом), а вона захоче сидїти, то треба у всїм вчинити її волю, а дїтям волї не давати” 29). Від неї, очевидно, залежало рішеннє (коли се не вказано було батьківськім рядом), коли роздїлити синів. По роздїлї або зіставало ся вдові визначене її чоловіком (і окрім того мабуть, що вона принесла в посаг), або — коли не було визначене, видїляла ся з спадкової маси її „часть”. Сею своєю частию вона могла потім як хотїла розпорядити — себто могла дати кому схотїла з дїтей, навіть доньцї, але завсїди тільки дїтям. Поза тою вдовиною частиною на спадщину чоловіка жінка права не мала 30).

Таке становище вдови в родинї, як представляє його Руська Правда, потверджуєть ся иньшими джерелами, і не може бути сумнїву, що маємо тут до дїла з типовим представленнєм фактичних відносин. Практику, що вдова діставала від чоловіка якусь свою частину з спадщини, ілюструє княжа практика; нпр. Володимир Василькович передає по собі князївство Мстиславу Даниловичу, а своїй княгинї дає „городъ свой Кобрынь, и съ людьми, и з данею: како при мнЂ даяли, тако и по мнЂ ать дають княгинЂ моєй”, і кілька сїл. Така княгинина часть визначала ся часом при самім шлюбі, як Рюрик дає своїй невістцї Верхуславі город Брягин 31). Образ поважної вдови, що переймає функції свого чоловіка, поки виросте син, і держить ся на висотї свого обовязку, дає нам та ж історія Ольги: з малим сином, що не вміє ще кинути списа, ходить вона в похід на Деревлян, подорожує по землях з ним разом, або й сама їздить, „уставляющи уставы и урокы”, і „годує сина своєго до мужества його й возрасту його” 32).

Такий же тип поважної, „матерої удови” з боярських чи иньших кругів залюбки малюють і билини київського й новгородського цикля. Характеристичний образок удови з дружинного круга дає нам житиє Теодосия. Се була жінка „тїлом кріпка й сильна, як мущина”, з таким грубим голосом, що хто чув її, не видячи, думав, що то говорить мущина; не тільки господарство, але й свого сина, що лишив ся сиротою по батьку тринадцяти лїт, тримала вона дуже коротко, й часто била за те, що він не слухав ся. Коли він утїк від неї з прочанами, вона кинула ся наздогін і ледви нагнавши їх далеко від міста, з гнїву вхопила сина за чуб, кинула на землю й била його ногами, а потім вилаявши добре прочан, забрала Теодосия до дому й замкнула його в кайдани, аби не втїк. Подібні історії повторяли ся й частїйше, коли вже Теодосий мав більше як двадцять лїт 33).

Сей епізод служить нам заразом прецїкавою ілюстрацією відносин батьків до дїтей; що правда, Нестор представляє тут тиранство матери як муку, витерплену молодим Теодосиєм з любови до Христа, але в самім факті подібних „упімнень” дитинї він, очевидно, не бачить нїчого незвичайного. Вони, як я вже казав, вповнї відповідали тим педаґоґічним наукам, зачерпненим з старого завіту, які приносила його сучасникам візантийська книжність. В збірниках XIV-XV в. досить розповсюднене „слово къ родителямъ”, що належить по всякій правдоподібности ще перед-татарським часам і зводячи до купи такі старозавітні науки, умовляє батьків „наказати дЂти своя не сдовомъ точію, но и ранами” 34). Але в житю подібна метода виховання, мабуть, була явищем рідшим, нїж звичайним.

Наведена вище постанова Ярославової устави про лихі наслїдки батьківського примусу над дїтьми при ожененню або замужестві дає зрозуміти, що тодї сей акт в житю дїтей коли не звичайно, то дуже часто залежав від волї й вибору батьків. Се саме кажуть нам і иньші джерела; оповідаючи про княжі шлюби лїтописи наші уживають такі нпр. вирази, що князь-батько „поя” за сина свого таку і таку княжну, або „повелЂ” синови свому оженити ся з тою і тою, і він так і зробив. Се поясняєть ся до певної міри тим, що батьки женили й видавали заміж своїх дїтей зовсїм молодими, нпр. у так інтересно описанім шлюбі Ростислава Рюриковича з Верхуславою, донькою Всеволода суздальського, жених мав 15 лїт, а його наречена тільки вісїм (плака ся по ней отець и мати, занеже бЂ мила има и млада, сущи осми лЂтъ 35). Але часом „повелївав” батько оженити ся й синови досить дорослому, як Юрий свому сину Мстиславу: „повелЂ Дюрги Мьстиславу сыну своєму (що сидїв у Новгородї на столї) женити ся Петровною Михалковича, и ожени ся” 36). Так само розпоряджали ся шлюбом дїтей без їх волї й опікуни; Володимир Василькович, умираючи, наказує свому наступнику Мстиславу, аби не кривдив його жінки й доньки і аби не віддавав доньки неволею заміж: „не отдать єЂ неволею ни за когоже, но кдЂ будеть княгинЂ (а все таки не самій дївчинї!) моєй любо, тутоть ю дати” 37).

Залежність від батьків кінчила ся для доньок з замужеством — вони по тім принціпіально не належали більше до батькової родини, так що й до спадщини батьківської, як ми бачили вже, не мали права. Але се був тільки пережиток, в дїйсности звязок з батьковою родиною не переривав ся, як можна бачити хоч би з того, що мати-удова могла зіставити свою частину доньцї, коли всї сини були до неї не добрі, або що мати могла годувати ся на старости у доньки, або нарештї — можемо переконати ся з спадщинного права, признаного донькам бояр. З княжих відносин бачимо, що посвояченнє через жінку часом уставляло дуже близькі відносини між обома родинами; Ізяслав Мстиславич нпр. каже, що старшого зятя (Всеволода) він уважав наче своїм батьком 38).

Сини виходили з близшої залежности від батька (чи матери-удови) коли їх роздїляли, се ж ставало ся, правдоподібно, тодї, коли призволяв на се батько: якихось правно усталених речинцїв для сього не знаємо, та ледви чи й були вони. Близший подїл майна між синами означав ся батьківським „рядом”; при подїлї майна без батьківського тестаменту сини дїлили його, очевидно, нарівно 39), але самий двір нероздїльно діставав ся найменьшому синови 40) — постанова загальнословянська, що в звичайовім праві заховала ся й досї.

Що руське звичайове право давало далеко більшу свободу в розводї й повторенню супружеств нїж канонїчне, я вже казав. Але воно допускало широко й конкубінат і просто нешлюбні відносини, і невважаючи на боротьбу церкви з сими практиками, сї явища широко були росповсюднені й у XI-XIII вв. Як широко практиковані були нешлюбні відносини, так що й само духовенство не уважало можливим брати ся за дуже острі способи, — показує відповідь Нифонта на запитаннє Кирика, що чинити з „отроками холостими”, що каючи ся не повздержують ся потім: епископ каже не боронити їм анї причастия, анї участи в церковних церемонїях; очевидно, само духовенство зовсїм легко брало сю некоректність 41).

На широке розповсюдненнє на Руси конкубінату з рабинями їх „господ” — про що дуже драстично оповідає в Х в. ібн-Фадлан, вказує Руська Правда XII в. своєю постановою, що по смерти господина його раба-підложниця і дїти її від нього мають бути пущені на свободу 42). Цїкаво, що Ярославова устава, дуже багато даючи місця всяким протившлюбним переступам, анї згадує про такий конкубінат як провину: очевидно, не було що й думати потягати людей до відвічальности за таке звичайне явище.

Супроти широкого розповсюднення конкубінату навіть старання духовенства потягнути ріжницю між шлюбною жінкою — „водимою” і нешлюбними- „меншцями”, не удавали ся з початку. Бачимо нпр., що син Сьвятополка київського від наложницї — Ярослав має всякі права, як і иньші княжі дїти. Ярослав Осмомисл дає по собі головний стіл не шлюбному сину Володимиру, а Олегу „Настасїчу”, і коли бояри переміняють сей тестамент, то певно не з канонїчних причин, а в інтересах своєї боярської полїтики.

Зрештою тому що в середнїх і низших верствах суспільности християнський шлюб взагалї розповсюднював ся тільки поволї, і „прості люде”, як казав Яков Чорноризець, довго уважали церковний шлюб річию бояр і князїв тільки, а ще й м. Максим (1283-1305) мусїв своїм вірним пригадувати, аби вінчали ся з своїми жінками 43), то навіть потягнути ріжницю між шлюбною й нешлюбною жінкою не завсїди було можна, і приходило ся, як робить Ярославова устава, виходити з права першинства 44).

Многоженство також трапляло ся, хоч може й не часто, але, очевидно, й не зовсїм рідко — про нього говорить і Правило м. Іоана: „иже бес студа и бес срама 2 женЂ имЂють” 45) і фундаційна грамота смоленської катедри (ожъ водить кто д†женЂ) і т. зв. Ярославова устава.