Розділ «Частина 4»

По самому Дніпру йдуть камені — Колесники, Червоний та Рибальський, інакше Стрелиця, як він зветься на «Атласе части реки Днепра 1863 года». Рибальський острів ближче до берега, а за ним зразу Червоний. На Рибальському пісок і колись росла осокорина, а на Червоному — самий червоний камінь. Року 1877 Рибальський був увесь у воді, а Червоний затопляється водою мало що не кожної весни, і тоді його звуть заборою. Лоцмани бояться Червоного, бо бистря так і спихає на нього плоти. На Рибальському після сорок п'ятого року находили в піску запорізькі шаблі і багато кісток: все людські голови. До сорок п'ятого року був чималий острівок і височенький.

Нижче островів Рибальського та Червоного йдуть два камені Служби; невідомо, од чого вони здобули собі таку назву.

На правому боці Дніпра стоїть село Федорівка-Язикова, яке виникло року 1780. Цього року місцевість нижче Будильського порога пожаловано Федорові Язикову «на рангову дачу». Село, яке тут було основане, спершу звалось Федорівка пана Язикова, тобто землевласника Язикова, а потім того почало зватись Федорівка-Язикова.

За часи існування Запорізької Січи тут жили козаки-зимовчаки, або сидні, од яких дійшли до нас різні назви балок, вибалок, річок та могил.

Так, під слободою Федорівкою-Язиковою жив колись козак Квіта; по ньому й балка прозвалась Квітяна; він був дуже заможний, мав трьох синів, які жили вкупі з батьком, поки існувала Запорізька Січ; після скасування Січи сини покинули батька на місці, а сами «подались» на Кубань.

Коло устя Квітяної балки, під самим Дніпром, стояв дуб в обійму чотирьом чоловікам. Такі ж дуби росли тут і в інших місцях. Там багато «мешкало» запорожців, які доживали свого віку в дорогих для них місцях.

Ось що розказував про одного такого запорожця старий дід Трохим Ковбаса, якому було 98 років. «Жив тут один заможний запорізький козак і був у нього син, а в того сина була й жінка. Тільки син не дуже слухався батька і часто крав у нього гроші. От коли батько пристарився, то зібрав усі свої гроші, поклав їх у макітру та й пішов з нею в сад, а за ним потихеньку, назирцем і синова жінка. Викопав батько у саду ямку та зарив у ній макітру з грішми, а зариваючи, ще й вирік таке закляття: «Яка рука загрібала, щоб та й одгрібала» (тричі). От чи довго жив після того батько, чи недовго, а тільки вмер. Діждалась невістка ночи, взяла під боки мерця та з ним у сад; у саду положила його коло ями, де були закопані гроші, та його ж рукою й почала одгрібати яму; одгрібає, а сама й каже: «Якою рукою загрібав, такою й одгрібаю» (тричі). Забрала всі гроші, мерця внесла в хату, а тоді поскликала людей та й давай тужити по покійнику».

Копаючи колодязі та льохи в селі Федорівці-Язиковій, селяни часто находили похоронні ями. В одному місці, кажуть, знайшли кістки чоловіка, а між ними 16 бронзових стріл; у іншому одкопали цілий кістяк чоловіка; в головах того кістяка стояла «тиква» з горілкою, а з правого боку лежали люлька, тютюн, кресало та кремінь. Горілку випили, а решта десь згубилась.

«У нас на Язиківському степу копали якось-то вовківню та викопали чоловічий кістяк, а в ньому вісімнадцять мідних стрілок між кістками. Тоді казали, що такими стрілками воювались турки».

За часи запорожців тут, де тепер село Федорівка-Язикова, був відомий перевіз, який звався Таволжанський, а потім того почали його звати Язиківський.

Про цей перевіз писав року 1594 відомий посол німецького імператора Рудольфа II Еріх Ласота, який їздив до запорожців по Дніпру з політичним дорученням од свойого монарха. «Ми пройшли, — каже він, — десятий поріг Будило, а за ним пристали до лівого татарського берега; там обідали. Тут тепер звичайний із татарських перевіз, який іде аж за острів Таволжанський, через те, що Дніпро йде тут тільки одним водотоком. Тут ми знайшли багато маненьких татарських човників, зв'язаних з хворосту і обтягнутих навкруги свіжою шкурою».

Про цей же Таволжанський перевіз писав у XVII віці і відомий французький інженер Боплан. «З усіх тринадцяти порогів, — каже він, — тільки між десятим Таволжанським татари можуть переходити через ріку вплав, Таволжаном, де береги більше доступні».

«До відомостей Ласоти та Боплана вважаємо незайвим додати, — каже Яків Павлович Новицький, — що берег Дніпра од порога Будила протягом 2,5 верстов, до теперішньої Язикової, здебільше високий, скелястий та крутий, до того ще часто перерізаний балками і не скрізь доступний для під'їздів; лівий берег, навпаки, на великому обширі — піскова пологість. Через те можна думати, що місце давнього татарського та запорізького перевозу було нижче каменів Служб, де потім того був Язиківський перевіз. Далі перевіз вплав на конях, треба думати, був з правого берега на лівий в місці — спочатку через річище на острів Таволжаний, далі з Таволжаного, між його скелями Голубиною та Щукуватою, через Дніпро. В тому місці, хоча течія води й бистра, та береги правий (острова Таволжаного) і лівий, вище острова Перуна, приступніші і ширина ріки не більша як 200 саж.».

До Таволжанського, або Язиківського перевозу підходили з обох боків давні шляхи. З правого боку тягнувся великий чумацький шлях, од Половиці, тобто од міста Катеринославу, на степ пана Захарина, повертався на Язикову коло Шмаляної могили, як поминути Рябу могилку, де Підгородянська пошта. Як перевезуть було чумака з правого боку на лівий бік Дніпра, то він повертає, куди йому треба; або на Самар, або на Оріхів до Перекопу, на Марнопіль, на Крим, на Керч, на Дін.

З лівого боку до Дніпра сюди ж таки йшов великий чумацький шлях од Самарі через Свистунівський шлях і тут розходився на Олександрівськ, на Перекіп, на Язиківський перевіз, а далі на поштовий шлях, що йшов до Половиці, тобто Катеринославу. Таволжанський, або Язиківський, перевіз — ще бог-зна колишнє діло. Він був нижче Служб і вище острова Таволжанського. Тут ще запорожці та гайдамаки перепливали кіньми на острів Таволжанський. То очайдушний народ був. Потім того тут були од панів два пороми перевозити чумаків. І стільки того чумака тут переїздило — боже мій! На кожний пором ставили по 20 чумацьких возів. За перевіз брали гривню, тобто три копійки од воза та пари волів, а пасли воли дурно. А йшов чумак або порожняком, або ж віз сушені груші, а відтіля вертався з рибою та сіллю.

Нижче села Федорівки-Язикової, на тому ж таки правому боці Дніпра, простяглось більше ніж на п'ять верстов село Августинівка-Смольща, Вустинівка. Його заснував 1780 року, як і Федорівку-Язикову, той же Федір Язиков, а назву йому дали од власного імені дружини Язикова — Августи. Після смерті Язикова дружина його купила собі 80 сімей крепаків у графа Розумовського слобідки Смольщі Прилуцького повіту Полтавської губерні і перевела їх до своєї Августинівки, через що й вийшла назва Августинівка-Смольща. А через те, що селяни з Августи зробили Вустю, то. й з Августинівки ще вийшла й Вустинівка.

Коло 1796 року вдова Августина Язикова одружилась з графом Я. Е. Сіверсом; мало не через чотири роки графиня Сіверс продала свою землю Ф. А. Ушакову.

Після Ушакова володарем став генерал Сліпушкін, а од Сліпушкіна земля перейшла до його зятя графа Коскуля, естонця з походження, але підданця російського.

В сімдесятих роках минулого віку якось-то нічної доби, влітку, несподівано коло села Августинівки-Смольщі впав метеорит-залізняк і загрузився в глинищі більше ніж на два сажні. «Він, — каже 90-літній дід Андрій Юрченко, — той залізняк, не такий і великий: може, буде пудів 25 або 30, а тільки залізо таке міцне, що його не можна було ні терпугом упиляти, ні одбійником одбити.

Мужики все ходили до нього та стукали по ньому молотками. Як витягли його з глини, то швидко в губерню одвезли».