Історія України-Руси. До початку ХІ віка

23) Про них див. особливо Rappaport op. c., Dahn-Wietersheim t. І гл. V і далї, Васильевскій — Русско-византійскіе отрывки VII — Житіе Іоанна Готскаго (Журналъ Мин. Нар. Просв. 1878, І) c. 87 і далї, L. Schmidt Gesch. d. deut. Stämme, I.

24) Зосим І с. 31, 32, 34. Зазначую се, бо Готів вважають за нарід мореходний, і се служило підставою для ріжних виводів і противставлень їх „сухопутним“ Словянам.

25) Сей нарід теж цїлком не звістний близше. Здогад (нпр. Раппапорта op. с. 36), що перед тим стала ся нова ґерманська міграція з басейна Висли над Чорне море і тодї прийшли Бурґунди, Борани, Герули, має зовсїм гіпотетичний характер.

26) Евтропій VIII. 2. Див. Hunfalvy Ethnographie von Ungarn 68-9.

27) Йордан гл. 17. 22. Деякі здогади у Рапапорта с. 105-6.

28) Про сї відносини у Вітерсгайма-Дана і новійше у Л. Шмідта.

29) Перегляд справи в статї Фоґта в Allgem. Deutsche Biographie т. XLIV (1898), F. Kaufmann Texte und Untersuchungen znr altgerman. Religionsgeschichte, 1899.

30) 31. 8. Про Германаріхову лєґенду див. прим. 3.

31) Катальоґ народів Германархіової держави в рецензії Момзена читаєть ся так: Habebat siquidein quos domuerat Goltescytha Thiudos Inaunxis Vasinabroncas Merens Mordens Inmiscaris Rogas Tadzans Athaul Novego Bubegenas Coldas (Getica стр. 23).

32) Про неї ширше в примітці (3).

Турецько-фінський похід:

ЗАГАЛЬНИЙ ПОГЛЯД, ВИХІДНА ТОЧКА; ХУН-НУ І ГУНИ, ЇХ ЕТНОҐРАФІЧНА ПРИНАЛЕЖНІСТЬ; ГУНИ В ЕВРОПІ І ЇХ ПОХІД, ПОГРОМ ҐОТІВ, ЇХ ОСТАНКИ НА ЧОРНОМОРЇ. ГУНСЬКА ДЕРЖАВА Й ЇЇ УПАДОК. БОЛГАРСЬКА ОРДА, ЇЇ МАНДРІВКА. АВАРСЬКА ОРДА, Й ЇЇ МАНДРІВКА.

Ми вже бачили вище, що припливи іранських орд в Чорноморські степи, скільки можемо їх слїдити, були результатом етноґрафічних переворотів в середнїй Азії, себ то натиску на іранську людність Межирічя турецьких орд північної Азії. Під сим натиском іранська людність уступала по части на захід, по части на полудень, доки потік північних орд не пробив ся через сю іранську греблю й не вилив ся сам у чорноморські степи.

Вже в давнїйшій степовій людности, почавши від Скитів, як згадувано, могли бути північно-азійські елєменти, хоч і не так значні. Масовий рух північно-азійських (урало-алтайських) орд в европейські степи починаєть ся пізнїйше. Першою ордою, що пробиваєть ся скрізь іранську людність в наші краї, була гунська. Під натиском її іранська кольонїзація уступила ся на полудень і захід, зіставивши тільки слабші слїди на своїх давнїйших осадах. Одна частина европейських останків іранської людности рушила на захід разом з Гунами і Ґерманцями, друга була притиснена до гір — кавказьких та кримських, і з часом все глубше в них входила. Степи наші дістають иньших хозяїв. Цїлий історичний час аж до III в. по Хр. вони були арендою головно іранської кольонїзації, а почавши від кінця IV в. аж до XVII-XVIII, з певними перервами, чорноморські степи стають краєм головно кочових орд турецької родини, з значною участю фінських й монґольских елєментів. Ґерманська міґрація була незначною інтермедією в сїм кольонїзаційнім процесї. Важнїйше значіннє мала кольонїзація словянська, але в чорноморських степах вона, як побачимо, була теж тільки розмірно недовгим кольонїзаційним вибігом в спокійнїйшій перерві між степовими бурями турецької міґрації, і новий рух турецьких орд досить скоро примушує словянську людність вертати з степів назад на північ.

Вихідною точкою нового міґраційного процесу були степи Монголії й басейн Амура — правітчина турецьких і монґольских орд. Довгий ряд віків минав, перше нїж натиск зроблений десь над Амуром, передавав ся по тих степових просторах на остатнї свої періферії — в чорноморські і вкінцї — подунайські рівнини, і міґраційна хвиля досягала сеї своєї границї. Але який етноґрафічний переворот мусїв повставати на шляху такої світової міґрації, і які ріжнородні домішки прибирав сей самий міґраційний потік по дорозї! Коли одна частина орди рушала далї, а друга не йшла безпосередно за нею, в покинених просторах розсаджувались зовсїм стороннї етноґрафічні елєменти, і потім поневолї брали участь в дальшім походї її, захопленї її рухом. Вже ся одна механічна причина — horror vacui, що майже так само значить в кольонїзації, як у фізицї, мала величезні впливи, не кажучи за завойованнє примусової переселення і всякі иньші спеціальні причини.

Значної культурної ріжницї не було між тими ріжними елєментами і через те найріжнїйші племена — монґольські, турецькі, угорсько-фінські, іранські, і хто зна ще які — втягали ся в сей вир, затирали ся в нїм, входили в склад нових полїтичних і етнічних конґльомератів. Тому докладне означеннє етноґрафічного складу деяких орд мабуть на завсїди зістанеть ся задачею не можливою до розвязання. Для нас, розумієть ся, вони інтересні в міру свого значіння в нашій історії. Побут одних орд на нашій території часом був дуже короткий, так що вони тільки переходили нашими степами. Иньші зіставались тут на кілька столїть. Через се одні мають більше, иньші меньше значіннє в історії нашої кольонїзації, в культурній і полїтичній історії, хоч майже завсїди значіннє їх тільки неґативне.

Попереднї стадиї сього міґраційного процесу відомі нам дуже недокладно 1). Дещо знаємо про нього головно з джерел хинських.В них же за часи династії Чеу (до 255 p. перед Хр.) згадують ся на півночи, в степах Монґолії кочовничі, розбійничі орди Нin-yung, потім за часів династії Ган (163 перед Хр. -196 по Хр.) звані Hiung--nu, Гун-ну — що по хінськи значить „нужденні раби“ або „раби гун“ (правдоподібно згірдлива перерібка на хинське власного імени сього народу). Сим загальним іменем хинські джерела означають турецькі народи на їх правітчинї (а деякі думають, що ся назва була ще ширшою, обіймала й Монголів). Войовничі, неспокійні орди сї давались сильно в знаки сусїдам, і спеціально Хинцям, особливо коли в II в. перед Хр. орди Гун-ну сполучили ся в одну полїтичну орґанїзацію. Вічні їх напади спонукали Хинську державу збудовати ті велетенські укріплення, що потім разом утворили великий мур (вже при кінцї III в. перед Хр.). Вона загородила свою північну границю системою міст і кріпостей, а заразом, як потім Візантия, шукала способів до ослаблення свого ворога союзами з його ворогами.

Правдоподібно, не без впливу хинської полїтики виникають внутрішнї роздвоєння серед самих Гун-ну. Уже в серединї І в. перед Хр. частина Гун-ну признає над собою зверхність Китая, тим часом як иньша, більше енерґічна шукає собі нового поля дїяльности на заходї і доходить до Соґдіани, до околиць Аральського моря. Се був перший звістнпй похід Гун-ну на захід — вістун пізнїйшої міґрації. Новий такий похід знаємо при кінцї І в. по Хр.: держава Гун-ну тодї розбилась, подїливши ся на північну й полудневу частину, і хинське правительство, опершись на полудневих Гун-ну, що признали його зверхність, і на иньших сусїдів — ворогів північних Гун-ну, знищило в 90-2 p. сих північних Гун-ну і прогнало від своїх границь. Частина тих північних Гун-ну відступає далї на північ, в Алтайські краї, иньша під натиском сусїдів рушає на захід. Так поволї приготовляла ся міґрація, що в IV в. прориваєть ся в Европу і Гунська орда — очевидно, сї старі Хун-ну, на чолї турецько-фінського потока появляєть ся в чорноморських степах 2).

Що гунська орда не була індоевропейською, се видно з оповідань про вигляд Гунів, поданих Ам. Марцелїном, Аполїнарієм Сідонїєм та Йорданом. Хоч в таких обставинах перелякана фантазія має великий вплив на характеристику напастників, одначе в сих оповіданнях не тяжко пізнати реальні ознаки північно-азійської (фінсько-турецько-монґольської, чи урало-алтайської) раси: темні, безбороді широкі тварі, що так само здавались чудними Індоевропейцям, як „конячі лиця“ сих останнїх Хинцям, котрі знов нїчого дивного не завважали в виглядї Hiung-nu. Марцелїн оповідає, що Гуни натинали щоки дітям, аби у них не росло волосє 3), і вони старіють ся безбороді, без жадної краси, подібні до евнухів, кріпкі членами, з товстими шиями, дивні фіґурою, невеликі, подібні до недбало приподоблених до людської фіґури колод. Йордан, повторяючи се оповіданнє, додає, що лиця Гунів були страшенно чорні, якісь нефоремні пляцки, а не лиця, з кропками замісь очей. Аполїнарій Сідонїй теж підносить сей „брак очей“, а при тім завважає широкі щоки та наче придавлені носи, і знов толкує се здогадом, що гунськім дїтям спеціально притискають носи 4). Що до побуту, звістки сучасників малюють Гунів типовими кочовниками, які цїле житє перебували на конї, вічно переходячи з місця на місце, страшні в кінній нерегулярній війнї. В порівнянню з сими „сироядцями“, кочовники — скотарі й ловцї Аляни видавали ся сучастникам „житєм і побутом культурнїйшими“ (mitiores).

Беручи гунський напад в звязку з тим вище згаданими міґраціями Hiung-nu і дальшим походом турецьких і турецько-фінських орд, стає очевидним, що в Гунах маємо перед собою передову орду того турецько-фінського походу. Чи гунська орда була чисто турецька і тільки підбила фінські та иньші народи та потягла їх ватаги за собою, чи в ній помішали ся турецько-фінські елєменти вже на правітчинї, се тяжко сказати. Доказом на те, що Гуни були Турки, а не Монґоли, служить те, що Монґоли аж пізнїйше висувають ся на захід, і в найдавнїйших звістках Гуни виступають однопдеменниками Турків — Ту-кю, як звуть ся вони в хинських джерелах. З другого боку не може бути мови також про одностайно-фінську народність Гунів, хіба тільки про фінські елєменти в турецькій ордї. Популярна-ж своїх часів, а й досї не зовсїм забута ще словянська теорія не має за собою нїчого крім кількох подробиць, що можуть вказувати що найбільше на словянські елєменти в державі Атилї 5).