Історія України-Руси. До початку ХІ віка

23) На мапі Птолємея (III. 5. 19 і 23) Язиґів і Роксолянів відтиснуто над Меотиду наслїдком невідповідного розтягнення прикарпатських і придунайсьвих народів на схід..

24) Мілєр (Журналъ Мин. Н. Просв. 1886 IX. 86 і Осет. этюды III с. 86) виводить се імя трохи инакше, по формі ще близше, хоч по значінню меньш певно: з рохс-ясний (пор. Томашек Sitzungsberichte т. 117 с. 87). Порівняти з сим 'Αλανορσοί поруч 'Αλανοί Σκύθαι у Птолемея VI. 14. 9.

25) Звістки клясичних письменників про Алянів зібрав Кулаковскій в статї; Аланы по свЂдЂніямъ классическихъ и византійскихъ писателей- в XIII т. Чтеній київ. істор. тов. 1899. Також Томашек в Pauly-Wissowa Reallexicon, Alani (1894). Новійша аналїза Täubler Zur Geschichte der Alanen (Klio, 1909).

26) Птолемей містить їх на кількох місцях-в европейській і азіатській Сарматії — 5, 7; III. 5 9; VI. 14, 9.

27) Кн. XXXI. 2. 13. Кулаковскій op. c. с. 11.4 відкидає сю звістку, але аргументація його не стійна й він іґнорує при тім наведену низше звістку китайських джерел.

28) Ritter Die Erdkunde von Asien V ч. III (т. VII) с. 625-6, Hirt- Sitzgsber. d. bayr. Ak. 1899 с. 250.

29) Хінську назвву An-tsai вважають рівнозначною Аорсам античної традиції-Hirt China and the Roman Orient с. 139, Gutschmid Geschichte Irans с. l21; але против сього зрівняння підносять лїнґвістичні закиди, і Маркварт (Untersuch. II с. 240) кінець кінцем зрівнює An-tsai з Масаґетами; назву Аорсів він вважає полїтичною почесною назвою, яка прийнята була певною ґрупою племен з тим як масаґетська орда здобула над ними вдасть і першенство і приложила до себе сю почесну назву Аорсів — шановних, славних, замість давнїйших Масаґетів-рибоїдїв“. Так само „Алян“ (славний, побідний) толкує він як почесну назву, котру приложила до себе зверхнича орда і за нею прийняли потім підвласні племена. Новійші замітки ще у Тейблєра 1. с.

30) Τόξαρις 'ή Φιλία: автор мусїв тут взяти реальні подробиці житя.

31) XXXI. 2. 18-24.

32) Про мандрівки Алянів на захід: Zeuss c. 700 і далї, Dahn Konige der Germanen I c. 261-4, Urgeschichte der germanischen und romanischen Volker I c. 223-3, Кулаковскій op. c.

33) Про дальшу долю прикавказьких Алянів і їх звязок з Осетинами (установлений від часів Кляпрота — Klaproth Memoire dans le quel on prouve l'identité des Ossètes avec les Alains, Paris, 1822):В. Милеръ — Осетинскіе этюды III, гл. II (спеціально про останки алянського імени на Кавказї ib. с. 111 і далї), Кулаковскій op. c. і Христіанство у Аланъ, Византйскій Временникь 1898, І.

34) Про кримських Алянів — особливо у Васілєвского, в історії Судака — Суґдеї, що досить правдоподібно, сама була алянською кольонїєю, Русско-византійскіе отрывки — ЛЂтопись занятій археографической коммиссіи т. IX с. 168-9, також у Мілєра op. c. с. 77. Про иньші останки у Кулаковского, Аланы, розд. IX.

35) В останнїх роках звернули на себе увагу могильники Харківської ґубернії з похоронним типом і культурою анальоґічною з осетинськими могильниками Кавказа, особливо великий могильник в Верхнїх Салтах, що розкопуєть ся від р. 1901; культура та вказує на VIII- IX вв. В сих могильниках добачають слїди тодїшньої алянської-яської людности Подоня. Особливо сей погляд розвинув недавно А. Спіцин в своїй статї „Исконные обитатели Дона и Донца“ (Ист.-археол. разысканія Ж. М. Н. П. 1909, І); він готов приймати істнованнє алянської людности на всїм Подоню аж до XI-XII вв. Належить при тім одначе виразно віддїляти спільність культури і спільні виливи від етнїчної приналежности і почекати трохи докладнїйшого археольоґічного розслїду Подоня. Поки що, при наших історичних даних істнованнє скільки небудь густої алянської кольонїзації по цїлому Подоню в таких пізних часах виглядає мало ймовірним.

Західнї краї:

ТРАКИЙСЬКА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ, ҐЕТИ Й ДАКИ, РИМСЬКА ОКУПАЦІЯ, КАРПАТСЬКІ НАРОДИ: БЕСИ, КОЙСТОБОКИ, КАРПИ, ЇХ НАЦІОНАЛЬНІСТЬ; ТРАКИЙСЬКА КУЛЬТУРА Й ПОБУТ; ОСТАНКИ ТРАКИЙСЬКОЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ — РУМУНСЬКЕ ПИТАННЄ.

Отак на степових просторах нашої території протягом якої тисячі лїт, аж до II-III в. християнської ери панували кочовничі й напів кочовничі народи головно іранського племени і культури. В краях гірських, карпатських бачимо під той час групу народів, що найправдоподібнїйше могли належати, як і їх полудневі наддунайські сусїди, до тракийської галузи індоевропейських племен-галузи колись сильної, широко розповсюдненої по обох сторонах Чорного моря — на европейськім і малоазійськім боцї, але непривітною історичною долею зведеної до незначних слїдів в теперішнїх винародовлених і зроманїзованих Волохах-Румунах. Одначе тракийська національність тих карпатських народів тільки гіпотетична, бо відомости наші про сю карпатську людність далеко біднїйші, нїж про степову. Та й відомости про тракийську кольо-нїзацію, до котрої ми зачисляємо карпатські племена, дуже небогаті й біднійшають власне в напрямі з полудня на північ 1).

Відомости про наддунайську тракийську людність маємо від Геродота, з V віку перед Хр. На чорноморськім побережу між Дунаєм і Балканом сидїли Кробізи, а на полудень від них Терізи; вище по Дунаю, за Янтрою (Атріс) сидїли Ґети, „найхоробрійші й найсправедливійші між Траками“ 2). Дунай уважав ся границею між Траками й Скитами, але був нею здебільшого тільки. Вже Геродот, кажучи, що за Дунаєм починаєть ся „властива стара Скитія“ 3), натякає, що в дїйсности осади скитські вже й тодї переходили за Дунай в пізнїйшу Малу Скитію (Добруджу). З другого боку-ґетські осади місцями переходили за Дунай. В IV в. тут, на лївім боцї Дунаю, воював з Ґетами Олександр Македонський. Тут була „Ґетська пустиня“, де трохи не пропало військо Лїзімаха (313-218) в походї на ґотського короля Дроміхайта; сама держава Дроміхайта була на лївім боцї Дунаю, в теперішній Валахії 4). Але ґетські осади сягали й далї на схід, коли прийняти (а се дуже правдоподібно), що Тіраґети Страбонових часів були приднїпровські Ґети, може відірвані від решти свого народа бастаряським клином. Страбон уміщує їх між Ґетською пустинею й кочовищами Язиґів, а Плїнїй, кажучи про залюднений Тіраґетами острів на Днїстрі, говорить очевидно про устє Днїстра 5).

На північ від Ґетів, на Мароші (Μάρισος), значить — в теперішнїм Семигородї, сидять у Геродота Аґатірси, нарід, по його словам, близький Скитам 6), але з тракийськими звичаями. Завважену Греками близькість Аґатірсів до скитських сусїдів можна толкувати близкістю тракийського народа до Іранцїв взагалї, а самі Аґатірси належали з усякою правдоподібністю до Траків. Перехована у Стефана Візантийця ґльоса поясняє, що Аґатірсами звали Греки Травсів 7), а тракийський нарід Травсів знаємо в Родопах 8); за приналежністю Аґатірсів до Траків промовляють і деякі побутові подробиці напр. татуірованнє. Пізнїйше на їх місцї виступають Даки; з II в. перед Хр. маємо уже звістку про їх боротьбу з Бастарнами 9). Тракийська народність Даків не має сумнїву, і з цїлою правдоподібністю можна прийняти, що се нове імя покрило Аґатірсів, а може й иньші сусїдні тракийські народи, наслїдком якоїсь полїтичної переміни 10).

В І в. перед Хр. Ґети й Даки сполучились в одну полїтичну цїлість — сильну державу Бойребісти (Бурвісти), що дала себе знати страшними походами наоколо, між иньшим — зруйнованнєм Ольбії й иньших грецьких кольонїй аж до Апольонїї 11). Розпавшись по смерти Бойребісти, ся ґетсько-дакийська держава доходить знову великої сили в кінцї І в. по Хр. під рукою Декебаля, талановитого орґанїзатора й полїтика, що в союзї з иньшими сусїднїми народами розпочинає боротьбу з Римом (в 80-х рр.). Вона йшла для нього щасливо на початках (за Доміціяна). Але відновлена Траяном, війна ся, по тяжких напруженнях, закінчилась руїною дакийської держави (коло 106 p.). На її місцї утворено римську провінцію Дакію і кольонїзовано ріжноплеменним людом з иньших провінцій.

Провінція Дакія, як її описує Птолємей (III. 8), обіймала край між Тисою, Дунаєм, верхнім Дністром і Серетом, тим часом як чорноморське побереже, себ то грецькі кольонїї, як Тіра, Ольбія й ин., зачисляло ся до Нижньої Мезії. Головним огнищем римської кольонїзації й римського житя була долина середнього Маріса (Мароша) і Сама (Самош). Приналежність до Римської держави карпатського згіря і тим більше закарпатських країв була більш або цїлком номінальна. Як далеко сягали на північ римські укріплення, досї не вияснено докладно. Останки римських граничних валів бачать в земляних валах Галицького Поділя (в розї між Збручом і Днїстром) і в Бесарабії в двох великих „Траянових“ валах, що рівнобіжно протинають межирічє Прута й Днїстра 12): але римський початок сих валів все ще гіпотетичний, і звязки їх з якоюсь системою римських укріплень досї не вияснені.