Історія України-Руси. До початку ХІ віка

Як я казав уже, Повість і її продовженнє з початку мали форму праґматичного оповідання, і аж пізнїйше роздїлено його на роки, а при тім пододавано і коротких записок, зачерпнених з ріжних джерел чужих і свійських або викомбінованих, з роками. Се була робота анальоґічна з пізнїйшою Галицько-волинською лїтописею, котру автор теж писав без років і аж пізнїише заміряв їх визначити (Іпат. с. 544), тільки не зробив сього. Такий праґматичний характер мало оповіданнє, правдоподібно, аж до часів Ярослава — нпр. до 1026 р. Слїди пізнїйшого вставлювання річних чисел для першої частини я вказував вже вище; для дальшої вкажу нпр. на р. 988.

Для хронольоґізації редактор мав перед усїм дві головні опорні точки. Перша — звістка про Русь, себто про похід її на Царгород, з датою викомбінованою з грецьких джерел — викомбінованою хибно, але як саме, сього й досї ми не знаємо напевно, не вважаючи на недавнї виводи Шахматова 2).

1) ИзвЂстны ли намъ годъ и день смерти в. кн. Ярослава Владиміровича, 1896.

2) Найновійші — Разысканія с. 98.

На сїй датї оперте все датованнє перших подїй, аж до приходу Олега до Київа. Друга крайня опорна точка для вираховання дат — се дата смерти Володимира, відома з письменних джерел (1015 р.). Деякі посереднї дати редактор міг вивести теж з візантийських джерел (як нпр. для походу Ігоря 941 р.). Для другої половини X в. міг він знайти деякі хронольоґічні вказів \595\ки в тих „сказаніях“ про Ольгу, Володимира й ин., використаних в лїтописи — може рік смерти Ольги, хоч в деяких випадках міг мати самі днї без року (напр. при смерти Ярополка). Натомість датами русько-византийських умов міг він покористувати ся хіба для поправок, тому що — як ми вище вивели з огляду на новгородську редакцію, сї умови були введені в лїтопись уже по довершенню хронольоґічного подїлу.

Чи мав редактор якісь свійські хронольоґічні таблички, що помогли-б йому означити границї князювань і розложити події? Се питаннє дуже інтересне для нашої історії, але порішити його поки що не можна. Срезнєвский висловив здогад, що редактор міг мати такі записки, де по рокам князювань означені були визначнїйші подїї. Ми дійсно маємо одну таку табличку, для часів Володимира, в старім житиї його: „по святем же крещеніи поживе бл. кн, Володимеръ 28 лЂтъ; на другоє лЂто по крещеніи къ порогомъ ходи, на третіє лЂто Корсунь городъ взя, на 4-оє лЂто церковь камену св. Богородица заложи“ і т. д. Але вона не має прикмет глубокої давнини і могла зявити ся, так як і літописні дати, з пізнїйших пригадок 1). В ширшій версії лїтописи під 852 р. маємо табличку кназївств — я навів її вище; вона згоджуєть ся роками лїтописи що до князївств Олега й Ігоря 2), можна погодити її й для Святослава та Ярополка, тільки для князювання Володимира рішучо бракує одного року.

1) Шахматов думає, що ся табличка була в старшій редакції лїтописи і відти взята старим житиєм.

2) Срезнєвский думав противно, але він не звернув уваги, що звичайно тодї зараховували і перший і останній рік князївства, отже рахували роком більше нїж ми; відповідно до того маємо: Олег сїв в Київі 882 р., умер 912 — отже 31, як в таблицї, Ігор сїв 913, умер 945, отже 33, як в таблицї; рахуючи початок Святославового князївства 945 р., будем мати до його смерти під 972 р, теж 28 р., як в табличцї; одначе в усїх версіях титул про початок Святославового князївства стоїть під 946 р, — може се недогляд самого редактора. Для Ярополка від 973 до 980 р. теж здобудемо 8 років, але для Володимира тодї забракне оден рік рішучо.

Коли зважити, що початки деяких князївств в лїтописи віддїлені під осібні роки від попереднїх як би навмисно, аби натягнути рік, то се наводить гадку, що ся табличка була взірцем для редактора при останній хронольоґізації і до неї він притягав факти, а не табличка обрахована на підставі дат лїтописи. Далї, я вище, в історичнім оглядї підносив факти, що вказують на спізненнє лїтописних дат; так східнї походи Святослава в дїйсности стали ся років на два пізнїйше, подорож Ольги до Царго\596\роду теж о два роки; я піднїс деякі факти, що промовляють і за пізнїйшими роками смерти Олега й Ігоря. Як би признати, що редактор, роскладаючи роки за табличкою, де рахувались неповні роки, відчисляв цїлі роки, то се нам обяснило-б сю справу: і так вже на часах Святослава й Ольга ми мали-б ріжницї два роки, на часах Ігоря три, на часах Олега чотири: в дїйсности, коли табличка була добра, він мав би вмерти в 915 — 6 р. Однакове спізненнє подорожи Ольги й походів Святослава вказувало-б і ще иньше: що сї факти в якійсь табличцї датовані були роками князївств, і спізнили ся через хибний рахунок при хронольоґізації лїтописи. Але наскільки сї всї рахунки самостійні взагалї від лїтописи — не тільки від останньої хронольоґії, а і від старших редакцій її, се зістаєть ся неясним.

Як на народнї перекази в сих дальших частях лїтописи можна на певно вказати, окрім вказаного вище, ще другий похід Ігоря на Візантию, деревську війну по смерти Ігоря (цікаво, що останнього епізоду Ольгиної пімсти в новгородській версії бракує, вона додана при пізнїйшій редакції), більшу частину з оповідання про подоріж Ольги до Царгорода (сватаннє імператора, посольство його до Київа), історію Святослава. Історія Володимира теж має богато елементів народніїх переказів: війни синів Святослава, Володимирові пири; дечого і тут бракує в коротшій (новгородській) версії: напр. під 993 р. тут тільки коротка звістка: „иде Володимиръ на Хорваты“, в ширшій додано зі словами: „Пришедшю же ему съ войны Хороватьской...“ чисто народнїй переказ про боротьбу отрока з Печенїгом і заснованнє Переяслава; так само до порожнього 997 р. (як у новгородській) дописано такий же народнїй переказ про білгородський кисїль. Трудно уставити напевно — чи тут маємо пізнїйші додатки ширшої редакції — чи скорочення в новгородській версії.

Що до устних оповідань свідків, то з них користано, розумієть ся, широко, але вказівки на них дуже рідкі: під 1106 р., записуючи смерть девядесятлїтнього боярина Яня, лїтописець згадує: „у негоже азъ слышахъ многа словеса, яже вписах в лЂтописиць“, — але що власне, не поясняє. Маємо оповіданнє Гюряти Роговича під 1096 р., та не можна бути певним, чи се оповіданнє було записано безпосередно редактором, чи перейшло до нього через якесь сказаниє або що.

Осібну катеґорію становлять піснї; подекуди ясно бачимо слїди їх — напр. в описи Лиственської битви (під 1024 р.):

„и бывъши нощи, бысть тьма, и громове, и молънья и дождь яко посвЂтяша мъльнъя, и блисташа ся оружья, єлико же млънія освЂтя\597\ше, толко мечи видяху, и такъ другъ друга убиваше, 1) и бЂ гроза велика, и сЂча сильна и страшна“,

або в звістці про смерть Романа Святославича (під 1079 р.):

„и суть кости єго и до сего лЂта тамо лежаче, сына Святославля і внука Ярославля“.

1) Ся фраза упущена в Іпат., Лавр. і под. кодексах, а заховала ся лише в пізнїйших компіляціях.

Робота самих редакторів не скрізь видна і не скрізь однака. Найбільше її видно у вступній частинї, де відкривав ся безкраїй простір здогадам і комбінаціям. Вкажу кілька найбільш виразних прикладів. Така історія розселення Словян з Дунаю під натиском Волохів (Іпат. с. 3 — 4 і 6 — 7), в ній даремно старали ся відкрити якусь дїйсну історію, і ще найправдоподібнїйше, що сю теорію лїтописець уложив під впливом сучасного розпросторення Волохів в дунайських краях. Далї — комбінація подорожи Андрія з варязько-грецьким путем — що то мовляв Андрій їхав через Київ до Риму. Історія міґрацій чужих народів — тут Хозари, через непорозуміннє, виступили въ ролї „білих Угрів“. Історія запросин варязьких князїв на Русь в порівнянню з коротеньким оповіданнєм старшої редакції розвинена далї в інтересах норманської теорії, напр. до слів: „идоша за море к Варягомъ“ додано : „сіце бо звахуть ся ты Варягы Русь, яко се друзиє звут ся Свеє, друзии .Урмани...“ і т. и., або многозначний додаток: „пояша по собЂ всю Русь“. Аскольд і Дир поставлені в певну звязь з Руриком і розповіджено, як вони зявили ся в Київі, чого не було в короткій редакції; так само пізнїйше вложені імена Аскольда і Дира в оповіданнє Амартола — в короткій редакції їх там нема. Супроти знайдених звісток, що Олег був князем, і супроти погляду старшої редакції, що він був тільки воєводою Ігоря, зявив ся компромісовий погляд, що він правив як опікун і свояк Ігоря. Завівши до Повісти історію про Кирила й Методія з її катеґоричною заявою, що Русь — се словянський нарід („СловЂньску языку... отъ негоже языка и мы єсме Русь; а СловЂнескъ языкъ и Рускый одинъ“), редакторъ спішить ся сей погляд привести до згоди з своєю варязькою теорією: „отъ Варягъ бо прозваша ся Русю, а пЂрвЂе бЂша СловЂне“. Але в меньш важних справах автор не дбав так про супречности — напр. маючи історію про побут Андрія в Київі, він лишає в оповіданню про Володимира слова диявола, що на Руси не було апостолів (Іпат. с. 80).

Аналїза лїтописи дала нам спроможність слїдити за тим, як поволї, протягом десятолїть зберали ся в нїй матеріали. Але разом з тим при тих редакціях не одно й відпадало. Таких відпадків лиши\598\ло ся вам дещо в короткій редакції лїтописи, дещо в пізнїйших компіляціях. Що було причиною того, що та чи иньша звістка не війшла в останнї редакції, се не всюди можна пояснити. Дуже часто могло се стати ся через недогляд: напр. бачимо, що в останнї редакції не війшов початок переказу про Ігоря — його війна з Уличами, а тільки продовженнє — повстаннє Деревлян; переставляючи записки, легко було щось упустити; але де що могло викидатись і свідомо. Поки на давню лїтопись дивились як на одноцїльну працю, доти сї відпадки дуже легковажено (особливо се гостро виступає у Карамзїна). Тепер, коли ми бачимо, яку довгу і повільну редакційну роботу переходила лїтопись, які переміни при тім робились, сї відпадки в наших очах мають не меньше значіннє, як і заведене в лїтопись. Розумієть ся, треба тільки відріжняти те, що по всякій імовірности належить до записок XI — XII в., від пізнїйших комбінацій (як напр. вивід Руси від річки Руси в Воскресенській лїт,), від пізнїйших записок (як численні звістки Никонів. лїт. про богатирів) або простих непорозумінь (нпр. похід Прусів, що помилкою зроблено з напасти від „прузів“ — сарани, і т. д.) З сього погляду сї екстраваґанції пізнїйших компіляций ще вимагають критичної перевірки.

На тім кінчу свій екскурс; додам тільки ще дещо з біблїоґрафії.

Видання Найдавнїйшої лїтописи : перше виданнє, з Радивилівського кодекса, з скороченнями, вийшло 1767 р. (Библіотека российская историческая, І, з передмовою Шлєцера). Нове виданнє на підставі кодексів північної ґрупи, розпочате Тимковським на початку XIX в., доведене було тільки до 1019 р. (1824). Аж в I т. Полного собранія лЂтописей 1846 р. видано суздальський лїтописний збірник, і в нїм Найд. лїтопись північної версії; до варіантів ужито кодекси полудневої версії, а самої полудневої версії не видано: вона вийшла аж 1871 р. в двох виданнях: ЛЂтопись по Ипатскому списку (весь волинський збірник) і ПовЂсть временныхъ лЂтъ по Ипатьевскому списку — фототипічне виданнє самої Найдавнїйшої лїтописи; в 1908 р. вийшло нове виданнє II тому полного собранія з повним текстом волинського збірника. Північна версія була видана ще кілька разів: ЛЂтопись по Лаврентьевскому списку, 1872 р. (нове виданнє 1897 р.) і крім того сама Повість в фототипічнім виданню: ПовЂсть врем. лЂтъ по Лавр. списку, 1872 і в звичайнім 1910; готуєть ся нове виданнє I тома Полного собранія. Радивилівський кодекс виданний фототипічно з його численними мінятюрами в р. 1902 в двох томах п. т. Радзивиловская или Кенигсбергская ЛЂтопись (Памятники древней письменности, XCVIII). Зведений текст Найдавнїйшої лїтописи з варіантами й доповненнями з усїх виданих лїтописних збірників: Сводная лЂтопись, составленная по всЂмъ изданнымъ спискамъ лЂтописи Л. Лейбовичемъ, 1876.