Історія України-Руси. До початку ХІ віка

Ак. Шахматов зачисляв при тім до Сіверян усю лївобічну людність. В новійшій розвідцї своїй про Вятичів (1909) він відступив від сього погляду, а з тим не вважає вже потрібним далї підтримувати і гіпотезу про „середно-руське“ походженнє Сїверян. Думаю, що иньші фільольоґи роспрощавши ся з теорією київськах Великоросів, дуже скоро дадуть спокій і сїверянським, а з тим і скінчить своє істнованнє гіпотеза про те, що східнї части нинїшньої української території були залюднені давнїйше племенами великоросийської ґрупи.

7. Лїтература західньої границі української кольонїзації. Про польсько-українську границю в Галичинї див. передусїм стару, але не зовсїм перестарілу (принаймнї досї не заступлену чимсь лїпшим) працю Зубрицького Gränzen zwischen der russinischen und polnischen Nation in Galizien, 1849, c. 23, Czörnig Ethnographie der österreichischen Monarchie I c. 49 і далї і йогож Ethnographische Karte, 1855 (арк. 2) i меньше виданнє 1866. Головацкій Народныя пЂсни Галицкой и Угорской Руси ч. I (зступ) і йогож Карпатская Русь в Ж. M. H. П., 1875, VI (з наукового погляду не богато інтересного). А. Д(обрянский) О западныхъ границахъ Подкарпатской Руси со врем. св. Владиміра, Ж. M. H. П. 1880. Ш (для польсько-української границі тут ко Зубрицькім теж не багато нового), I. Верхратський — інтересна моноґрафія про Замішанцїв в Записках Наукового товариства їм. Шевченка т. III. Potkański Granice biskupstwa krakowskiego — Rocznik krakowski, IV (детальнїйшу студию автор заповів на пізнїйше, але не сповнив своєї обіцянки). Зато заповів студію Закшевский в конспектї згаданім на с. 489.

Про польсько-українську границю між Вислою та Бугом писалось \557\ чимало, але шкодив публїцистичний елемент, що домішував ся сюди й нераз діскредитував самі факти. Згадаю що важнїйше про північну українську границю. Для історичної етноґрафїї — Барсов 2 гл. V i VI. Крыжановскій Русское Забужье — Собраніе сочиненій т. II. Лонгиновъ Червенскіе города, 1885. Pleszyński Bojarzy miedzyrzeccy (Bibb. Wisły, XI). Площанскій Холмская Русь, I — II, 1899. Филевичъ — Исторія древней Руси I с. 239. Potkański Kraków przed Piastami 1. c. c. 106. Народописна карта д-ра Величка. Михальчука НарЂчія, поднарЂчія и говоры Южной Россіи (Труды этногр. экспедиціи VII). Григорьевъ О малорусскихъ говорахъ СЂдлецкой губ. — Древности-Труды славян. ком. моск. археол. общества т. III. Соболевскій Опытъ русской діалектологіи (Живая Старина 1892, II). Карскій Матеріалы для изученія сЂверно-малор. и переходныхъ говоровъ (Изв. отд. рус. яз. 1898, III) і йогож БЂлоруссы т. I. Введеніе къ изученію языка и народной словесности, 1903. І з лїтератури про Холмщину: Францевъ Карты русскаго и православнаго населенія Холмской Руси, 1909; Dziewulski Statystuka ludności див. Lubelskiej i Siedleckiej, 1909; Соболевскій Холмская Русь въ этнографическомъ отношеніи, 1910; Szelągowski Kwestya ruska w swietle historyi, 1911.

Про українську кольонїзацію на полудень від Карпатів крім уже названого: Срезневскій Русь Угорская (ВЂстникъ рус. геогр. общ., 1852, IV). Biderman Die ungarischen Ruthenen, I і II, 1862 — 7. Rösler Rumänische Studien гл. VII. Васильевскій Византія и ПеченЂги Ж. M. H. П. 1872, XII (дод. II). Успенскій Образованіе второго Болгарскаго царства, 1879, дод. V. Кочубинскій О русскомъ племени въ Дунайскомъ ЗалЂсьЂ в Трудах VII з’їзда т. II. PíěP Zur rumänisch-ungarischen Streitfrage, 1886 і особл. Die dacischen Slaven und Csergeder Bulgaren (Sitzungsberichte der Böhmischen Gesellschaft der Wissenschaften, 1888). Филевичъ Исторія древней Руси I, с. 143 і далї і „Отчетъ“ в Варшавских университет, извЂстіях 1896, VIII. Соболевскій Какъ давно Русскіе живутъ въ Карпатахъ и за Карпатами (Живая Старина, 1894). Кулаковскій ГдЂ находилась вичинская епархія константинопольскаго патріархата — Византійскій Временникъ 1897 с. 327 і далї (про дунайську Русь). Петровъ ПредЂлы угрорусской рЂчи въ 1773 г. по оффиціальнымъ даннымъ, Спб. 1911, Когда возникли русскія поселенія на угорской дольной землЂ (Изв. отд. рус. яз., 1911).

Про сучасну Угорську Русь; Петровъ ЗамЂтки по Угорской Руси (1892, повторено і. т.; Матеріалы во исторіи Угорской Руси, IV, 1906) В. Гнатюк Hungaro-ruthenica, 1899 (відбитка критичних заміток з XXVIII т. Записок) і Rusini v Uhrách (Slov. Přehled, 1899). Томашівський Угорські Русини в сьвітлї мадярської урядової статистики, 1903 (Записки Наук. т. \558\ ім. III, т. LVI); Причинки до пізнання етноґрафічної теріторії Угорської Руси, 1905 (ib. т. LXVII), Етноґрафічна карта Угорської Руси, 1910 (Статьи по словяновЂдЂнію, III). Дрібнїйшу лїтературу подає Францевъ Обзоръ важнЂйшихъ изученій Угорськой Руси. 1899 (Рус. фил. вЂст. т. 44).

Велика лїтература розвинула ся останнїми роками спеціально про західню українсько-словацьку границю; вичислю лиже що важнїйше; Mišík Akej viery sú Slováci статї в Slovenské Pohlady 1895 i 1896. Соболевскій О границЂ Русскихъ и Словаковъ въ УгорщинЂ (Ж. Стар. 1895). Ol. Broch, Studien von der slovakisch-kleinrussischen Sprachgrenze im östl. Ungarn, 1897. В. Гнатюк Русини Пряшівської епархії та їх говори (Записки т. XXXV), Словаки чи Русини (ibid. t. XLII). Niederle Národopisná mapa uherskych Slovaků na základě sěitaní lidu z roku 1900, p. 1903, йогож K sporu o ruskoslovanské rozhrani v Uhrach (Slov. Přehled, 1908) i Ješte k sporu o ruskoslovenskou hranici v Uhrách (ibid. 1904). Будиловичъ къ вопросу о племенныхъ отношеніяхъ въ Угорской Руси, 1904. Czambel Slovenska reč a jej miesto v rodine slovanskych jazykov, 1906.

Натомість приглухла останнїми лїтами справа слїдів руської кольонїзації в Семигородї, що в 1880 — 90 годах досить інтріґувала учені круги і мала свій вплив на теорію карпатської правітчини східнього словянства. 1802 р. вийшла брошура Вольфа De vestigiis Ruthenorum in Transilvania; тут описувались останки Русинів в с. Reussdorflein, Великий і Малий Cserged, Bongrad ; Вольф всього рахував 130 родин. Його референт в Siebenbürg. Provinzialblätter 1807, II підносив се число до 200. Про сї останки писали в XVIII в. Бєл і Бенке, і на поч. XIX Едер — (див. про них у Філєвіча Отчет і Исторія 1 гл., і у Кочубинського в Трудах с. 37 і далї). Надєждін, що побував в Семигородї на початку 40-х рр., уже не застав сих Русинів, але піднїс значінє сих руських осад для історії руської кольонїзації (О путешествіи по южн. славян. землямъ, Ж. Μ. Η. Π. 1842 кн. IV — VI): „я зовсїм переконав ся, незаперечними доказами, що руська стихія ішла на полудневий захід, по обидва боки Карпата, аж до Дунаю, довгі часи перед приходом Мадярів в Панонїю“. На потвердженнє він вказував на семигородських Русинів, і сїєю подунайською Русю уважав можливим пояснити лїтописні лєґенди про міґрацію Словян з над Дунаю, про подорож Кия й т. и. — с. 108 — 5. Одначе норманїзм, устами Куніка в Bepufung der Schwed, Rodsen (гл. V), виключив угорських Русинів з історії давньої руської кольонїзації. З другого ж боку теорія Шафарика (II § 30), що семигородські Словяне були Болгари, вплинула також на те, що сю руську кольонїзацію Семигорода спущено з ока. Публїкуючи в перше тексти з Черґеда (Denkschrift віденської академії т. VII, 1856), Мікльосич признав їх болгарськими, але потім відступав від сїєї гадки і черґедські тексти признав \559\ памяткою мови „дакійських Словян“: Geschichte der Lautbezeichnung im Bulgarischen (Denkschrift т. XXXIV c. 125 — 6, тут видано тексти Едера), теж Vergleichende Grammatik Ш. 201, Altslovenisehe Formenlehre XXV. В 1859 p. в своїх „Словянах в М. Азії“ виступив з загальними увагами проти Куткового погляду Ламанский. Але питаннє про загадкову руську кольонїзацію в Угорщинї виринуло на верх знову тільки завдяки Реслєрови, коли в 1871 р. вийшли його Rumänische Studien; за ним піднесли гадку про стару руську кольонїзацію на Дунаю Васїлєвский (1872), Успенский, Ґрот, а Кочубинський і Піч заходили ся воло того, щоб оперти на фактах сї здогади про руську кольонїзацію Семигорода. Одначе супроти руської теорії виступила болгарська, що одиноким словянським елєментом семигородської кольонїзації вважала Болгар і руське імя останнїх Семигородських Русинів мала за просте непорозуміннє (Мілєтіч). Фактично, дуже заплутує справу той факт, коли мова останнїх семигородських „Русинів“ справдї показуєть ся болгарською; але справа руської кольонїзації Семигорода може і повинна навіть бути трактована незалежно від тих останків. Яґіч нпр., що в рецензії праці Філєвіча досить скептично висловив ся про руську теорію (Archiv. XIX с. 237), в пізнїйшій розвідцї (Archiv XX с. 22 — 3) признавав уже певним фактом, що в Семигородї Русь стрічала ся з Болгарами.

8. З української антропольоґії й етнольоґії.

Антропольоґічні студії над сучасним українським типом дуже ще неповні і нечисленні, що найважнїйше — поминено найліпше законсервоване від не-словянських впливів українське Полїсє (див. Записки XVIII, бібл. с. 54). Тому всї означення українського типу поки що можуть ставитись і прийматись тільки з великими застереженнями.

Д. Анучін, найвизначнїйпшй антропольоґ Росії, дав таку характеристику фізичного типу Українців: Українцї з фізичного погляду відріжняють ся від Білорусинів і Великоросів середньої Росії насамперед своїм зростом, в середнїм вищим на 1 — 4 cm. (по військовим даним 1874 — 83 рр.). Друга відміна — більший процент темноволосих (60 — 90%), темнооких (хоч не рідкі й синьоокі) і темношкірих, в порівнянню з Білорусинами і Великоросами, а ще більше — в порівнянню з Поляками. Трохи довші ноги (особливо бедра). Голова, і абсолютно і в відносинах до зросту — невелика (теж і внутрішність черепа), чоло і ніс теж, нижня третина лиця має в порівнянню більші розміри. Що до форми — голова коротка й широка (брахікефальна) переважає, трохи більше ще нїж у Поляків і Великоросів; инодї помічають ся досить високі, випуклі щоки і широкий відступ межи очима, трохи низьке перенісє. (Енциклопедическій словарь, від. Брокгауза і Ефрона, т. XVIII, Малороссы).\560\

Український антропольоґ Φ. Вовк хорактеризує українську людність в масї своїй як високу ростом, короткоголову, темноволосу і темнооку, з простим і узьким носом, доста короткими руками і т. д., при тім фізичні прикметі прийняті ним за основні (високий зріст, короткоголовість, темна краска) убувають в напрямі з полудневого заходу на північний схід (Украинцы въ антропологическомъ отношеніи, Украинскій ВЂстникъ, 1906, і по нїмецьки в часоп. Ukrainische Rundschau, 1908, Die Ukrainer in anthropologischer Beleuchtung).

пок. Д. Гильченко, опираючи ся на дотеперішнїх студіях, загальними ознаками Українця признавав: високий зріст, яснорожевий колїр шкіри, темне волосє і очі ясних відтїнків, але при тім зазначав, що ваганнє темного типу дуже велике (6 — 39%), а про такі ознаки як високий зріст і брахікефалїя казав, що й вони ще вимагають перевірки, особливо з огляду на великі варіації українського типу по місцевостям; ясний тип він уважав сильнїйшим, здатнїйшим до житя, бо має більші розміри груди, і признавав його за початковий. — Кубанскіе козаки, антропологическій очеркъ (ИзвЂстія импер. общества естествознанія, антропологіи и этногр. т. XC, 1897).

Талько-Гринцевич, зібравши досить великий метеріал головно в полудневій Київщинї, теж констатував перевагу ясноволосого типу (57%) над темноволосим (42%), чистих бльондинів (20%) над брунетами (25%) (Charakterystyka fizyczna ludu ukraińskiego, Zbiór wiadomości т. XVI).

Питаннєм про археольоґічний словянський тип на підставі археольоґічного матеріалу перший соріозно зайняв ся головно Боґданов і уважав початковим тип вузьколиций довгоголовий (лєптопрозопний долїхокефалїзм); його статї: Матеріалы для антропологіи курганнаго періода Москов. губ. (1867, ИзвЂстія моск. общ. люб. естествозн. т. IV), Описаніе курганныхъ череповъ Смоленской губ. (Антропол. выставка, II), Курганные черепа области древнихъ СЂверянъ (з над Псла, ibid.), Черепа изъ старыхъ московскихъ кладбищъ (ibid.), Древніе Кіевляне, по ихъ черепамъ и могиламъ (ibid. т. III), Курганные жители СЂверянской земли (ibid.), Доисторическіе Тверитяне по раскопкамъ кургановъ (ibid.), Древніе Новгородцы по ихъ черепамъ (ibid.), Къ краніологіи смоленскихъ курганныхъ череповъ (ibid. т. IV); про дослїди його над черепами давнїйших часів див. вище с. 59. Результати своїх дослїдів він звів і подав у своїм рефератї Quelle est la race la plus ancienne de la Russie centrale (Congrés international á Moscou, І). Дослїди Богданова мали одначе ту слабу сторону, що вони часом оперті були на нечисленнім матеріалї, а головно — що він роспоряджав черепами з чужих розкопок і не бувши сам археольоґом, не луже застановляв ся над крітерієм словянства тих могил, з котрих були ті черепи (через те найбільш вартні його поміри сїверян\561\ських і київських черепів, бо сей матеріал був найбільш певний). Його спостереженнє, що в старих словянських могилах переважає довгоголовий тип, знайшло собі потвердженнє в новійших розслїдах східнословянських могил. Антропольоґічні поміри з української теріторії, окрім тих праць Богданова, подані були в отсих публїкаціях: Антоновичъ Раскопки въ странЂ Древлянъ — Матеріалы по археологіи Россіи ч. 11, і Раскопки кургановъ въ Западной Волыни (Труды XI съЂзда I). Гамченко Житомірскій могильникъ, 1868, Городище и могильникъ на р. Корчеватый (Труды IX съЂзда т. II) і Раскопки въ бассейнЂ р. Случи (Труды XI съЂзда т, I), Мельникъ Раскопки въ землЂ Лучанъ (ibid.). Покровскій Антропологическія данныя о типЂ череповъ изъ волынскихъ кургановъ (ib. т. II — резюме, результата війшли в статю п. Мельник). Talko-Hryncewicz Przyczynki do poznania, swiata kurhanowego Ukrainy (Materyały antropologiczne т. IV (деревдянські й „полянські“ могили — помїри останнїх попсованні тим, що сюди введені й деякі чорноклобуцькі похорони). Поповъ Анатомическое изслЂдованіе костей, найденныхъ при раскопкахъ кургановъ Харьковской губерніи, реф. II — кости з Ницахськаго могильника (Труды предварит. комитета XII съЂзда т. I). Загальнїйші роботи, крім згаданаго реферата Богданова, — Niederle O původu Slovanů, 1896, Slovanské Starožitnosti I, 1902 (гл. 2). Sergi De combien le type du cráne de la population actuelle de la Russie centrale différe-t-il du tupe antique de l’époque des courganes? (Comptesrendus du XII congrés international de medecine, II, 1899). Талько-Гринцевичъ Опытъ физической характеристики древнихъ восточныхъ Славянъ (палеоэтнологическій очеркъ), 1910 (Статьи по славяновЂдЂнію, III).

Згадана праця Нїдерле O původu Sl. з усею рішучістю проголосила первісний словянський тип за довгоголовий — на підставі археольоґічно-антропольоґічного матеріалу, і білявий — на підставі історичних свідоцтв. Обставлена досить солїдними арґументами, вона викликала живу діскусію над сим питаннєм. Перегляд головних моментів її дає Нїдерле в Slov. Star, с. 87 і далї. Між арґументами contra, які були висунені в сїй діскусії, як важнїйші можна зазначити такі: словянство довгоголових небіжчиків не доведене ще. Могили з паленими небіжчиками можуть бути як раз останками короткоголової людности. Що до краски, то звернули на себе увагу дослїди Минакова — О цвЂтЂ и формЂ волосъ изъ кургановъ средней Россіи (Труды моск. антроп. отд. т. XIX.): він підносить, що останки волося, які він мав (а мав їх з 20 могил Московської, Ярославської й Костромської ґубернії) всї темні, а білявих не було між ними зовсїм. Сї арґументи одначе не в силї забити теорію білявих довгоголовцїв: дослїди Мінакова опирають ся на матеріалї з фінської території. Що до довгоголовости, то Нїдерде, бороня\562\чи свою теорію, справедливо вказав, що попри довгоголову людність ми не бачимо якогось короткоголового типу, в якім могли б добачати людність словянську. Дїйсно, коли Словяне при своїм розселенню асимілювали тубильну довгоголову расу, то вони повинні-б виступити дуже виразно, як друга раса по при неї в могильних нахідках X — XI вв., а сього нема. Припустити, що вони всі спалені, неможливо, бо у Словян ми знаємо обидва похоронні типи, і в кождім разї як зник обряд палення, короткоголова людність повинна б виступити перед нами від разу дуже сильно. Взагалї Нїдерле досить щасливо боронив свою теорію в новім переглядї; але обстаючи за нею, зводить питаннє вже тільки на чисельну перевагу ясного й довгоголового типа серед словянської людністю. Инакше сказавши, ми нїколи не знаємо Словян одностайним антопольоґічним типом. Еволюція його при тім зістаєть ся все таки неясною. Перехід від довгоголового, хоч би й переважного тільки, а не виключного типу, до нинїшнього короткоголового, зістаєть ся і нинї справою невиясненою, і в сім головна трудність, звязана з теорією довгоголовости.

Тут же подам важнійшу лїтературу шлюбних і родинних відносин у Словян і в давнїй Руси, не подану при текстї. Старша лїтература вказана була 2 вид., тут згадаю ще: Bogišič Pravni obiěaje u Slovena, 1867 й йогож Zbornik zadašnjih pravnih obiěaja u južnih Slovena, 1874. ЗабЂлинъ Бытъ русскихъ царицъ, 1869 (вступ). Шпилевскій Семейныя власти у древнихъ Славянъ и Германцевъ, 1869. Шашковъ Очеркъ исторіи русской женщины, 1871 (передруковане в Собрані-ї сочиненій, т. I. 1898). Hanel Věno v právu slovanském (Pravnik, 1871). Статї Смірнова про звичайове східнословянське родинне право і шлюб: Очерки семейныхъ отношеній, 1878 і статї в журн. Юридическій ВЂстникъ 1878 (V і VII). Черновъ Объ обычномъ семейственномъ и наслЂдственномъ пра†крестьянъ въ Харьковской и Полтавской губ. (К. Унив. Изв. 1881, Т). Krauss Sitte und Brauch der Südslaven, 1885. M. Ковалевскій Нікоторыя архаическія черты семейнаго и наслЂдственнаго права (Юрид. вЂстн., 1885), йогож Первобытное право, 1886 (випуск 1 рід, в. II родина), Tableau des origines et de l’evolution de la famille et de la propriété, 1890 i Early law and modern custom in Russia (рос. переклад в час. Всемірний ВЂстникь 1903). Вовк (Volkov) Rites et usages nuptiaux en Ukraine (L’Anthropologie, 1891 — 2, перед тим по болгарськи: СвадбарскитЂ обреди на словянскитЂ народи, в Сборникъ за нар. умотворения, III — V, 1890 — 1). Желобовскій Семья по воззрЂніямъ русскаго народа, 1892 (з Филол. Записок). Krek Zur Geschichte russischer Hochzeitsbräuche, 1893. Охримович Значеніе малорусскихъ свадебныхъ обрядовъ и пЂсенъ в исторії эволюції семьи (Этнографическое обозрЂніе, т. XI і далї, не скінчене), йогож замітки \563\ в „Житю і слові“ 1895. Krauss Die Zeugung in Sitte, Brauch und Glauben der Südslaven, I — III, 1898 — 1902 (з Κρυπταδια). Rhamm der Verkehr der Geschlechten unter den Slaven (Globus, 1902). Mp. Г. Дитина в звичаях і віруваннях українського народа (Матеріали до укр. етнол. т. VIII і X). Окрім того сюди же належать відповідні роздїли в курсах історії рус. права (особливо Леонтовича, В.-Буданова і Самоквасова — ИзслЂдованія по ист. рус. права, І, 1896). Лїтература звичайового права: Якушкинъ Обычное право, т. І, 1875, т. III, 1896.

9. Непевні або хибно до Руси прикладані звістки VII — IX вв.

Окрім наведених в текстї звісток про Русь IX в. прикладало ся до них ще чимало иньших — я їх перейду тут.

Найстарша, нинї вповнї вичеркнена з історії Руси звістка — т, зв. Табарі (а властиво його персидської перебірки Баламі, 2-ої пол. X в, бо текста Табарі тодї не було знайдено), про прикавказьку Русь VII в. Підчас походу Омарового воєводи Шахріара на Хозарів (643) король Дербента (Ваб-ель-Абваб) Шахріар признає зверхність Арабів і укладає з ними умову, що замість дани він буде воювати з Русю: „я живу між двома ворогами, один — се Хозари, а другий — Русь, вона — то ворог цїлого світа, а особливо Арабів, а воювати з нею нїхто не вміє крім тутешнїх; замість платити дань, ми будемо воювати з Русию самі і власною зброєю і не будем їх пускати виходити з їх краю“ — Гаркави с. 74.

Вперше про сю Русь довідали ся в 1820-х рр., але в курс пустив її Дорн 1841 p. (Beiträge zur Gesch. der Kaukas, Länder). Кунік в довшім екскурсї (Berufung II с. 84 sd.) доводив, що та Русь була турецька (на тім більш меньше стояв він ще й у перших додатках до „Каспія“, с. 53). Антінорманїсти 1860 і 70-х рр. доводили її словянство (Ламанскій О Славянахъ с. 142, Гедеоновъ Отрывки в I т. Зап. Ак. H., Иловайскій О мн. призваніи с. 71, Еще о норманизмЂ с. 125). Гаркаві (Сказанія с. 77) глянув вже скептично на сю звістку, але Дорн в своїм Каспію ще рішучо стояв за нею (с. 20). Кунік в своїх пізнїйших додатках до Каспіа (с. 579 і далї) розвинув ширше скептичний погляд Гаркаві (подав тут і історію питання). Але поки не було відомо текста Табарі, справа зіставала ся неясною, — хоч, розумієте ся, як би Русь і була в текстї Табарі, звістка його не стала б через се певною: як би Русь в VII в. дїйсно була таким сильним ворогом Арабів, ми б певно про неї чули і з иньших джерел, а Табарі, що пережив руські походи на Каспійське побереже на поч. X в, (умер 922|3 р.), під впливом їх міг перенести Русь в VII в. Аж в 1874 р, Дорн добув з Константинополя текст Табарі для сїєї звістки: в нїм Руси не знайшло ся, Шахріар каже тільки, що він має роботу з завзятим ворогом і з ріжними народами, в дальшім назва\564\ні тільки Аляни й Турки (Каспій; передм. с. XLIV i LV)· Таким чином імя Руси вставив персидський компілятор, під впливом руських походів X в., і воно не має нїякого історичного значіння. „,Табарієва Русь“ тим самим була вичеркнена з істориї; Ґедеонов і Іловайский в нових виданнях своїх розвідок вже поминули її зовсїм.