Історія України-Руси. До початку ХІ віка

6) До руського князя писалось так: „Лист Константина і Романа, христолюбних римських імператорів, до руського князя“ (Γράμματα Κωνσταντίνου και 'Ρωμάνου πρός τόν άδχοντα 'Ρωσίας), і печатка привішувала ся завбільшки в два золотих. З такою-ж етїкетою писалось до угорського і до печенїзького князя. Але хозарському кагану посилала ся грамота з печаткою в три золотих і надписувалась: „В імя Отця і Сина і св. Духа, єдиного й єдино-правдивого нашого Бога. Константин і Роман, вірні в Бозї римські імператори, до найблагороднїйшого й найславнїйшого кагана Хазарії“ — De cerimoniis II. 48.

7) Цїнний коментар до наших повістей про корсунську облогу дав недавно Бертє-Деляґард в статї Какъ Владиміръ осаждалъ Корсунь (давнїйша робота Голицына РЂчной и морской походъ Владиміра — Русская Старина 1886, X); його замітки цїнні докладним знаннєм театра війни, топоґрафії старого Херсонеса і його околиць, хоч з самим трактованнєм джерел в сїй студїї преважно не можна згодити ся.

8) Сї дві паралєльні епізоди корсунської лєґенди і лїтописи треба, очевидно, вважати двома обробленнями одної і тої самої теми; тяжко прийняти їх разом — як то робить Бертє-Деляґард, думаючи, що з початку Володимир був остережений Жберном і перервав довіз припасу, потім став робити приспу і нарештї Анастас порадив йому перекопати водопроводи.

9) Огняні стовпи на небі, видані 7/IV 989 (Яхя с. 28-9), по словам сучасника Льва Диякона (X 10), провіщали біду, і дїйсно Русь взяла Херсон, а Болгари Верію. З огляду на те, що комета 27/VII 989 провіщає у Льва вже землетрус (що став ся в жовтнї тогож року), правдоподібно здогадують ся, що Корсунь взято скорше, нїж появила ся та друга комета, див. Васїлєвского Русско-візант. отр. 1. с. с. 156-8, Розен Яхя с. 214-5.

10) Се порозуміннє з Склїром стало ся в вереснї 989 р. — Яхя с. 25. Очевидно, відносини з Володимиром тодї ще не були полагоджені, инакше імператор мабуть не став би так понижати ся перед бунтівником.

11) У Кедрена; з доводу згадки про участь Руси в війнї з Фокою, поясняєть ся: 'έτυχε γάρ (імператор) συμμαχίαν προσχαλεσάμενος 'έξ α'υτω̃ν καί κηδεστήν ποιησάμενος τόν 'άρχοντα τούτων Βλαδιμηρόυ 'επί τη̃ 'εαυτου̃ 'αδελφη̃ 'Άννη̃. Як би брати буквально, то виходило-б, що Володимир вислав військо по шлюбі, але від такого парентетичного пояснення не можна вимагати повної докладности. Ще загальнїйше каже Зонара. Більш катеґорично висловляєть ся ібн-ель-Атір: імператори „просили у нього (Володимира) помочи й оженили його з своєю сестрою; і вона не схотїла вийти за чоловіка иньшої релїґії і тодї він прийняв христянство, і було се початком християнства у Руси; оженив ся він з нею і пішов на Варду і вони бились і воювали“. Але коли ми зважимо, що Атір тут компілює, то зовсїм зрозуміло буде, як легко він міг помішати умову про шлюб перед висланнєм помочи і довершеннє шлюбу по тім. Яхя висловляєть ся дуже докладно, він говорить про умову: „і оженив ся цар Руси з сестрою імператора, після того як йому поставлено умовою, аби він охрестивсь... І післав (імператор) до нього сестру свою. І коли умовились вони про шлюб, прибули війська від царя Руси...“. Як бачимо — докладно, але при найменьшій недокладности в висловленню вийшло-б, що Володимир вислав військо по шлюбі: так воно вийшло вже у компілятора Яхї ель-Макіна, — нема нїчого дивного, що вийшло так і у ібн-ель-Атіра. З огляду на се не можна надавати ваги сим звісткам, а супроти виразних вказівок руських джерел (про них низше), що шлюб Володимира відбув ся по походї на Корсунь, вони зовсїм відпадають.

12) На сїй точцї сходять ся незалежні від себе й суперечні в иньших точках наші джерела: лїтописне оповіданнє про охрещеннє Володимира і Память чи її джерело.

13) Inaudita res est, ut porphyrogenita, hoc est in purpuro nati filia . in purpuro nata, gentibus misceatur, сказали в Царгородї за Никифора на таку пропозицію Отона В. (Corpus h. В. XI с. 350). ;

14) Візантийцї — не тільки Лев Диякон та Псель, але й Скілїца (Кедрен) та Зонара, що згадують про шлюб Володимира з царівною, промовчують зовсїм охрещеннє його й Руси.

15) Щоб ратувати сей рахунок, умову цїсарів з Володимиром пересувають на кінець 986 р., ще перед повстаннєм Фоки. Але Яхя досить виразно каже, що по руську поміч цїсарі звернули ся після повстання Фоки.

16) Вихідна точка сього рахунку теж непевна, як я виказую в примітцї 11, бо не знати, чи Ярополк дїйсно загинув в 978 р. Але вона нам важна як рахункова підстава таблички; її хибність не буде мати значіння, коли будемо виходити з гіпотези, що автор таблички виходив з дати охрещення, означеної роком від сотворення світа. Зрештою можлива й якась инакша помилка при рахунку; в усякім разї лишаєть ся головне: хрещеннє Володимира стоїть перед походом на Корсунь, віддїлене від нього певним часом.

17) Лїтературу про час і обставини охрещення Володимира див. в примітцї 12.

18) Сркуль недавно пішов так далеко в сих здогадах, що вважає тайним не тільки хрещеннє Володимира, але і трактат цїсарів з ним і обіцянку руки царівни, і думає, що похід Володимира став ся за змовою з цїсарями: його діверсія на Корсунь мала оправдати в очах візантийського громадянства таку негідну річ — відданнє царівни за Володимира; тому й Анастас, передаючи місто Володимирови, поступав згідно з волею цїсарів і т. и.

ЛЇТОПИСНА ПОВІСТЬ ПРО ОХРЕЩЕННЄ, ЇЇ КОМБІНАТИВНИЙ ХАРАКТЕР, ОСТАНКИ ПОЕТИЧНИХ ОБРОБЛЕНЬ ІСТОРІЇ ВОЛОДИМИРОВОГО ШЛЮБУ, ПОЛЇТИЧНІ МОТИВИ ШЛЮБУ Й ОХРЕЩЕННЯ; ЗАХОДИ ВАРВАРСЬКИХ ВОЛОДАРІВ КОЛО ВІЗАНТИЙСЬКОГО ДВОРУ; ЛЄҐЕНДА ПРО КОРОНАЦІЮ ВОЛОДИМИРА; ІСТОРИЧНІ ДОВОДИ

Наші давнї письменники охрещеннє Володимира виводять виключно з релїґійно-моральннх мотивів, як се й зовсїм натурально для них. „Прийде нань посЂщениє Вышняго“, каже найстарший з них — Іла-ріон, ...„и въсия разум в сердци єго, яко разумЂти суєту идольскыя лсти, и взыскати єдиного Бога, сътворышаго всю тварь видимую и невидимую“. На тім же становищі стоїть і Нестор (в житиї Бориса і Ґлїба) натякаючи на якусь „спону“ (перешкоду, прикрість), наведену на нього Богом, щоб спамятати його і навернути на праву віру — „явлениє божие быти ему крестьяну створи ся“. Такі ж загальні натяки на боже просвіщеннє, вплив Святого Духа повторяють ся в иньших старих памятках; вони проходять провідною гадкою і через лїтописне оповіданнє, що до недавна було вихідною точкою й для сучасної історіоґрафії, і тому варта особливої уваги. В нїй Володимир малюєть ся запаленим прихильником поганської віри, нечуваним женолюбом і розпустником, але ласка божа стереже його. До нього приходять місіонарі ріжннх релїґій, намовляючи його кождий на свою віру: Болгари-Магометане, „Нїмцї от Рима“, хозарські Жиди, нарештї грецький „фільософ“. Володимир одначе не здаєть ся. Він постановляє „испытати о всЂхъ вЂрахъ“. По нарадї з боярами й „старцами градскими“ посилає десять мужа на звідини; вони оглядають ріжні обряди і вернувши ся, захвалюють перед Володимиром грецьку віру; бояре підтримують їх оповіданнє прикладом покійної кн. Ольги, „яже бЂ мудрЂйши всихъ человЂкъ“, і Володимир постановляє охреститись, але нїби для більш відповідної форми іде на Корсунь, змушує імператора видати за нього сестру, а при тім заявляє готовність охреститись. Але хоч при облозї Корсуня Володимир прирік охреститись, як що візьме місто, і з тим йому прислали цїсарі свою сестру, — він ще вагаєть ся, і аж чудо — що очи йому чудесно загоїлись, приводить його до охрещення. Охрестивши ся в Корсунї, він побрав ся з царівною, і забравши з Корсуня священників і ріжні святощі, вернув ся до Київа. Тут насамперед нищить ідоли, а далї збирає з цїлого Київа людей на Днїпро, і так стало ся всенародне хрещеннє 1).

Історичну нестійність сього оповідання виказано тепер вже вповнї. Ми бачили, що в дїйсности інїціятива в зносинах Володимира з Візантиєю вийшла не від нього, але від Візантиї, й проєкт шлюбу був не оконечною, а вихідною точкою в справі охрещення Володимира. З психольоґічного становища беручи, поступованнє Володимира в лїтописи зовсїм неймовірне 2). Лїтопись комбінує ріжні перекази, ріжні виводи і мотивовання Володимирового хрещення, громадить одні на другі, так що одно другому входить в дорогу і перебиває. Намови грецького місіонера, невважаючи на всї свої арґументи, котрі мусїли очевидно в своїй версії переконати Володимира і привести до хрещення, — кінчать ся нїчим, бо Володимир переносить справу на раду бояр, а з сеї наради виходить проба вір через посольства. Мотив посольств збирає всякі арґументи за перевагою грецької віри, але всї заходи кінчать ся новою оцїнкою бояр, яка завертає справу назад до пункта, який сам по собі без всяких проб міг рішити справу — посилають ся на приклад, мудрої Ольга (мотив, з якого виводить Володимирове охрещеннє „Память“ Якова). По сїм похід на Корсунь мав би значіннє тільки як простий спосіб здїйснення вже міцно прийнятого рішення (так як в старім житиї Володимир просить Бога „дати“ йому сей город, аби звідти дістати попів і учителїв християнства „на всю землю“). Одначе з дальшої історії походу виявляєть ся, що нїякого певного рішення у Володимира нема; в оповіданнє вривають ся мотиви з тих версій, де корсунський похід, очевидно, служив провидїнню способом, щоб провести Володимира на християнську віру незалежно від його замірів і плянів: він ухиляєть ся від охрещення до останнього, але хороба і чудесне одужаннє нарешті приводять його до хреста.

Сей мотив — приведеннє Володимира провидїннєм до охрещення против його волї і свідомости, здаеть ся, був розвинений в старій традиції на тлї народнїх і поетичних оброблень його женолюбства, еротизма, кажучи по теперішньому. Через прізму книжної, церковної письменности пройшли тільки деякі уривки сього старшого Володимирового епосу 3). Лїтописна повість описує йото монструальну похоть, котра потрібувала не десятки, а сотнї жінок, так що не вдоволяючи ся своїми гаремами, він ще забирав мужнїх жинок і дївчат у своїх підданих 4). Ріжні фраґменти старих переказів і пісень описують його „сватання“-заходи дістати жінку то з того, то з другого високого, неприступного роду, — заходи закрашені суворою, жорстокою закраскою, що кінчать ся наругою мстивого князя над гордою красунею, яка не хотїла його. Так сватає він (в наведеній вище записи) Рогнїдь, княжну полоцьку, і зневажений нею, здобуває її силоміць — силою бере місто і вхопивши Рогнїдь, безчестить її на очах батьків, а потім убиває її батька. Далї — в корсунській лєґендї — посилає „воєводу свого Олега“ до „корсунського князя“, просити за себе дочки його; корсунський князь посміваєть ся з такої фантазії „поганого“, тодї Володимир іде під Корсунь, стоїть під ним девять місяцїв і таки здобувши город, знов безчестить княжну 5), котрої руки добивав ся, і збезчестивши, вже помітує нею — віддає за Варяга Жберна, що йому поміг здобути місто, а сам бере собі ще вищу цїль — царгородську царівну: посилає Олега і Жберна до Царгороду, просити царівни, грозячи, як не дадуть, зробити з Царгородом те саме, що зробив з Корсунем. І виманивши царівну у братів хоче і з нею „безвЂріє (вар. беззакониє) сотворити“ — аж тут мішаєть в се рука божа і наславши слїпоту на нього змушує замість того хрестити ся. „Прельщенъ бысть женою и наконецъ обрЂте благодать божию“, резюмує провідну гадку один з варіантів — через похоть жіночу рука божа справила Володимира до правої віри і спасення.

Полишаючи на боцї такі надприродні, провіденціальні обяснення Володимирового навернення, мусимо пошукати більш реальних і конкретних мотивів в обставинах Володимирової дїяльности, в його становищі володаря і полїтика. Ми бачили до тепер Володимира в ролї полїтика, державного мужа в повнім значінню того слова — одного з видатнїйших, і то не тільки в нашій історії. Протягом кількох років він відбудував розсипану руську державну систему. Він, далї, звязав сю слабко злучену систему земель династичним звязком, і се значно зміцнило її в порівнянню з попереднїми часами. Не виключаючи моральних елєментів, ми і в иньшім многоважнім його дїлї — перейнятю християнства мусимо на сам перед пошукати тих. самих державних мотивів: у таких полїтиків з покликання все перед усїм обертаєть ся наоколо тих державних інтересів.

Ми бачили, що інїціятива союзу вийшла від Візантиї. На прошеннє помочи Володимир відповів жаданнєм руки візантийської царівни. Се на око зовсїм марне жаданнє набере для нас значіння, коли ми перенесемо ся в сьвітогляд людей Х в. Не тільки Рим Старий і Новий (Візантия) вірили в своє вибране становище між державами й народами, як держави над державами, як центри світового житя, — але сим поглядом перейняті були і „варварські“ народи. Для них Візантия була ідеалом блеску, слави, культурности, візантийський імператор — недосяжним ідеалом могутности, власти, впливу, престіжа, щось як Людовик XIV в очах сучасних европейських потентатів і потентатиків, тільки ще в значно більшій мірі. За сим императором стояла традиція „вічного Риму“, авреоля високої культури, слави, могутности, недосяжної величи, від простих смертельників відрізаної стіною штучної, вередливої, невимовно привабної для варварської фантазії церемонїї й етікети, де дивним способом лучили ся в чарівнім фокусї елєменти античні з східнїми. І варварські володарі навипередки запобігали візантийського двору, щоб у нього перейняти для себе щось із сеї авреолї: як плянети світять відбитим сонечним світом, так вони хотїли взяти на себе щось із сього світового огнища, щоб ним засвітити перед очима своїх варварських підданих і піднести в їх очах себе, свою власть і повагу. Тут була не сама тільки дитяча охота до блискучих цяцьок: орґанїзація варварських держав вимагала передо всїм піднесення престіжу власти, бо вона звичайно в сих примітивних орґанїзаціях занадто низько стояла. З сих мотивів розщибають ся варварські королї й князї за візантийськими реґалїями, візантийськими титулами, візантийсьними царівнами. Трудно знайти европейську державу, щоб між її інсіґнїями не було якоїсь „римської“ корони, чи чогось такого иньшого. Русь не була виїмком.

Пізнїйший візантийський полїгістор Гріґора (XIV в.) каже, нїби й якийсь руський володар ('ο Ρωσικός) дістав титул стольника (του̃ 'επί τη̃ς τδαπέζης) ще за часів Константина Вел. 6). Для часів Константина се, розумієть ся, неможливо, але тут може крити ся память про якийсь факт надїлення подібним титулом руського князя дуже давнїх часів.