Розділ «НАЙТРАГІЧНІШИЙ ГЕТЬМАН УКРАЇНИ»

Польський уряд зі свого боку, щоб запобігти спільному проти себе виступу Туреччини, Криму й Дорошенка, послав до Стамбула посольство, очолене Радзієвським. Воно прибуло до турецької столиці в червні 1667 р. Після Андрусівської угоди це була дуже нелегка місія. Оттоманська Порта не бажала відновлювати польсько-турецьке перемир'я 1640 р., доки Річ Посполита діятиме в контакті з Москвою.

Хоча ціною принизливих умовлянь польському послу вдалося тимчасово відновити давнє перемир'я, йому було заявлено, що тривала приязнь можлива тільки тоді, коли Польща зречеться України й розірве мир із Москвою. Туреччина, що вела тоді затяжну війну з Венецією за острів Кріт, мабуть, вирішила відкласти неминучий збройний конфлікт із Річчю Посполитою.

Водночас із польським посольством у Стамбулі значно доброзичливіше приймали козацьке посольство. Представники Речі Посполитої зробили спробу зустрітися з козацькими послами, обіцяючи від імені короля «ласку й пробачення Войску Запорозькому». Дипломати Дорошенка категорично відкинули ці польські підступи, заявивши при цьому, що «козаки є так далеко від усякого підданства та приязні з Польщею, як небо далеко від землі».

Воєнні дії проти Польщі розгорнулися влітку та восени 1667 р. й дістали назву Підгаєцької кампанії. У серпні того ж року з'явилася в Україні орда під проводом калги-салтана Керим-Гірея, згодом прибули й турецькі яничари. У вересні об'єднані сили калги та Дорошенка розпочали регулярні воєнні дії.

Дорошенко, готуючись воювати з ворожими силами, розраховував на непідготовленість Польщі. Але польний гетьман Ян Собеський, талановитий польський полководець, котрий стояв на чолі коронних військ, знав про наступ, що готувався. Розіславши універсали, він попередив шляхту прикордонних воєводств про небезпеку татарського нападу, підготувався до відсічі й сам. У другій половині вересня 1667 р. Дорошенко з 24 тисячами своїх козаків, із 40 гарматами й кількома десятками тисяч орди під проводом калги Керим-Гірея був уже в Галичині. Туди ж прийшли й три тисячі турецьких яничарів із 12 гарматами.

Проти цих сил Ян Собеський міг виставити всього 15 тисяч регулярного війська й кілька тисяч озброєної челяді. Але його підтримав запорозький кошовий Сірко, який ще в січні 1667 р. побував у Львові й заявив, що не визнає Дорошенка за гетьмана й готовий зі своїми запорожцями зробити диверсію проти Криму, щоб стримати Дорошенкових спільників — татар. Собеський укріпився на дуже сильній позиції коло Підгайців, де на початку жовтня його облягли козаки й татари.

Майже два тижні витримував Собеський облогу, відбивши перший сильний штурм. Коли його сили почали слабнути, прийшла звістка, що Сірко вдарив на Перекоп і спустошив північний Крим. Це викликало паніку у татарських союзників Дорошенка, які не хотіли більше воювати в Галичині. Багато їх почало тікати з табору додому. Повторилася типова в історії татарсько-українських союзів картина: понад головами своїх союзників Керим-Гірей почав 16 жовтня переговори з Собеським і всього за якісь чотири години вже був готовий трактат про «вічну приязнь і непорушний мир». Що ж до козаків, то вони мали залишатися в польськім підданстві на умовах, які мусила виробити спеціальна комісія.

Дорошенко опинився в настільки небезпечній ситуації, що йому залишилося лише наспіх копати шанці для захисту свого табору від «союзників». Коли на третій день Керим-Гірей запропонував своє посередництво, Дорошенко, не маючи вибору, приступив і собі до переговорів із Собеським. 19 жовтня 1667 р. була підписана угода: Дорошенко й Військо Запорозьке обіцяли підданство королеві й відмовлялися на майбутнє від усяких інших протекцій; магнати й шляхта могли вільно вертатися до своїх маєтків; коронне військо не повинно було входити до козацької України; поляки були вимушені визнати кордон козацької держави по річці Горині; залога в Білій Церкві мала бути зменшена, остаточне полагодження відносин відкладалося до найближчого сейму. Пакт був скріплений взаємною присягою Дорошенка й Собеського. Отже, під Підгайцями Собеський підписав два окремі трактати — з татарами, а також із Дорошенком.

Укладений за таких обставин договір не міг бути щирим з боку Дорошенка. Бачучи, що ні Москва, ні Польща не можуть погодитися з самостійним існуванням України, він почав тепер думати про досягнення своєї мети за допомогою Туреччини. Але до якогось часу мусив приховувати свої плани й провадити дипломатію на всі сторони, чекаючи слушного часу й сприятливих умов.

Політика Дорошенка, його боротьба проти панування чужинців, прагнення об'єднати розділену Україну, відновити Українську державу знаходили розуміння та визнання серед найширших кіл української громадськості. Його підтримували народні маси не тільки Правобережної, а й Лівобережної України, де він набув найширшої популярності. Про це доносили царському уряду московські агенти, повідомляючи, що в церквах молилися за «благочестивого, Богом даного гетьмана Петра». Львівський єпископ Шумлянський, що був гостем у Чигирині, писав: «Дорошенко дуже укріпився, панує вповні й має найвищу любов серед народу — злого не чував я про нього слова».

Найближчим порадником Дорошенка був православний митрополит Йосип Нелюбович-Тукальський, супротивник польського та московського втручання в українські церковні справи, автор талановитих, пристрасних проповідей, послань, цікавого листування. Йосип Тукальський після трирічного Марієнбурзького ув'язнення поляками зумів визволитися й утекти на Україну. Посвячений і визнаний Константинопольським патріархом, Тукальський улаштував свою митрополичу резиденцію в Чигирині. Його приїзд сюди був великою моральною підтримкою для Дорошенка, котрому митрополит став вірним другом. Як казали сучасники, «духом Йосипа Тукальського і гетьман живе, і вся Україна».

Велику симпатію Дорошенко викликав у козаків тим, що прислухався до голосу народу. Жодної справи він не вирішував, не з'ясувавши попередньо народної думки, яку намагався якось підготувати, навіть сформувати певним чином. Дорошенко дуже часто скликав ради: і старшинські, й загальні — Генеральні, прагнучи надати їм статусу державного органу. Під час голосування ради він виходив, щоб своєю присутністю не впливати на її рішення. Видатний історик України Дмитро Дорошенко, який працював після 1917 р. за кордоном, автор великої дослідницької праці про Петра Дорошенка, писав: «З усіх українських гетьманів XVII століття Дорошенко був, коли можна так висловитись, найбільш конституційним гетьманом».

В Андрусові обидві сторони — польська та російська — домовилися спільними зусиллями «приборкати» українських козаків. Однак до реалізації Андрусівської угоди про польсько-московське обопільне «приборкання козаків» і «заспокоєння України» було дуже й дуже далеко.

Андрусівська змова двох держав за рахунок України, поділ її території викликали бурхливе обурення й протест усього українського народу — й на правому, й на лівому березі Дніпра. Повстання очолили Петро Дорошенко та Іван Сірко. Незважаючи на фатальний кінець цього повстання, воно відіграло свою роль. Москва не досягла тоді своєї мети — інкорпорувати Україну, остаточно скасувати Українську державу. Урізана, переслідувана, обкраєна, втрачаючи поступово державні права та функції, Українська держава проіснувала після Андрусова ще майже століття.

На початку 1668 р. на Лівобережжі відбулися події, які сприяли оволодінню Дорошенком цією частиною України. Гетьман Брюховецький вирішив приєднатися до антимосковського руху, котрий поширювався по всій Україні. Таким чином він бажав запобігти можливого вибуху народного гніву проти нього самого. Водночас він плекав честолюбну надію стати володарем усієї України. Зневажений усім українським народом, він не відчував історичних реалій. Вирішивши вирватися з-під опіки Москви, він скликав раду, де заявив, що Москва хоче віддати Польщі й Лівобережну Україну, отже слід вигнати царських воєвод і перейти під протекцію турецького султана.

Рада підтримала його й направила посольство до Стамбула з пропозицією підданства — васальної залежності. Водночас Брюховецький виговорював собі «княжий престол у Києві». Крім того, до хана був посланий гонець просити допомогти в боротьбі проти Москви. Сім тисяч ординців прибули до Брюховецького. З ними та з козаками він пішов визволяти прикордонне місто Котельву, яке обложило московське військо під проводом боярина Ромодановського, що вступило в Україну для придушення антимосковського повстання. Брюховецький розіслав універсали, якими закликав виганяти з України царських урядників і військових; воєводам писав, щоб вони добровільно пішли з України. Царські залоги, злякавшися, втікали. Воєводи утрималися тільки в Києві та Чернігові.

На початку літа на Лівобережжі з'явився Дорошенко. Населення радісно вітало його. Це був час найбільшої популярності правобережного гетьмана. Брюховецький сподівався, що Дорошенко йде йому на допомогу. Однак той прислав до нього своїх людей з вимогою, щоб Брюховецький зрікся гетьманства й віддав клейноди. Дорошенко обіцяв йому Гадяч у «доживотне володіння». Ніби громом був приголомшений Брюховецький. Маючи намір боротися, він заарештував дорошенкових посланців. Однак коли Дорошенко підійшов із військами до міста Опошні, татари покинули Брюховецького, козаки, які були при ньому, кинулися грабувати обоз, а потім і вбили лівобережного гетьмана. Дорошенко наказав відвезти його тіло до Гадяча й поховати в церкві, яку збудував Брюховецький. Потім Дорошенко вирушив проти Ромодановського, але той не наважився вступити в бій і ретирувався на московську територію.

8 червня 1668 р. Дорошенко був проголошений гетьманом обох боків Дніпра. Це був його найвищий тріумф. Нарешті об'єднувалися розірвані частини України й вона знов була цілісною. Однак переможна ситуація виявилась нетривкою. З усіх боків насідали вороги.

Саме в цей час до Дорошенка прийшла несподівана для нього звістка про наступ поляків на Правобережжя, хоча гетьман дипломатичне постійно підтримував приязне листування з Яном Собеським. Дорошенкові довелося спішно покидати Лівобережну Україну і переходити на Правобережжя, щоб організувати відсіч польському наступові. Щоправда, один із сучасників пояснював цей раптовий демарш тим, що гетьман отримав звістку з дому, із Чигирина, про зраду дружини. Козацький літописець Самовидець писав, що вона «через пліт скочила з молодшим».

Та як би там не було, хоч би які причини спонукали Дорошенка на відхід із Лівобережжя, після цього він його втратив назавжди. Залишений ним наказним гетьманом чернігівський полковник Демко Многогрішний прийняв підданство Москви. В Глухові в середині березня 1669 р. його обрали справжнім гетьманом Лівобережної України. Водночас були прийняті так звані «глухівські статті».