Розділ «Частина третя Початок Русько–Литовської доби»

У 1255 році до влади в Золотій Орді прийшов новий хан Берке, який концентрував свою увагу, в першу чергу, на політичних взаємовідносинах з державою Хулагу–хана та родом Толуй–хана, що правив усією імперією Чингісхана і сидів у Каракорумі.

Зазначимо: Хулагу був сином Тулуй–хана. А Тулуя садив на престол імперії, за наказом Батия, особисто хан Берке у 1251 році. Тому, по смерті молодшого із синів Чингісхана — Тулуя, Берке–хан практично розірвав відносини з імперією–матір’ю; посилив свій західний кордон, прихопивши межиріччя Дніпра і Бугу, переселивши туди тисяцького Бурондая та призначивши його тимчасовим баскаком південно–західного улусу, до повноліття хана Ногая, і в 1262 році розпочав нещадну війну з Хулагу–ханом, який знищив трьох ханів із роду Джучі.

Тисяцький Бурондай із 1262 року зникає зі сторінок Літопису Руського, тому слід думати, що був направлений на Кавказький фронт, де й загинув, а хан Ногай, досягши повноліття, перебрав улусну владу до своїх рук.

На перших порах хан Ногай не мав сил чинити тиск на Галицько–Волинську державу та її Київську землю. Тому шістдесяті і перша половина сімдесятих років XIII століття пройшли для Київської землі більш–менш спокійно. Та вже у середині (1277 рік) сімдесятих років XIII століття новий хан Золотої Орди — онук хана Батия Менгу–Тимур «пожаловал Крымский полуостров царевичу Уран–Тимуру», переселивши на нові землі із Мангишлака хана Уран–Тимура — сина Тукай–Тимура — тринадцятого брата Батия з його родами: ширинів, аргинів, баринів, кипчаків. Щоби не виникало ворожнечі між прибулим ханом та його людьми із Ногаєм, всі прибулі підпорядковувалися старому володарю улусу. Таким чином, після прибуття тисяцького Бурондая з його людьми та Уран–Тимура з його родами сили хана Ногая майже потроїлися, бо почали також повертатися (тікати) люди від Хулагу–хана після страти сина Бувала–Татара.

Отож, Ногай почав свою першу широку експансію на сусідні землі. Прикордонні тисяцькі хана Ногая, підсилені новими людьми, розпочали, в першу чергу, рух (кочівлю) на захід у Причорномор’ї, досягаючи Дністра та на Лівобережній Україні–Русі, досягаючи сучасних Білгорода — Полтави — Кременчука. Ця перша, масштабна експансія хана Ногая була настільки потужною, що могла стати плачевною для багатьох тогочасних народів — українців, молдаван, румунів, болгарів, угорців. Головною ознакою захоплення нових земель ханом Ногаєм — була повна відсутність спротиву цьому поглинанню. Захоплені кочовими табунами та отарами землі були майже незаселені: ще в попередні роки люди покинули їх. Першу масштабну експансію хана Ногая на прилеглі землі зупинила чума, що навідалася до тих земель (улусу Ногая) у 1284–1285 роках. За Літописом Руським: «У рік 6792 (1284)… Тої ж зими не тільки в одній Русі був гнів Божий — мор, але і в Ляхах. Тої ж зими і в Татарах вимерло, не зосталося нічого» [18, с. 436].

Так була зупинена перша експансія хана Ногая, а, отже, Золотої Орди, по суті, на Київську та Чернігівську землі. Бо Пониззя у ті роки, як пам’ятаємо, входило до складу Золотої Орди на правах васала. На відновлення сили улусу Ногая пішло майже довгих десять років. Головним поповненням людьми улусу був похід війська Золотої Орди на чолі з ханом Талабугою та Алгуєм і Ногаєм у 1287–1288 роках на Польщу та Угорщину, коли хан Талабуга «вийшов пішки, зі свою жоною, та з одною кобилою, осоромлений Богом» [18, с. 435].

Ногай же, відійшовши з Угорщини через місто Брашов, врятував свою армію і великий польсько–угорський полон. Так після 1288 року населення улусу Ногая почало відновлюватися. Тогорічний полон Ногая сягав ста тисяч людей.

З другої половини дев’яностих років XIII століття розпочалася нова експансія улусу хана Ногая на українські (руські) землі. За наслідками та протистоянням вона була жорстокішою та тривалішою, але закінчилася для Київської та Сіверської земель обнадійливою стратою Ногая.

Цього разу, під час захоплення сусідніх земель, Ногай у Причорномор’ї дійшов до річки Дунаю, сягаючи на півночі річки Росі. На Лівобережжі України–Русі він, кочуючи з табунами та отарами, досяг річки Сейму, де зустрів опір Путивльських князів, чому північніше Сейму й не пройшов; а в межиріччі Дніпра та Бугу захопив землі до Канева та Білої Церкви, де теж зустрів опір Путивльських князів. Старший син Путивльського князя Іван–Володимир, скоріше, за вказівкою та наполяганням Лева Даниловича, особисто очолював спротив ханові Ногаю.

Слід пам’ятати, що інших офіційних Великих князів на Русі у ті роки не було. Московія ж до України–Русі ніяк не була причетна. І князів Рюриковичів після 1237–1238 років у Московії не залишилося. А давні Мещерські та Тмутараканські землі стали улусами Золотої Орди: улус хана Чилаукуна та улус хана Беркечара.

Може виникнути запитання: чому українські (руські) князі виступили проти просування отар і табунів хана Ногая на українські (північні) землі? І відповідь тут може бути одна: де ступала нога татарського коня, та земля належала Орді.

Українські (руські) князі знали про цей заповіт Чингісхана.

Слід думати, що виступаючи проти Ногая, українські (руські) князі знали про його протистояння з Великим ханом Золотої Орди Тохтою, який посів царський трон у 1292 році, і узгодили свої дії з ним.

Якщо глянути на сучасну фізичну карту України–Русі, то побачимо — там був останній, надійний рубіж Лівобережжя, де українці (русичі) могли зупинити Ногая. І путивльські князі, посилені русичами (українцями) із Переяславської та інших південних лівобережних українських земель, що відійшли до Сіверських лісів, скористалися тим рубежем. На Правобережжі, на річці Росі, рух Ногая теж був зупинений, тому що, за свідченням російського професора В. Л. Єгорова, жодних слідів татарських поселень за лінією Канів — Біла–Церква не зафіксовано. І, як побачимо далі, у 1362 році, під час походу князя Ольгерда на Синю Воду, саме біля річки Росі, на Браному Полі, золотоординське військо захищало кордон держави.

IV. Русь: 1320–1360 роки

Роки 1320–1360–ті в українській історичній науці надзвичайно затаємничені. І не тому, що вони якісь особливі. Ні! Вони є ключем до розуміння того, як різко змінилася доля українського народу та його держави саме у ті роки.

Як пам’ятаємо, руські (українські) полки у протистоянні ханів Тохти та Ногая виступали на боці першого. Ми про те говорили вище досить детально. Таке рішення українських князів цілком мотивоване: усі негаразди, які творили татари напередодні 1300 року на українських теренах, в першу чергу були пов’язані з володарем сусіднього золотоординського улусу Ногаєм.

Пам’ятаємо, що Польське королівство і Литва в ті роки особливої дружби з татарами Золотої Орди не водили. Та слід звернути увагу, що Польське королівство, після розгрому воєнного походу на Золоту Орду молодшого сина Ногая — Турая, прийняло на постійне поселення одного із онуків Ногая, Каракисека. Таким чином, польський король у боротьбі хана Тохти з родом Ногая став на бік останніх. Послухаємо: «В том же году.. (701 год = 6 сент. 1301–25 август. 1302 г.)… бежал Каракисек, сын Джеки, сына Ногая. Вместе с ним убежали два родственника его, Джериктемир и Юлукутлу. Это (произошло) оттого,что когда Токта убил брата своего Сарайбугу и сына Ногая, Турая, то Бурлюк послал требовать (к себе) Каракисека. Тогда последний и оба упомянутых лица бежали. Бегство забросило их в страну Шешимен, в местность, называемую Будуль, поблизости от Кракова. Вместе с ним отправилось до 3000 всадников. Шешимен и соратники его приняли их у себя, и они остались у них… прокармливая себя мечами (своими) до нашего времени» [3, с. 119].

Тобто онук хана Ногая з 3000 вершниками в кінці 1301 року втік до Польщі. Зрозуміло — разом з воїнами та Каракисеком до польського королівства перебралися їхні сім’ї, що разом складало до 20 тисяч татар переважно з роду мангитів. Це був не перший і не останній перехід золотоординців до Польського королівства, які, вливаючись до польської нації, служили їй «мечами (своими)».

Навіщо автор навів саме цей приклад?