Розділ «Частина друга Галицько–Волинська доба Русі»

За рахунок приєднання Пониззя чисельність Улусу Бувала зросла на 80–100 тисяч людей. Та, як пам’ятаємо, «воєвода» Бурондай привів у межиріччя Дніпра і Південного Бугу біля 30 тисяч людей. Тому на 1260 рік чисельність людей Улусу Бувала майже подвоїлася і досягла 250–270 тисяч.

Але з 1262 року розпочалася війна між ханом Берке та Хулагу–ханом за володіння Кавказом. Тож, без сумніву, улус Бувала відправив на ту війну не менше двох туменів, тобто не менше 20 тисяч війська. Оскільки війна тяглася до самої смерті хана Берке, і кожен улус був зобов’язаний поновлювати втрати, то можемо сміливо вважати, що втрати улусу склали до 1266 року (смерть хана Берке) не менше 20 тисяч людей. Йдеться про втрати на війні.

Треба думати, що саме на тій війні загинув і «воєвода Бурондай», бо з 1262 року Літопис Руський його не згадує.

До влади Улусу Бувала, скоріше із 1265 року, прийшов онук хана — Ногай, бо його батько Татар був страчений Хулагу–ханом ще десь у 1260–1261 роках. Хан Татар у 1255 році був направлений ще з двома царевичами Золотої Орди на допомогу Хулагу для завоювання земель Ірану, Іраку тощо. Разом з ними кожен улус Золотої Орди відправив по два чоловіки з десятка (разом із їхніми сім’ями) для наповнення володінь Хулагу–хана населенням, а то було не менше 50–70 тисяч людей Улусу Бувала. Хоча ті люди були покриті за рахунок приросту населення за період 1242–1255 років.

Звичайно, ми маємо лишень приблизний підрахунок населення Улусу Бувала. Та ми й не ставили перед собою завдання точного підрахунку. Нашим завданням було показати зростання кількості населення Улусу Бувала. Не забуваймо, що з 1255 року долю тих людей ділили й наші предки Понизької землі, а з 1242 року—мешканці — русичі півдня сучасної України, які не зуміли відійти до Великого Галицько–Волинського князівства, або до іншої лісової частини сучасної України.

Однак стрімкий приріст населення Улусу Бувала весь той час урівноважувався його втратами: то переселенням 50–70 тисяч людей за Каспій у 1255–1256 роках, то втратами на війні 1262–1266 років. А слов’янське населення Пониззя освоювало, переважно, свою землю, бо було хліборобської культури. Ось чому ніякого подальшого захоплення, чи освоєння нових земель сучасної України з боку Золотої Орди (Улусу Бувала) у 1242–1266 роках, окрім раніше вказаних, історія не зафіксувала. До раніше вказаних належать — підпорядкування у 1255 році Золотій Орді (Улусові Бувала) — Пониззя та приєднання у 1259–1260 роках ордою «воєводи Бурондая» межиріччя Дніпро — Південний Буг — Синюха.

Дещо на краще змінилася картина для Золотої Орди в кінці 1270–х років, коли золотоординський хан Менгу–Тимур переселив до Криму із Мангишлаку роди (ілі) хана Уран–Тимура, сина Тукай–Тимура — тринадцятого брата Батия. І хоча, по суті, був створений новий улус, але на перших порах, аби не виникали суперечки між Чингісидами Ногаєм та Уран–Тимуром, останній був підпорядкований Ногаю.

Оскільки ж табуни та отари худоби племен (ілів) хана Уран–Тимура захопили усі степові землі Криму, то, зрозуміло, що хан Ногай змушений був перейти на забузькі та придунайські землі. Ті ж табуни і отари родів Ногая, які кочували на землях Центрального Приазов’я, почали освоювати землі сучасного українського Лівобережжя.

З приходом племен (ілів) Уран–Тимура до Криму населення Улусу Бувала збільшилося не менш ніж на 100 тисяч людей і, певно, сягало 600–800 тисяч на кінець 1290–х років.

Після смерті хана Менгу–Тимура у 1282 році, володар південно–західного улусу Золотої Орди Ногай став одним із могутніших ханів держави. Захоплюючи землі українського Лівобережжя, хан Ногай досяг річки Сейму. На Правобережжі, рухаючись переважно на захід, досяг сучасної румунської Нижньодунайської низини, а на півночі — річки Гнилий Тікич.

Посилаючись на перських та арабських істориків, професор М. Г. Сафаргалієв писав про хана Ногая:

«Чтобы попасть в его владения, надо было переправиться через реку Узи (Днепр), Тарку (Днестр), где и “находился старинный юрт Ногая” с центром Исакчи на реке Дунае… Из своих владений без особых затруднений Ногай мог выставить до 30 туменов (т. е. 300 000) воинов, состоявших из… (татар. — В. Б.), половцев, аланов и… (русичів. — В. Б.)» [30, с. 59].

Звичайно, стрімке зростання могутності володаря улусу Ногая ставило під велику загрозу як саме Галицько–Волинське князівство, так і його землі, особливо — східного регіону, такі, як: Київська, Чернігівська, Путивльська, Сіверська, Овруцька, де на ті часи, як ми побачимо далі, рід князя Данила Галицького починав відроджувати свої уділи.

Певно, пильне Боже око та його Провидіння ніколи не покидає українську землю — рятує український багатостраждальний народ. Так трапилося і того разу.

За Літописом Руським, на землі від «Ляхів до Татар… був гнів Божий — мор…». Послухаємо Літопис:

«У рік 6792 (1284)… Тої ж зими не тільки в одній Русі був гнів Божий — мор, але і в Ляхах. Тої ж зими і в Татарах вимерло все — і коні, і скот, і вівці. Все вимерло, не зосталося нічого» [18, с. 436].

Важко сьогодні дізнатися, що відбувалося з татарами на порубіжних українських землях від Сейму до Азовського моря та від Гнилого Тікича до Чорного моря. Автор думає, що коли Літопис Руський писав «не зосталося нічого», то він в першу чергу мав на увазі ті порубіжні українські землі.

А далі, за тим же Літописом Руським, відбувся знаменитий грабіжницький похід Золотої Орди на Польщу та Угорщину 1286–1287 років, коли золотоординське військо очолював особисто хан Талабуга зі своїми першими помічниками–Чингісидами Алгуєм та Ногаєм.

Очевидно, той похід був викликаний страшним мором 1284 року, коли Золота Орда втратила більшу частину людей та переважну більшість своїх отар і табунів.

Але, за свідченнями перських та арабських істориків і Літопису Руського, той похід для Золотої Орди закінчився цілковитим крахом: загинуло більше 25 царевичів–Чингісидів та більше 150 тисяч воїнів. А якщо згадати, що у воєнному поході кожен воїн мав трьох коней, то Золота Орда в цьому воєнному поході втратила ще й більше 500 тисяч коней.