Розділ «Частина друга Галицько–Волинська доба Русі»

Прибули до… селища Канов (Канів. — В. Б.), яке перебувало під безпосередньою владою Татар. Начальник цього селища дав нам коней і провідників до другого селища, начальником якого був алан за іменем Міхей…

Після цього ми виїхали разом із ним в понеділок чотиридесятниці, і він провів нас до першої застави Татар» [19, с. 44–46].

Це не вигадка, чи припущення, а достовірна фіксація стану речей на початку 1246 року: перша татарська застава була розташована у ті роки в районі сучасного міста Дніпропетровська і прикривала переправу через річку Дніпро. Хто бажає пересвідчитись, раджу звернутись до «Мапи шляху Іоанна де Плано Карпіні».

Русь продовжувала правитися своїми князями і жити на своїй землі. Це чергове свідчення Плано Карпіні, подобається воно комусь чи ні. І останнє, на що звернімо увагу. Бо висновків, вивчаючи книги Плано Карпіні та Вільгельма де Рубрука, можна зробити безліч. Ось слова посла короля Франції Рубрука:

«…мандруючи від становища до становища… досягай великої річки Танаїду (Дону. — В. Б.)… У тому місці, де ми прибули до берега, Батий і Сартак наказали облаштувати поселення Русичів, котрі переправляють човнами послів та купців… (Вони) мають пільгу від Батия, бо не мають інших обов’язків, окрім перевозити їдучих туди та назад» [19, с. 86–87].

Вільгельм де Рубрук писав цілком відверто, що в Криму та в Причорномор’ї у ті часи мешкало та працювало дуже багато русичів. Послухаймо:

«…завдяки Русичам, кількість котрих серед них (татар. — В. Б.) дуже велика» [19, с. 84].

А якщо згадаємо, що ті ж русичі «зі всієї Русі» ще й возили сіль від Перекопу, з яких «Батий і Сартак мають великі прибутки», то дізнаємось, хто в XIII столітті проживав у Причорномор’ї.

Про що свідчать оті беззаперечні факти?

По–перше: тамбовських, московських та інших «мужиків» у XIII столітті на берегах Чорного моря та в Криму свідки тих часів не бачили. Ото не було, хоч плач!

Втрати Русі від навали війська хана Батия були менш жахливі, ніж про те нам «співають пісень» московські та українські історики старої школи. Певно, вони дещо прибільшують, задля приниження Києва. Бо ж їздило по сіль «зі всієї Русі» дуже багато людей. Цілими валками, звідусіль.

По–друге: коли в Криму та на прибережжі від Дністра до Дону живе і працює «дуже велика кількість» русичів, то це свідчить, що вони там з’явились не несподівано. Вони обживали та облаштовували ті степи, те «Дике поле» ще з давніх століть, коли туди ходив Святослав Хоробрий із своїми дружинами русичів, а ще раніше — скіфські царі. Хоч би що казали московити, як би казились, та до тих людей вони не причетні. Хоча російська історіографія й досі пнеться агітувати світ, що саме тамбовські та рязанські «мужики», починаючи з ХVІІІ, катерининського, століття обживали землі так званої «Новоросії». Дуже вже хочеться поцупити кавалок чужої землі.

Саме в ті далекі роки почали зароджуватися українське козацтво та українське чумацтво. Бо хто може заперечити, що ті далекі валки возів із сіллю з–під Перекопу 1253 року не чумацькі? І люди наші українці–русичі, і співали пісень наших — довгих, тягучих, мов той безмежний степ, і так само страждали, і так само сміялись, як їхні нащадки. Головне — все те творилось рідною мовою предків. Українською мовою!

А хто заперечить, що поселення русів, які чинили перевіз через ріки, не козацькі поселення? То далекі прообрази наших козачих родин, які обживали «Дике поле», вчились себе захищати та сповідували свою християнську релігію. Ту особливу, козацьку віру навіть Вільгельм де Рубрук не міг сприйняти, бо вона забороняла пити татарський кумис, аби не запозичувати чужих звичаїв:

«Християни… є серед них (татарів. — В. Б.)… Русичі…, що хочуть зберегти себе, не п’ють його (кумису. — В. Б.) і вважають, що вчинили великий гріх, коли його вип’ють, тож тоді їхні священики замолюють гріхи, немовби ті люди завинили перед Господом» [19, с. 83].

Ото медовуху пий, хоч залийся, а кумис — зась! Бо то пійло — бусурманське! Чим не козацька мораль?! Звичайно, у середині XIII століття наші козацькі поселення та українські чумацькі валки ще тільки зароджувались, тож не могли мати звичних для нас образів та характерних ознак. І це — зрозуміло. Бо ті козацько–чумацькі ознаки вироблялись віками, щоб врешті–решт набути характерного, остаточного вигляду.

Але заперечувати їхню першу появу в ХІІ–ХІІІ століттях — нерозумно. Бо коли ми зазирнемо у ХІV–ХV століття (а ми це зробимо!), то побачимо, що й у пізніші часи руські (українські) князі дбали про Дике поле: будували там поселення, захисні споруди та порубіжні варти. Про що говоритимемо в кінці книги.

Пославшись на праці великих свідків минулого Іоанна де Плано Карпіні (1245–1247) та Вільгельма де Рубрука (1253–1255), ми дещо дізнались про нашу минувшину.

Серед українців у всі віки були гідні, патріотичні люди, які достойно захищали інтереси нації. Цікаво зазначити, — свідчення українських істориків минулого ніхто не зумів спростувати до часів Російської більшовицької імперії. На сторожі української правди завжди стояли історики, патріоти нашого народу, такі як: М. О. Максимович (1804–1873), М. І. Костомаров (1817–1885), О. М. Маркович (1790–1865), О. М. Бодянський (1808–1877), В. І. Григорович (1815–1876), А. Ю. Кримський (1871–1942), М. С. Грушевський (1866–1934) таін. Це не прості науковці, це люди зі світовими іменами, люди, з якими й сьогодні рахується світова наука. То вже за більшовиків Російська імперія залізним котком пройшлася по історичній достовірності та остаточно спаплюжила ту науку. В ті часи писали що хотіли і як хотіли. Хоча і за царату робили подібне, лише приховували.

Як за царату, так і за більшовиків, наших, світового рівня професорів, академіків і науковців, люто ненавиділи та переслідували за обстоювання історичної правди. Хоча ту правду вони й обстоювали навпіл, тільки те, що було цілком очевидно.