Розділ «Князь Ігор»

Янь  поскакав. А Ігор  озирнув далину — чи не видно там орди? Він  знав, що  самої орди, якщо вона далеко, не  побачити, зате  можна помітити куряву, збиту  тисячами кінських копит, а ще швидше — зграю  чорного гайвороння у голубому літньому небі.

Однак  ні   орди,  ні   куряви,  ні   гайвороння  не   видно. Що  ж  — це  на  краще! Якийсь недоумкуватий хан-розтяпа сам  веде  своє  військо в пастку!

Тим  часом ворог наближався. Вже  видно не  тільки окремі  постаті, а й обличчя половців. Розімлілий від спеки хан куняє на  коні, його  вої  поволі плетуться за ним.

Ігор  перелічив — чотириста чоловік. Проти його  двох  з половиною тисяч — жменька. Можна роздушити, мов  комашку. Та  Ігореві не  хочеться втрачати жодного свого воя, і  він  усю  надію покладає на  несподіваність нападу. Приголомшити степовиків! Не  дати  опам’ятатися! Захопити зненацька! Взяти в полон! Щоб самі  здалися!

Думки скачуть одна  за  одною. А хвилини біжать, і половці все  ближче і ближче.

Пора!

Ігор  подає знак — і Рагуїл  з дружиною рушає. Ігор  сідає на  коня, виймає меча.

На  чолі  своїх  закутих у броню сіверян вилітає на  узгір’я і пологим схилом мчить униз. Услід  за ним ринула вся  дружина — тисяча досвідчених у ратному ділі  воїв,  що  стрясають землю тупотом копит своїх  бойових коней, а повітря — громом дужих  голосів.

Майже одночасно з  обох  боків долини появилися дружини Всеволода, Святослава та Володимира.

Вражені, приголомшені, мов  громом, половці зупинилися,  оніміли. Почулося протяжне виття, що переросло в крик відчаю та  розпачу. Потім вершники враз  повернули коней і кинулися  тікати,  не   випустивши  жодної  стріли  в   бік урусів.

— Доганяйте  їх!  Переймайте!  —  гукнув щосили  Ігор і вдарив острогами свого огиря.

Поряд з  ним мчав  Янь.  Очі  захоплено блищать, меч  зі свистом розтинає повітря, з-під шолома вибилися русяві кучері...

— Ге-ех! — рубонув він степовика, що відстав  від своїх.  — Є один!

І не зупинився, не глянув на свою  жертву, бо вже запримітив попереду себе  червоний ханський каптан.

Їдучи  на  чолі  загону, хан  опинився тепер позаду. І хоча дужий, бистроногий кінь  міг  би  винести його  з цього киплячого виру, він  не  міг  утекти, бо  нікуди було, — всюди перед очима лише пилюка,  розвихрені кінські хвости та згорблені спини ошалілих від страху  родовичів.

Янь   швидко наздогнав його. Хан   навіть не  витягнув шаблі.

— Не  вбивай мене!   Я  хан  Обовли Костукович! Я  дам викуп!  Не  вбивай!

Янь  задержав руку,  схопив повід  ханового коня, одним спритним помахом меча  відрізав від  пояса ханську шаблю. Очима пошукав князя, щоб  похвалитися здобиччю. Та Ігорів золотий шолом виблискував далеко попереду, в самій гущі половців. Тоді  Янь  звернув убік,  і, тягнучи за собою скакуна  з обважнілим, ніби  мертвим, ханом Обовли, що  все  ще прихилявся до кінської гриви, виплутався з шаленої круговерті. Звідси він  побачив, як  спочатку князь Всеволод, а потім Святослав та  Володимир перетнули втікачам шлях з долини. Лише десятку їх,  чи  й  того  менше, пощастило вирватися з оточення і дременути без  оглядки в степ.

Короткий бій спалахнув, як  жмут  сухої соломи, і відразу згас.

Князі з’їхалися щасливі, веселі. Вітали одне  одного з перемогою, обнімалися, цілувалися...