Розділ «Князь Ігор»

— А малого?

— А мене Славутою, — підвів на князя свої  ясні  оченята хлопчик.

Князь замислився. Що  робити з чадами? Залишити тут — загинуть...

— Зі мною поїдете? — спитав їх. — До  Чернігова...

— Поїдемо, — сміливо відповів Славута. — Якщо даси коней...

Так  чада  потрапили на  княжий двір.  Поселили їх у бездітної  князівської кухарки, мовляв, хай привчаються до праці.  І був би  Славута дворовим чоловіком — кухарем, конюхом чи, в кращому випадку, гриднем. Та доля  вготувала йому інший шлях.  Тут Кузьмище замовк, простягнув зарослу чорним  волоссям руку до корчаги і налив кухоль  квасу... Випив, крякнув,  розгладив бороду. Ніхто з  слухачів, — а  слухали всі,  хто сидів  поблизу, — і не поворухнувся. Цікаво розповідає  старий!.. Навіть Самуїл сидів  замислений.

— І цією  долею  був наш  князь Святослав, тоді малолітній отрок, як і Славута, — повів далі гридень. — А трапилося це так.  Славута змалку любив співати і  грати на  сопілці, на бубнах  та гуслях. Дідусь  його  навчив. І показав, як  сопілки вирізувати. От  одного разу  за  валами, під  горою, вирізав малий гілочку калини, сів  під  кущем та  й  майструє дудку. І незчувся, як  до нього підійшов чорнявий хлопчина у гарному  вбранні — шовковій сорочці, оксамитових штанцях та в червоних чобітках на  срібних підківках. У руках  у нього невеличкий, але зроблений найкращими князівськими майстрами лук,  а за спиною тул[23]   зі стрілами.

— Як  тебе  звати? — спитав хлопчик.

— Славутою.

— А мене Святославом... Що  ти тут робиш?

— Сопілку. Хіба  не  бачиш?

— І ти вмієш грати?

— Умію.

— Ану  заграй!

Малий Славута закінчив майструвати, приклав сопілку до рота  і заграв.

Княжич стояв як  зачарований. Оченята його  блищали.

— Ану  дай  мені!

Славута простягнув дудку.

Княжич подув  у неї, та почув лише невиразне шипіння.

— Але ж вона не  грає!