Розділ «Князь Ігор»

Ігор  зблід, подався вперед, — і вона ластовенятком упала йому  на  груди  і залилася сльозами.

Він  гладив її коси, цілував мокрі щоки, а в самого теж туманились очі.

— Як  діти?

— Всі живі, здорові.

— Слава Богу  — все тут гаразд... Одно лихо  — мій  нерозумний похід...

Він  не  стримався і заридав.

Люди обступили Василькове  обійстя  —  теж  плакали, примовляючи:

— Мученик!

— Вирвався із неволі поганської!

— Проторив стежину й іншим... Тепер почнуть повертатися  і наші синочки — хто живий зостався!

— Викупить князь!

— Тому  й тікав!  Хоча  міг  накласти головою!

До  Ігоря долітав цей  гомін, і він  тут,  у цьому звичайному  сіверянському селі, серед простих поселян-севрюків, зрозумів, усвідомив, що  з вуст людських не злетіло жодного слова осуду,  хоч він  з тривогою чекав його, що  люди  ждуть від нього захисту від нових половецьких нападів і визволення  сіверянських воїнів із неволі...

Його перенесли на  воза, і  чималий князівський  поїзд рушив у зворотну путь.

А дзвони гучали святковим благовістом, що  линув і линув довкіл усього шляху, по якому проїздив Ігор, наповнюючи  людські серця надією, що  лихо  тепер відступить. Затихав  благовіст в одному селі  — відразу ж починав звучати в наступному. І люди  виходили назустріч і вітали князя,  бо вже Сіверська земля знала і про  його  рани, і про  його  муки, і  про  його  мужність, і про  незвичайну втечу, коли не  один раз  він  міг  загинути. Кожен розумів, що  ця  втеча  рятувала від неволі не лише одного князя, а й наближала визволення всіх  полонених руських воїнів. Бо  хто  ж  потурбується про них  більше, як  не він?  Ця  втеча  знімала з Сіверянської землі неймовірно важкий тягар  — викуп за князя, бо дві тисячі гривень, що  складали кількарічний прибуток Новгород-Сіверського князівства і які потрібно було сплатити половцям, тепер залишалися на батьківщині. Нарешті, всі сподівалися, що,  будучи  на  свободі, Ігор  зуміє  подбати про  оборону Сіверської землі, бо це  ж найголовніша турбота князя...

Ігор  під’їздив до Путивля.

Тут  теж  ясно гули   дзвони,  усміхалося чисте  сонце,  у синьому небі  шугали білі  голуби. Усі,  хто  міг  ходити, висипали на  вулиці та  майдани, вітали князя з  визволенням та  поверненням додому, плакали від  горя, що  поселилося майже під  кожною стріхою, майже в кожному сіверському серці.

Коли з’їхали  на гору,  звідки відкривався широкий краєвид  на  могутню фортецю на  крутому шпилі,  на  голубий Сейм та сині  бори, Ігор  змахнув сльозу, що раптом защемила  в оці,  і,  повернувшись до  Ярославни, схвильовано прошепотів:

— Боже, я  дома!..  Дома!.. А серце моє  там,  на  Каялі, з моїми воями-соратниками, живими і загиблими. Поки житиму, пам’ятатиму про  це!.. Загиблим — вічна  пам’ять, а про живих подумати і  подбати повинен я!  Це  мій  найперший обов’язок!.. Як  тільки зможу сісти  на коня, відразу ж помчу до Чернігова та Києва — просити допомоги у князів. А своє віддам усе:  золото і срібло, сережки та персні, оксамити та хутра,  стада  та отари. Залишуся голий і босий, а витязів своїх визволю з неволі половецької...

— Ладоньку мій! — пригорнулася до нього Ярославна. — Ладоньку! А як  же інакше!