Розділ «Князь Ігор»

Він  дістав з  торбини сувій чистого, добре вибіленого полотна, відрізав чималий шмат, один  кінець густо помастив маззю, що пахла медом  і чистотілом, і перев’язав рану.  Потім підв’язав руку  перед грудьми.

Ігор  відразу сплигнув з воза.

— Куди? — сторопів Славута.

— Як — куди?  — здивувався князь і правицею показав на битву, що  вирувала, ревла, біснувалася довкола. — Туди!

— З одною рукою? Ти  ж поранений!

— Ну  й що?  Моє місце там! — Ігор  повернувся до своїх молодих супутників: — Допоможіть мені  сісти  на  коня!

Ті переглянулися. Як же допомогти? Не піднімати ж князя  руками!

Тоді Ждан став  на коліно, нахилив плечі, Янь  нахилився поруч з Воронцем, і Ігор  по  їхніх  спинах зійшов угору  і сів у сідло.

Його побачили воїни, і з сотень грудей  вирвався радісний поклик:

— Князь Ігор живий! Князь Ігор з нами! Вперед, браття!

5

Страшно довгим і  важким був  той  суботній день   для Ігоревого полку. Проти восьми тисяч руських воїнів билося щонайменше двадцять, а  то  й  тридцять тисяч степовиків, і до них  все  прибувала й прибувала підмога.

З  полудня почала дошкуляти спека. Хоча  стояла тільки   перша половина  травня,  сонце  пекло  немилосердно, по-літньому.  Металеві шоломи,  кольчуги і  лати   нагрівалися  так,  що   здавалося, лини  на   них   води   —  зашкварчать!   Суха   земля  під   кінськими  копитами  здіймалася їдкою  курявою,  забивала  горло,  ніс,  а   піт,  змішаний з нею,  виїдав очі.

Хоча  ніхто  не  снідав, їсти  не  хотілося, зате  дедалі   все більше допікала спрага. І люди, і коні знемагали без  води... А її не  було!..  Води!  Води!  За  один-єдиний ковток без  роздумів  кожен віддав  би  всю  вчорашню здобич!

Кілька разів  Ігор  кидав свої  дружини в атаку  на  північ, у той бік, де відкривався найближчий шлях  до Дінця. В кольчугах  і  в  латах, зі  списами напереваги безстрашно летіли руські витязі в  саму  гущу  половецьких полків — кололи, рубали, били сокирами та булавами, топтали кіньми, арканили і стягували з сідел... З боєм просунулися далеко в степ, та до Дінця пробитися не зуміли. Їм насупроти ставали нові, свіжі  загони половецької кінноти, і,  здавалося, не  було  їм ні кінця ні краю.

Найвищої напруги битва досягла в другій  половині дня і перед вечором.

Відбивши всі  намагання  русичів прорватися до  Дінця, Кончак зрозумів, що  чаша  терезів перехилилася на  його  бік і  ключі від  перемоги опинилися в його  руках.  Він  посилив натиск з півночі, від  Дінця, і з заходу  та  півдня від  Сюурлію,   залишаючи  більш-менш  вільним,  прикритим  лише слабеньким заслоном шлях  на  схід,  до  невеличкої, довжиною  всього в вісім  чи  дев’ять верст, річки Каяли, що  текла  в  глибокій  долині з  крутими скелястими берегами з півночі на  південь і  впадала в  Сюурлій неподалік від  великого озера. Він   уже  дізнався, що   цілком несподівано, замість Святослава  Київського  з  об’єднаною  силою всієї Руської землі, зустрів лише одного Ігоря з братією. Дізнався  — і злорадно вигукнув:

— Зарвався, Ігорю!  Хоча  й сміливий ти,  хоча й досвідчений воїн, а нині зарвався! Знехтував, злегковажив небезпекою, що  чигає на  тебе! Отут  ми  тебе  й пристьобнемо! Отут, на  Сюурлії чи  на  Каялі, тобі  й кінець буде! Ой-бой!

Вимотавши сили русичів безперервним обстрілом, короткочасними, але  гострими і  кровопролитними кінними наскоками, а  особливо тим, що  змусив їх терпіти спеку й безводдя, Кончак  перед вечором кинувся  всіма силами в атаку.

І знову гаряче небо затьмарилося роями половецьких стріл.  Знову задзвеніли шаблі, закричали вої,  заіржали коні, застогнали поранені. Шум, тріск, гам,  скрегіт, тупіт,  крик знялися над  кривавим бойовищем і не  вщухали ні  на  хвилину.