Розділ «Князь Ігор»

Святослав указав на  місце поряд з собою.

— Сідай, Славуто... Тепер, здається, зібралися всі,  кому належить бути  на  цьому снемі, — і,  обвівши пильним поглядом присутніх, тихо  сказав: — Братіє! Минуло всього п’ять  тижнів з того  щасливого дня, коли ми  погромили на Хоролі богопротивного Кончака. На  жаль, нам  не пощастило схопити його самого, подібно Коб’якові, і він, як сповіщають наші люди  з Лубна та Римова, знову заворушився, знову  збирає  сили,  щоб  напасти  на   нас...  Доки  ж  будемо терпіти це  лихо?  Чи  не  пора  сильною збройною рукою перепинити шлях  поганим на  Русь?

— Пора, княже! Пора!  — почулися голоси. — Не  ждати, поки він  сам, окаянний,  прийде в  нашу землю, а  зібрати силу  і самим піти  в Степ!

— Ми  теж  так  думаємо, братіє, з  князем Рюриком! На цей  раз підемо не на Сулу і не на Оріль, а до самого синього Дону, в саме  серце Половецької землі!

— Для  цього потрібні немалі сили, — докинув воєвода Тудор.

— Ми  зберемо такі  сили, яких  ще  ніхто  з нас  ніколи не збирав! Князь Рюрик підніме всю  Руську землю та  чорних клобуків! Володимир  Глібович тільки  й  мріє про   новий похід!  Я завтра вирушаю у свої  Верховенські володіння[59]  — зберу   там  немалу дружину! Поїду водою по  Десні — тож заверну в Чернігів до брата  Ярослава і підніму його  на  цей похід!  А потім — до  Ігоря та  Всеволода. Гадаю, і вони не відмовляться... Князь Рюрик, як  мені відомо, уже  послав гінців у Смоленськ до  брата Давида Ростиславича,  і  я  не сумніваюся, що  смоляни припливуть Дніпром... Закличемо інших князів!.. Як  бачите, ми  поведемо справді велике військо, і на  цей  раз  Кончака спіткає безславний кінець!

Всі знову дружно загукали:

— Так,  княже!  Тільки  спільними  силами! Захистимо Руську землю від поганих!

— Коли ж вирушимо? — спитав Славута. — Може, варто було  б завдати половцям попереджувального удару,  щоб ввести їх в оману? Скубнути — і назад!  Хай  думають, що  це справжній наш  похід  і, відбивши його, хай  розпустять свої сили!  А ми  тут як  тут!

— Це  розумна думка, — сказав Святослав і обвів  оцінюючим поглядом воєвод. — А що,  коли послати нам  Романа Нездиловича з берендеями? Нехай цими днями зніметься і коротким, але сміливим ударом трохи  полякає степовиків... Як  ти гадаєш, Романе?

Наполовину берендей, воєвода Роман тріпнув смоляним чубом, відповів швидко, без  вагання:

— Зроблю, княже! Два  дні  на  збори — і гайда!

— От  і добре!  А ми  виступимо десь  наприкінці травня, коли будемо готові.

Всі погодилися з такою думкою.

Рішення снему було  дуже  важливе. Йшлося про  велику війну, яка  мала, коли пощастить, надовго відбити половцям охоту  нападати на  Русь.  Та  ніхто  з учасників його  і сном і духом  не  відав  і відати, звичайно, не  міг,  що  готує  їм  найближче майбутнє. А це  майбутнє вже  насувалося на  Руську землю, і було  воно неждане, грізне і криваве. 

3

Князь Ярослав на честь  брата, великого князя київського,  звелів дзвонити у всі  дзвони Чернігова. І поки Святославові човни приставали до  причалу, поки веселий князь із  Славутою сходили на  берег, де  стояв в  оточенні бояр, ждучи  їх,  Ярослав, у синьому надвечірньому небі  пливли і пливли урочисті передзвони і линули за повноводу весняну Десну, що  нещодавно звільнилася від криги, на  Чорну могилу,  на  Болдині гори  і на  всі  кінці світу  — на  Красне, на Любеч, на  Городню та Мену...

Невеличкий, ошатно одягнений, з рівно підстриженою бородою та хитринкою в карих очах,  Ярослав широко розкинув руки  і тричі, хрест-навхрест, поцілував брата  в уста.

— Здоров будь,  брате  мій,  великий княже мій!  Твій  рідний Чернігів радіє  з твого  приїзду і щиро вітає  тебе!

Потім обняв Славуту.