Україна–Русь. Книга перша

Ми навели витяг із праці С. К. Спаська — історика і перекладача з Австралії. Цінність праці цього науковця полягає в тому, що свій переклад він зробив із англомовного видання Геродота, яке є найдостовірнішим джерелом для подальшого вивчення. Як побачимо далі, німецькі історики, працюючи у XVII–XIX століттях з оригіналами давніх праць, внесли до них фальшиві «додатки» про так званих готів, які нібито потіснили скіфів. У той час міграції готів на терени скіфів історія не зафіксувала. І до влади у Скіфії у III ст. н. е. прийшли не готи (германці), а давній скіфський рід — гети, які мешкали у межиріччі Дунаю і Дніпра. Пізніше європейці називали племена скіфських гетів (і не тільки їх) — варварами. Ми про це ще говоритимемо.

«Як пише А. Р. Боерн, з “Історії Геродота” видно, що Геродот багато подорожував Малою Азією, Африкою і Європою. Він відвідував Персію (Іран), Ассірію, Вавилон, Єгипет, Грецію і Скіфію. А. Р. Боерн пише, що “Геродот крім грецької мови знав дуже добре інші мови, тому він чужі назви перекладав грецькою мовою, так їх грецькою і записуючи”, що часто псувало вимову. Геродот цікавився різними народами, багато розпитував про них, але завжди робив це за допомогою греків, які жили поміж тими народами.

Геродот записав все те, що бачив сам і те, що йому розповідали. Із цих записок Геродот уклав 9 книжок, які зібрані тепер в одну книгу понад 624 сторінки» [55, с. 3].

Таким чином, ще за п’ятсот років до нової ери була написана «Історія Геродота», яка зафіксувала події, що відбулися у Скіфській (причорноморській) державі та у її сусідів. Геродот описував як сучасний йому період, так і минулі роки Скіфії, що становило майже тисячолітній її період. Послухаємо: «Геродот записав, що скіфи йому сказали: “Від часу їх першого царя Гета (Таргетая) до вторгнення в Скіфію перського правителя Дарія пройшла тисяча років”» [55, с. 8].

Отож, на сьогодні існує опис держав на землях сучасної України за 3,5–тисячолітній період (1500 років до н. е. + 2000 років н. е). А що мова у Геродота йшла саме про українську землю змушена була визнати навіть московська Велика Радянська Енциклопедія, том 23.

«Скифия, наз(вание) Сев(ерного) Причерноморья в 7–2 вв. до н. э. в сочинениях античных писателей. Терр(итория) С(кифии) занимала степи между устьями Дуная и Дона, включая степной Крым и районы Сев(ерного) Причерноморья. На терр(итории) С(кифии) в 5–4 вв. до н. э. — 3 в. н. э. существовало Скифское гос(ударст)во во главе с царем. С(кифия) была заселена собственно скифскими и нескифскими племенами, близкими скифам по культуре, образу жизни и политически зависимыми от них. Др(евне)–греч(еский) историк Геродот представлял С(кифию) как квадрат со сторонами протяженностью в 20 дней пути. После занятия С(кифии) сарматами Сев(ерное) Причерноморье стало наз(ываться) Сарматией» [25, т. 23, с. 507].

Прийшов час упорядкувати та привести до єдиного знаменника раніше цитований матеріал. Велика Радянська Енциклопедія звужує поняття початку держави Скіфії до VII–II століття до н. е. Та Геродот засвідчив, що перший скіфський цар Гет (Таргетай) посідав царський трон ще «за тисячу років до вторгнення перського правителя Дарія». Оскільки немає підстав не вірити Геродоту, то слід зафіксувати появу Скіфії як держави у 1500 році до нашої ери.

Велика Радянська Енциклопедія визнавала, що Скіфія як держава існувала до III століття нової ери.

І, звичайно, ніякого завоювання скіфів сарматами не відбулося. Сармати належали до одного із скіфських племен. Ми про це ще говоритимемо. Слід пам’ятати: за часів давньогрецької імперії причорноморську державу іменували Скіфією, а за часів Римської імперії — Сарматією.

Хоча змін правлячих династій у Скіфії за майже 2 (дві) тисячі років відбулося багато. Після того, як ми визначили рік заснування скіфської держави (1500–й рік до н. е.), можемо сміливо стверджувати, що при розкопках на території скіфської держави сучасні українські археологи виявили й перші ознаки протоукраїнського населення. Послухаємо:

«Значний вплив на місцеве протослов’янське населення нашого краю у VII–III ст. до нашої ери мали скіфи. Під їхнім впливом відбувається формування специфічної західноподільської скіфоподібної культури. Її пам’ятками є кургани, які насипалися з каменю та землі. Їх виявлено поблизу сіл Тарасівка, Гуменці, Панівці на Кам’янеччині, Миньківці Дунаєвецького району, Сиротинці, Бедриківці на Городоччині» [26, с. 17].

Тобто на землі сучасної Хмельницької області України археологи та історики, отримавши дозвіл на новітні дослідження, знайшли достовірні та незаперечні факти одночасного існування, розвитку та взаємовпливу скіфської та праслов’янської культур.

Тобто оті протослов’янські племена, про які веде мову історик І. В. Рибак, у VII–III століттях до нової ери входили до єдиної скіфської держави і були спорідненими зі скіфами, а головне — стали спадкоємцями тієї держави і культури, оскільки в подальшому історія нікого не знає на землі давньої Скіфії, окрім тих же праукраїнців (русичів Київської держави).

Розірване коло історії з’єдналося: Трипілля — Скіфія — Україна (Русь).

Далі автор пропонує розглянути питання розташування скіфської держави. Хоча слід зазначити, що це питання в історичній науці належить до дискусійних. Тому звернімося до «Батька історії» Геродота. У питанні визначення території скіфської держави Геродоту можна повністю довіряти.

Південний кордон Скіфії тягся від річки Дунаю до річки Дону. Майже повністю збігається з сучасним кордоном України–Русі.

«Східна і західна сторони з морем не межують, кожна з них займає 20 днів подорожі… Я вважаю що за день можливо проїхати 200 фурлонгів, а за 20 днів — 4000 фурлонгів (що дорівнює 800 кілометрів при 1 км = 5 фурлонгів)» [55, с. 52].

Тобто до скіфської землі часів Геродота належали землі пізнішої Київської держави (давньої Русі) — сучасні землі України, Білорусії та відірвані після жовтневого перевороту (1917 року) від них Московщиною — Курщини, Воронежчини, Придонщини та частини Сіверщини.

Тому даремно бідкаються російські та іноземні історики, заявляючи: «Скифы исчезли со страниц истории так же неожиданно, как и появились, как будто они упали в глубокий колодец» [56, с. 190].

Як бачимо, скіфи до «глибокої криниці» не падали і землі своєї не покидали. На новому етапі світового розвитку (так звана Візантійська цивілізація) скіфи, яких візантійці називали слов’янами (склавенами), утворили цілковито на своїх старих землях державу, яку світова історія знає як Руська держава. Або — Велике Київське князівство.