Москва Ординська. Книга друга

Як бачимо, московські владоможці крутили своєю історією, як циган сонцем. Роки із 1462 по 1471 видалися для Московського князівства більш–менш спокійними. Як писав М. М. Карамзін, «Три года Иоанн властвовал мирно и спокойно, не сложив с себя имени данника Ордынского, но уже не требуя милостивых ярлыков от Хана на достоинство Великокняжеское…» [18, т. VI, с. 220].

М. М. Карамзін, говорячи правду про загальний стан речей, забув повідомити, що за законами Золотої Орди колишній рід її володарів не зобов’язаний в перші роки просити у нового хана ярлик на свій удільний улус. Тим більше, що Золота Орда розпалася на багато складових, і Московський улус аж ніяк не вимагав ні в кого зверхності, добросовісно виплачуючи данину Великій Орді, Кримському, Казанському та Касимовському ханствам. Хоча, звичайно, у перші роки після розпаду йшла запекла боротьба за частку кожного «царського» ханства.

Особливо запекла боротьба за першість точилася між Кримським ханством і Великою Ордою. У цій смертельній боротьбі Московський князь Іван III обрав вірний шлях, підтримавши Кримського хана. Хоча слід зазначити, що йому й не довелося вибирати союзника, бо таке рішення приймав ще його батько — Улу–Мухаммед. А в того і вибору іншого не було — не міг же він підкоритись синові Кичі–Мухаммеда.

Так у другій половині XV століття склався союз Московського князівства з Кримським ханством. Треба сказати, що саме у 1466–1468 роках прийшла на північні землі колишньої Золотої Орди страшна чума. Послухаємо М. М. Карамзіна:

«Язва, называемая в летописях железою, еще искала жертв…, особенно в Новгородских и Псковских владениях, где, если верить исчислению одного Летописца в два года умерло 250652 человека, в одном Новегороде 48402, в монастырях около 8000. В Москве в других городах, в селах и на дорогах также погибло множество людей от сей заразы» [18, т. VI, с. 220].

Московське князівство зазнало страшного спустошення. Так само як Тверське, Касимовське і Казанське ханства. Однак Велика Орда у ці страшні для Москви роки не посміла напасти та добити понівеченого Богом супротивника.

Спрацювала не так мораль ханів–Чингісидів Великої Орди, як давня пам’ять про братні стосунки між Великою Ордою, Москвою, Твер’ю, Казанню тощо. Тюркські роди Великої Орди не могли підступно діяти проти братніх тюркських родів Московії. Вони запекло билися у відкритому бою, та не могли собі дозволити чинити підступно.

Ми ще побачимо, як московити на чолі зі своїми ханами у 1471 році підуть воєнним походом на Новгород. І це станеться не тому, що московські, касимовські та казанські хани були менш толерантними, аніж великоординські. Ні! Московити, ця суміш фіно–угрів і татарів, не мали жодного відношення до слов’янського населення Новгорода. Ось чому і не спрацювали у московитів у 1471 році національні гальма. Вони ніколи не були слов’янами!

Саме в ці роки померла перша дружина Івана III — тверська княжна Марія. Як писав М. М. Карамзін, «Сию неожидаемую кончину приписывали действию яда единственно потому, что тело умершей вдруг отекло необыкновенным образом» [18, т. VI, с. 220].

Важко визначити, за чиєю вказівкою була знищена перша дружина Івана III. Але немає сумніву, що ця смерть тісно пов’язана із намірами московської церкви поєднати своїх князів із Візантійською імперією.

Та поговоримо про це пізніше.

У 1467 році відбулася перша серйозна сутичка між Москвою і Казанню за часів династії Улу–Мухаммеда. У Казані після смерті Махмутека правив його син Халіл — зберігався при владі рід знаменитого Улу–Мухаммеда. А після смерті Халіла влада в Казані перейшла, як писав М. М. Карамзін, до «Ибрагима, его пасынка». Це було зроблено без згоди старійшини ханського роду Якуба (Івана III), то, звісно ж, Московський з Касимовським ханами рушили до Казані зі своїм військом, аби покарати порушників традицій.

М. М. Карамзін навіть повідомляв, що Касим на той час ще був живий, і саме його казанські роди татарів бажали бачити своїм царем.

Послухаємо емоції М. М. Карамзіна:

«Наконец Иоанн предпринял воинскими действиями рассеять свою печаль и возбудить в… (московитів. — В. Б.) дух бодрости. Царевич Касим… получил… на берегу Оки Мещерский городок, названный с того времени Касимовым, жил там в изобилии и спокойствии, имел сношения с Вельможами Казанскими и, тайно приглашенный ими свергнуть их нового Царя, Ибрагима, его пасынка, требовал войска от Иоанна, который с удовольствием видел случай присвоить себе власть над опасною Казанню… Касым указывал им путь и думал внезапно явиться под стенами Ибрагимовой столиці, но множественная рать Казанская, предводимая Царем, уже стояла на берегу Волги и принудила Московских Воевод идти назад» [18, т. VI, с. 221].

Цікаво зазначити, що в описі першого воєнного походу Москви та Касимова на Казань, головним подається Касимовський хан: він очолив похід, він наказав молодшому братові Якубу (Івану III) прислати допоміжне військо. Що московський князь беззаперечно й виконав.

У пізніших російських публікаціях Касимовську зверхність над Москвою, звичайно, прибрали. Вона вносила дисонанс у московські історичні вигадки: виявлялось, що «касимовський наймит» міг спокійно наказувати «московському господарю».

Тому уже в описі цього воєнного походу М. І. Шишкіна, читаємо:

«Касим, а с ним вместе и великий Князь Иван Васильевич III, довольный, как видно, случаем вмешаться в дела Казанския, пленились призывом. 14 сентября 1467 года, в день Воздвижения, царевич выступил против Казани во главе татар своих и в сопровождении сильнаго русскаго (московського. — В. Б.) войска… казанцы не допустили наших переправиться за Волгу и Касим с воеводами должен был идти назад» [96, с. 8–9].

Подаючи той самий матеріал, московський історик кінця XIX століття вилучив із тексту все те, що вказувало, хоч би натяком, на старійшинство Касимовського хана перед Московським князем.