Москва Ординська. Книга друга

Історичні та археологічні дослідження вчених давно визначили західні кордони Золотої Орди з другої половини XIII до 1362 року XIV століття на сучасній території України.

«…Степные пространства между Днестром и Днепром в XIII в. с… образования Золотой Орды входили в ее состав. В бассейне Южного Буга… (татарські. — В. Б.) кочевья распространялись к северу, захватывая нижнее течение его левого притока — Синюхи. Они, видимо, доходили до южных границ современных Винницкой и Черкасской областей, т. е. до среднего течения Южного Буга. Выше золотоордынская территория не распространялась» [173, глава 3].

Слід мати на увазі, що навіть тереторія Пониззя, з центром у м. Бакота, за свідченням «Руського Літопису», не входила до складу Золотої Орди, а лише платила їй данину. Це трапилося в кінці 50–х років XIII століття, коли володар Західного улусу поширив свої володіння до річки Прут (сучасна територія Молдавії), до передгір’я Карпат.

Пониззя, як пише професор В. Л. Єгоров, «представляло собой своеобразную буферную зону между галицкими и золотоордынскими владениями…» [173, глава 2]

А запідозрити російського професора у відстоюванні меркантильних інтересів аж ніяк не виходить: його висновки опираються на археологічні та нумізматичні дані.

Тому посилання на назву селища Уланів у Вінницькій області є некоректним. Принци (оглани) із роду Чингісхана у Золотій Орді ніколи таким іменем не називали свої ставки (поселення). Бо статус царевича (оглана) був тимчасовий, до набуття ним віку 16 років. Після цього царевич (оглан) отримував улус (великий чи малий) і ставав ханом улусу, очолюючи сотню чи тисячу, а іноді й тьму (десятитисячне військо).

Скоріше ім’я селища Уланів походить від оглана — Чингісида, якого поселив на своїй зешіі великий Литовсько–Руський князь і таким чином позначив приналежність того до царського (ханського) роду, аби місцеві мешканці (слов’яни) знали, з ким мають справу.

У російській історичній науці, як і в українській, оглан— означає царевичіз роду Чингісхана. А хани Золотої Орди для московитів завжди були царями. Так і в своїх літописах писали.

Однак повернімося до західних кордонів Золотої Орди. Як бачимо, західні поселення Орди на 1362 рік сягали річок Росі, Гнилого Тікича, Синюхи, Південного Бугу.

Іншого історія і археологія не зафіксували, як би того хтось не бажав. Хоча, звичайно, татари ходили (і то не раз) у грабіжницькі походи на Русь, Молдову, Валахію, Литву, Польщу, Угорщину тощо.

Хотілося б нагадати читачам і таке:

«Синюха река…, левый приток р(еки) Ю(жный) Буг. Образуется слиянием рек Б(ольшая) Высь и Тикич. Дл(ина) 111 км (с наибольшей составляющей Гнилой Тикич — 283 км)…» [2, т. 23, с. 444].

Цей витяг із Енциклопедії наведено для того, щоби зрозуміти: у давні часи річка Синюха не мала визначеного початку. Синюхою була і Велика Вись і Гнилий Тікич, які свої імена отримали значно пізніше.

На давніх картах, наприклад, на карті 1630 року, виданій в Амстердамі, річка Синя Вода (ліва притока Бугу) тягнеться у напрямку міста Житомира, оминаючи Чорний ліс. До речі, перед містом Синя Вода, яке позначене на березі одноіменної річки і лежить на київському меридіані, Чорний ліс розірваний навпіл і між його східною та західною частиною — чисте поле на добру сотню кілометрів [174, с. 140–141].

Події, певно, відбувалися за таким сценарієм: довідавшись про міжусобну війну в Золотій Орді та знаючи, що вона знесилена страшною чумою, князь Ольгерд, під тиском руських князів, весною 1362 року прийшов з невеликим військом до Києва, провів грунтовну розвідку золотоординських теренів до самої Волги і, переконавшись у слабкості противника, рушив уздовж Дніпра на південь у напрямку: Київ — Обухів — Кагарлик — Таганча — Звенигород.

Переважну частину свого війська князь Ольгерд залишив на півночі на чолі зі своїм сином для контролю за землями, відібраними у Золотої Орди, про які ми вже говорили. На півночі залишалися його вороги — митрополит Алексій та московський князь. Тому Ольгерд був змушений вчинити саме так.

Звичайно, Москва невдовзі дізналася про похід Ольгерда на південь, тому не тільки повідомила Мамая, якому на той час корилась, про похід, а надіслала свою військову допомогу до ставки Мамая. Скоріше, то була тьма — десятитисячна бойова одиниця.

Оскільки Мамай і його ставленик хан Авдула влітку 1362 року були розгромлені на Волзі східними (заволзькими) ханами Золотої Орди і втратили контроль над столицею, то Мамай зі своїми спільниками вирішили продовжити боротьбу за столицю держави і за титул Царя (Хана), а на західне порубіжжя відправили з’єднану армію (до тридцяти тисяч кінноти) трьох татарських князів «Ходжибея, Кутлубуги и Дмитрия».

Поговоримо про кількісний склад армій, що брали участь у Синьоводській битві. На думку автора, силу татарського війська визначив той факт, що Ольгерд вирушив до Києва із військовим загоном у 10–12 тисяч чоловік. Решту війська князь Ольгерд добрав на землях Київщини, Сіверщини та Волині. І, певно, його армія, яка під осінь вирушила з Києва, налічувала не менше 40–45 тисяч чоловік.

Таке ж за кількістю військо мали й татари, бо долучили до свого складу порубіжну варту, тобто одну тьму.