Москва Ординська. Книга друга

Хотілось би повідомити зацікавленим Синьоводською битвою незвичайне свідчення посла королів Англії і Франції Гільбера де–Ланноадо Великого князя Вітовта, якийу 1421 році відвідав Велике Литовсько–Руське князівство. Так от: із Львова Гільбер де–Ланноа дістався до Кам’янця по річці Лісна, де літом 1421 року перебував Вітовт, здолавши 371 кілометр (50 німецьких миль). Далі маршрут де–Ланноа пролягав до Кам’янця–Подільського, на ті часи — Кам’янця (на Смотричі). Але прямої дороги від Кам’янця (на Лісній) у напрямку на Рівне (Корець) у ті роки не було, тому довелося послові, разом із князівським супроводом добиратися до нового Кам’янця знову через Львів, долаючи великий гак. Послухаємо Гільбера де–Ланноа:

«Из Каменца (на Лісній. — В. Б.) я возвратился во Львов, до которого 50 лье, и вот сколько кругу дал я, вне моей дороги… А из Львова, проехавши верхнюю Русь, я прибыл в Подолию и приехал в другой Каменец, удивительно расположенный город, принадлежавший упомянутому князю…» [147, с. 39].

Якщо глянемо на сучасну карту, то побачимо, що «пряма дорога» від Кам’янця на р. Лісна до Кам’янця на р. Смотрич аж ніяк не лежить через місто Львів, а має напрям: Кам’янець (на Лісній) — Луцьк — Волочиськ — Кам’янець (на Смотричі).

Щось же не дозволило Гільберу де–Ланноа поїхати прямою дорогою, хоча на ті часи всі землі України до Дніпра (і не тільки) належали Великому Литовсько–Руському князю Вітовту.

Та найголовніший секрет полягає в тому, що в старих історичних документах, виданих у російській імперії до 1784 року, вказано і напрям руху князя Ольгерда. Послухаємо:

« 6871( 1363)… Того же лета Литва взяша Орешеву. И князь великий литовский Ольгерд Гедиминович Синюю Воду и Белобережие повоева» [72, с. 114].

Рух литовського військарозпочався із Вітебська на Оршуі далі мав напрям на Могильов, Гомель, Чернігів, Київ.

Про те, що Чернігів та Київ на той час уже входили до Великого Литовсько–Руського князівства, говорилося вище. Не будемо відволікатись на додаткові свідчення. У кого є бажання послухати автора з цього приводу, пропонуємо звернутись до тритомної праці «Країна Моксель, або Московія» та двотомної праці «Москва Ординська». Між іншим, «Країна Моксель, або Московія» у 20 И році отримала державну премію імені Івана Франка.

Не будемо ще раз розповідати, як у Російській державі фальшували літописи та хто те чинив. Нагадаємо тільки: до слова «Орешева (Орша)» в історії В. М. Татіщева 1965 року видання є пояснення на сторінці 282, де повідомляється, що за Московсько–Академічним літописом слово «Орешева» слід читати як «Коршева».

Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) у 25 томі на сторінці 57 пояснила, що «Московсько–Академическую летопись» ще називають «Суздальской летописью».

А у 1842 році професор В. Григор’єв у своїй праці «О достоверности ярлыков, данных ханами Золотой Орды русскому духовенству» дослідив, що:

«Во второй раз ярлыки появились на свет в так называемой “Суздальской летописи”, изданной Н. Львовым в С.–Петербурге в 1792 году…» [22, с. IV].

За російськими історичними джерелами, Микола Олександрович Львов (1751–1803) у 1792 році видав єдину так звану «Львовскую летопись». Послухаємо:

«Львовская летопись, летописный свод, охватывающий события с древнейших времен до 1560. Названа… по имени

Н. А. Львова — ее первого издателя — писателя, архитектора и общест(венного) деятеля… Состав Л(ьвовской) л(етописи) изучен слабо» [2, т. 15, с. 88].

Нарешті ми встановили істину: «Московсько–Академічний літопис» одночасно називається «Суздальським літописом», а так званий «Суздальський літопис» є копією «Львовського літопису», з якого пізніше переписали текст до 1418 року.

« Суздальская летопись, Московско–Академическая летопись, условное наименование общерус(ского) летописного свода… доводит изложение до 1418» [9, т. 25, с. 57].

Російським історикам треба було позбутися згадки про Катерининське фальшиве видання 1792 року, хоча й під іменем «Львовский летописный свод». Тому літопис вкоротили та подали як окремо існуючий — «Московсько–Академический». Звучить настільки авторитетно, що й сумніву не може бути. З нього й робили пізніші правки. А Катерина II зі своєю «Комиссией для составления записок о древней истории, преимущественно России», немовби й не мала до того ніякого стосунку.

Що цікаво, Ніконовський літопис 1788 року видання (частина 4) ще говорить про «Орешеву», а всі наступні видання, починаючи з Московсько–Академічного уже подають слово «Коршеву».

Отакі анекдоти московського літописання. Та дивуватися не слід — у московській так званій історичній науці є вигадки цікавіші.