Розділ «7. Україна наприкінці XVII — у XVIII ст»

Києво-Могилянська академія того часу була своєрідною кузнею кадрів не тільки для духовного розвитку споконвічних українських земель, а й для піднесення освіти та культури в інших слов'янських країнах, особливо в Росії. Вагомий внесок у здійсненні реформ Петра І належить вихованцям академії Ф. Прокоповичу, С. Яворському, Г. Кониському, П. Величковському.

Прокопович Феофан (у миру Єлисей, Єлізар; 1681–1736) — письменник, учений, культурно-освітній діяч. Народився в Києві у небагатій родині крамаря Церейського. Навчався в Київському і Римському єзуїтських колегіумах. Закінчив Київську академію. У 1704 р. вступив до Київського братства, постригся в ченці і став професором, а згодом ректором Київської академії. В 1716 р. за наказом Петра І переїхав до Петербурга, де фактично став на чолі Російської православної церкви. Активний прихильник реформ Петра І, був його головним помічником у духовних справах.

Саме в Києво-Могилянській академії здобули освіту 21 із 23 ректорів Московської академії та 95 із 125 її професорів. Чимало випускників академії працювали вчителями у школах Росії, розповсюджуючи систему освіти тп знання, орієнтовані на західні зразки.

Дещо іншою була ситуація в галузі освіти на Правобережжі та західноукраїнських землях. Хоча по селах працювали дяківські школи, все ж форсований наступ католицизму призвів до закриття багатьох братських шкіл та занепаду тих, що продовжували існувати, Зокрема Львівської та Луцької. Офіційна влада підтримувала лише єзуїтські та уніатські школи, які стали засобами асиміляції українського населення. Середня освіта майже цілком була підконтрольна єзуїтському ордену, під патронатом якого діяли Львівський, Кам'янецький, Перемишльський та інші колегіуми. Після ліквідації ордена наприкінці XVIII ст. у Речі Посполитій була проведена шкільна реформа. У цей час сфера освіти потрапила під вплив монахів-василіан, але навіть реорганізовані школи залишалися осередками полонізації українського народу. Важливим центром науки та культури у західноукраїнському регіоні був Львівський університет, заснований ще 1661 р. Проте діяльність цього навчального закладу суворо регламентувалася, а навчання велося латинською мовою, що перешкоджало піднесенню його ролі в розвитку української національної культури.

Однією з фундаментальних засад розвитку освіти, науки та культури в цілому було книгодрукування. Наприкінці XVII–XVIII ст. в українських землях діяло 13 друкарень у Києві, Чернігові, Львові, Луцьку, Кременці, Умані та ін. Провідну роль відігравала друкарня Києво-Печорської лаври, яка тільки 1760 р. надрукувала 2 тис. букварів. У західному регіоні найпотужнішою була львівська друкарня А. Піллера, яка до 1800 р. видала понад 100 книжок іноземними мовами, а 1776 р. видрукувала першу газету в Україні — французькою мовою вийшла «Львівська газета».

Значним зрушенням у видавничій справі стало запровадження гражданського шрифту (вперше це було здійснено в Єлисаветграді 1764 p.), після чого кирилицею друкувалися тільки церковні видання, а «гражданкою» — світські. Цей крок звільнив світську літературу з-під впливу церкви, а також сприяв розвиткові народної літератури та мови.

Культурний процес в українських землях наприкінці XVII–XVIII ст. значною мірою ускладнювався мовною політикою російського та польського урядів. Спочатку в Польщі 1696 р. було видано закон, який виключав українську мову з адміністративного вжитку, зберігши її лише у церковній сфері. Незабаром у мовну політику вніс корективи і царський уряд. У 1720 р. заборонили книгодрукування українською мовою в Києво-Могилянській академії, а з другої половини XVIII ст. на Лівобережжі та Слобожанщині всі освітні заклади під тиском влади поступово перейшли на російську мову.

У XVIII ст. певні зрушення відбулися в науковій сфері. Предметом наукових студій українських вчених стали астрономія, математика, медицина, географія. Зокрема, І. Галятовський активно вивчав причинно-наслідкові зв'язки таких природних явищ, як сонячне і місячне затемнення, дощ, вітер, блискавка тощо. Є. Славинецький переклав та популяризував книгу Везалія «Космографія», присвячену проблемам астрономії. Наукові студії українських вчених досить часто мали прикладний характер. Так, Ф. Прокопович 1707–1708 pp. підготував для слухачів Київської академії курс з арифметики та геометрії та підручник «Скорочення змішаної математики». «Народи, які засвоїли геометрію, — зазначав вчений, — набагато перевищують інші народи у всіх науках і мистецтвах».

Інтенсивно розвивається в цей час медицина. Про порівняно високий рівень медичної науки в українських землях свідчить той факт, що багато лікарів-українців (І. Полетика, М. Кружень, П. Погорецький, Н. Максимович, І. Руцький, М. Тереховський та ін.) одержали вчений ступінь доктора медицини. Перша в Україні польова аптека з'явилася 1707 р. у м. Лубнах, а вже 1787 р. в Єлисаветграді відкривається перша медична школа. Українські вчені Є. Мухін та Д. Самойлович не лише описали епідемії чуми та холери, а й запровадили щеплення проти віспи та інші запобіжні заходи для боротьби з цими небезпечними захворюваннями.

Позитивні зрушення відбулися не лише у сфері природничих наук, айв науках суспільних, що сприяло посту пальному розвитку політичної культури. На зламі XVII І XVIII ст. посилюється процес перетворення історичних віянь в історичну науку. Суть цього процесу полягає у відмові від традиційного провіденціалізму (розуміння причин суспільних подій як вияву волі Бога) та пошуках причинно-наслідкових зв'язків історичних подій та явищ; критичному ставленні до джерел; виділенні історії із запільної енциклопедичної маси гуманітарних знань; базування викладу історичних праць на принципах системності та послідовності. Найяскравішими серед історичних творів XVIII ст. були фундаментальні козацькі літописи — «Літопис Самовидця» (фахівці вважають найімовірнішим його автором Р. Ракушку-Романовського), літописи Г. Грабянки та С. Величка. Ці праці характеризуються новизною тематики та викладу, чималим обсягом, використанням багатьох джерел. Особливо значними були здобутки С. Величка. Він розширив поняття «український народ», до якого зараховував усі суспільні класи та верстви, тоді як його попередники обмежувалися тільки козацтвом; чіткіше, ніж у інших історичних творах, окреслив поняття «Україна» (Україна — це територія по обидва боки Дніпра); на противагу багатьом історикам XVII–XVIII ст. висвітлив історію України не ізольовано, а у світовому історичному контексті.

Філософська традиція цього періоду була репрезентована плеядою українських вчених-мислителів — С. Явор-ський, Ф. Прокопович, І. Гізель, Г. Щербацький та ін. Серед них і Г. Сковорода.

Сковорода Григорій Савич (1722–1794) — мислитель, письменник, поет. Народився в с. Чорнухи на Полтавщині. Походив із козацького роду. В 1734–1753 pp. з перервами навчався в Києво-Могилянській академії. В1741—1744 pp. був співаком придворної капели в Петербурзі. В 1745 р. з місією генерала Вишневського виїхав до Угорщини в м. Токай, де перебував до 1750 р. У1751 р. деякий час викладав поетику в Переяславській семінарії. У1753 р. працював учителем сина багатого поміщика, а потім здійснив подорож до Москви. Майже рік провів у Троїце-Сергієвій лаврі, поповнюючи свої знання в її бібліотеці. Після повернення в Україну знову посідає місце домашнього вчителя до 1758 р. У1759—1768 pp. викладав у Харківському колегіумі. В 1768 р. був запрошений читати курс етики у додаткових класах при колегіумі. Останні більш ніж 25 років життя Сковорода мандрував Слобожанщиною.

Г. Сковорода визнавав вічність матерії, об'єктивність і реальність природи, її постійний розвиток. Його погляди на суспільство базувалися на ідеях просвітництва — критиці соціальної нерівності, звеличенні трудящої людини. Свої філософські погляди та гуманістичні ідеали Г. Сковорода виклав у творах «Сад божественных песней» (1756) та «Басни Харьковскія» (1774).

Піднесенню української літератури в цей час сприяв поступовий перехід від винятково релігійних ідеологічних засад до світських. У 1798 р. було видано поему І. Котляревського «Енеїда», що поклало початок новій добі в розвитку української літератури. Поема була першим твором нової української літератури, написаним народною мовою, її джерела — народний фольклор, просвітницькі ідеї та традиції української літератури.

Виразних національних рис набуває театр. У межах традиційної шкільної драми виникають невеличкі п'єси — інтермедії, які виконувалися між актами спектаклю і користувалися великою популярністю. Суть інтермедії полягала в показі складних проблем суспільного життя (релігійних утисків, сваволі та зажерливості панів тощо) через збільшувальне скло сатири та гумору. Характерними ознаками цих п'єс були народна мова, насичена прислів'ями та приказками; динамічність сценічної дії; жвавий діалог акторів тощо. Поява інтермедій свідчила про розвиток українського театрального мистецтва в руслі європейської традиції, адже еквівалентом української інтермедії були того часу комедія дель арте в Італії, фарси — у Франції, інтерлюдії в Англії. Донині збереглося понад 40 інтермедій. Непересічне значення інтермедій полягає в тому, що вони вивели на сцену українську пісню та мову.

Розвивається і вертепна драма — старовинний український народний ляльковий театр. Перша згадка про вертеп датується 1666 р. Як правило, вертепна драма поділялася на дві частини: релігійну, в основі якої лежав біблійний сюжет про народження Христа, та світську — трагічні або ж комічні сцени з народного побуту. У другій половині XVIII ст. в Україні зароджується професійний театр. У 1798 р. у Харкові виник перший театр з постійною трупою.

Певні зміни в XVII–XVIII ст. відбулися в музичній культурі українського народу. Зріс професіоналізм музичного мистецтва. Найвідомішими осередками музичної освіти були Глухівська співацька школа та Києво-Могилянська академія, у стінах яких здобули музичну освіту найяскравіші зірки Дмитро Бортнянський (1751–1825), Максим Березовський (1745–1777) та Артемій Ведель (1767–1808).

Використовуючи українську народну пісню та традиції київських церковних співів, М. Березовський створив вишукані за композицією та досконалі за формою оперу «Демофонт» та сонату — найперші відомі твори оперного ти камерно-інструментального жанрів у вітчизняній музиці. Ведель був не тільки композитором, а й блискучим співаком та виконавцем. Його творчість зосереджувалася переважно на релігійній тематиці, якій присвячені більшість з його 30 хорових концертів. Найпопулярнішими Пули і лишаються «Літургія», «Всеношна», «Херувимська». Яскравою зіркою музичної культури цієї доби був Д. Бортнянський — видатний реформатор церковного спіну, духовний композитор, диригент. Почавши свою музичну освіту в Глухівській школі, він вдосконалив знання та вміння в Італії і незабаром став управителем Придворної капели. У творчій спадщині композитора опери «Креонт», «Алкід», «Квінт-Фабій», «Сокіл», «Син-суперник» та понад 100 творів церковної музики.

Поширюються також романси — специфічний жанр камерної вокальної музики, в основі яких були, як правило, народні мотиви, а їхні сюжети навіяні ліричними ибо ж гумористичними роздумами про людську долю. До нас дійшли тогочасні популярні пісні-романси «Всякому городу нрав і права» Г. Сковороди, «Дивлюсь я на небо» М. Петренка, «їхав козак за Дунай» С. Климовського.

Характерною рисою розвитку культури українських земель у XVII–XVIII ст. було використання в архітектурі та мистецтві стилю бароко, який особливо динамічно розвивався і в українській поезії (І. Величковський, С. Яворський, Д. Туптало, Г. Сковорода та ін.). Бароко (від італ. barocco— вибагливий, примхливий) — це стиль у мистецтві наприкінці XVI — в середині XVIII ст., якому притаманні підкреслена урочистість, пишна декоративність, динамічність композиції.