Розділ «5. Виникнення українського козацтва»

Куруківська угода була компромісом між офіційною польською владою та верхівкою козацтва, але вона зовсім не задовольняла інтересів більшості повсталих, які мусили повертатися у кріпацтво. Саме тому вона пришвидшила остаточний поділ козацтва на дві групи: заможне реєстрове козацтво, яке дотримувалося поміркованої лінії та йшло на компроміси з урядом, і нереєстрове, яке організаційно оформилося на Січі 1628 р. та, як правило, займало радикальну позицію.

Після закінчення війни зі Швецією польський уряд 1629 р. значну частину своїх військ розквартирував в Україні, що зумовило новий вибух народного гніву. Основними причинами повстання стали грабунки та розбої польських жовнірів; зростання релігійних утисків; поглиблення протиріч між нереєстровими та реєстровими козаками, які мусили захищати інтереси гнобителів. Початком повстання стала відмова запорожців коритися гетьману реєстровців Григорію Чорному. У березні 1630 р. козаки, обравши ватажком Тараса Федоровича (Трясила), вирушили з Січі «на волость». Повстання швидко охопило Полтавщину та значну частину Лівобережжя. Стративши Г. Чорного, оволодівши Каневом та іншими населеними пунктами, козаки підійшли до Переяслава. Проти повстанців знову було кинуто коронного гетьмана Конецпольського. Майже три тижні тривали кровопролитні бої між ворогуючими сторонами. Центральною подією протистояння була «Тарасова ніч», коли невеликий загін повстанців знищив Золоту роту — добірне шляхетське формування, що охороняло штаб Конецпольського.

Зазнавши значних втрат, коронний гетьман змушений був піти на переговори. Як і під час попереднього повстання, козацько-старшинська верхівка усунула ватажка від керівництва (Тарас Федорович мусив з частиною прибічників повернутися на Запорожжя) й уклала компромісну угоду, суть якої полягала в збереженні основних вимог Куруківської угоди та в збільшенні реєстру до 8 тис. осіб.

У 1635 р. поляки завершили будівництво Кодацької фортеці на Дніпрі, яка блокувала рух втікачів на Запорожжя та рейди запорожців у верхів'я Дніпра. Того ж року гетьман Іван Сулима на чолі загону січовиків знищив кодацький гарнізон та зруйнував фортечні мури, але ця подія не переросла в нове повстання, оскільки козацького ватажка було підступно схоплено реєстровцями і видано польським властям.

Новим масштабним виступом народних мас стало селянсько-козацьке повстання 1637–1638 pp., яке очолили П. Бут (Павлюк), Д. Гуня, Я. Остряниця. На початковому його етапі лідером став гетьман нереєстрового козацтва П. Бут, який зібрав під свої знамена майже 10 тис. осіб. Виступаючи під гаслами боротьби з «ляхами», захисту православної віри, знищення зрадників — старшин-реєстровців, повстання поширило свій вплив на все Подніпров'я, особливо на Лівобережжя. Наприкінці 1637р. під Кумейками поблизу Черкас відбулася вирішальна битва. Козацьке військо, втративши більше п'ятої частини лічного складу, зазнало поразки, а невдовзі біля Боровиці, після невдалого бою Потоцькому було видано Павлюка ти інших ватажків. Проте навіть такий розвиток подій не зупинив повстанців — вже навесні 1638 р. козаки знову активізують свою боротьбу. Спочатку повстання очолює Я, Остряниця, потім — Д. Гуня. Та сили були нерівними, особливо коли на допомогу коронному війську прийшли жовніри Я. Вишневецького. Після поразки в бою під м. Жовнин (Черкаська область) повстанці змушені були капітулювати. На козацьких радах у Києві (вересень) та Масловому Ставі в Канівському повіті (грудень) реєстровці під тиском польського уряду визнали ухвалену сеймом «Ординацію Війська Запорозького реєстрового», за л кою скасовувалося козацьке самоврядування, число реєстрових козаків обмежувалося до 6 тис. Козаки мали право селитися в трьох староствах — Черкаському, Чигиринському та Корсунському. Замість обраного гетьмана уряд направляв свого комісара. Нереєстрові козаки переходили до стану посполитих.

Отже, дві хвилі козацько-селянських повстань, що прокотилися українськими землями наприкінці XVI — на початку XVII ст. закінчилися поразками. Основними причинами невдач були: стихійність; неорганізованість; недосконале озброєння повстанців; локальний характер дій; малочисельність лав повсталих; тертя між козацькою старшиною та рядовим козацтвом; неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва; нечіткість програмних установок; гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол лав повстанців тощо. Однак, незважаючи на поразки, селянсько-козацькі повстання відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авторитет козацтва, сприяли накопиченню досвіду боротьби, служили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення народу, прискорювали формування національної самосвідомості.

5.4. Козацтво як впливовий чинник міжнародного життя

На межі XVI–XVII ст. козацтво дедалі більше заявляє про себе як про впливову силу не тільки в Речі Посполитій, а й на міжнародній арені. Насамперед це виявилося в тому, що козацтво, міцно завоювавши позиції лідера національно-визвольного руху, водночас стає основною перешкодою турецько-татарській агресії в українські землі. Наприкінці XVI ст. грабіжницькі напади зайд стають дедалі масштабнішими та зухвалішими. Ще в серпні 1589 р. велике татарське військо рушило на Поділля, спопеляючи, грабуючи та руйнуючи все довкола, дійшло аж до Львова. На початку XVII ст. татари неодноразово з'являлися в українських землях, «умиваючись, — за висловом сучасника, — по лікоть у нашій крові та спустошуючи все огнем і мечем». У цей час кримський хан заявляв: «Завойовувати держави — це наш талан, переданий у спадок нашими батьками, а хіба вам судилося воювати? Це не ваша справа».

Безумовно, ефективно протидіяти численній, мобільній, гарно організованій татарській кінноті було надзвичайно важко, але на півдні вже виникла, сформувалася і зросла сила, яка була здатна не лише відбити напади татарсько-турецьких завойовників, а й здійснювати далекі сухопутні та морські походи проти Султанської Туреччини та Кримського ханства, руйнуючи фортеці, спустошуючи володіння місцевих феодалів, визволяючи полонених співвітчизників. Цією силою було козацтво.

Тільки влітку 1587 р. козаки здійснили штурм Варни, захопили фортецю Усіану, вели бої під Бендерами. Ці та інші дії запорожців настільки занепокоїли султана Мурада III (1546–1595), що він під час зустрічі з польським послом у Константинополі, дорікаючи Речі Посполитій за невміння втримати козаків від нападів на турецькі володіння, зірвався на крик: «Чи в своєму ви розумі? Хто коли міг стояти мені на перешкоді?.. Боїться мене Пруссія, тремтять венеціанці, просять помилування іспанці, німці віддають мені те, що я хочу… Весь світ тремтить передо мною».

Своєрідною відповіддю турецькому султану на початку XVII ст. стали декілька вкрай сміливих козацьких морських походів, що сколихнули Турецьку імперію та рознесли славу про козаків на всю Європу. Вже 1606 р. запорожці взяли турецьку фортецю Варна, яка до того и нажалася неприступною. Розлючений султан наказав перегородити Дніпро біля острова Тавані залізним ланцюгом між двома фортецями — Кіза-Керменом та Аслан-Сорменом, щоб заблокувати рух козаків. Посередині Дніпра було залишено лише «браму», площа довколо неї прострілювалась з гармат з фортечних мурів. Проте навіть такі перешкоди не зупинили козаків. Вони або хитрістю проникали через браму, або ж тягнули волоком свої чайки (від 25 до 60 км) і все ж знаходили спосіб потрапити в Чорне море, а вже тут вони були нестримними.

У 1608 р. запорожці захопили хитрістю Перекоп, 1609 р. напали на придунайські турецькі фортеці Ізмаїл, Кілію, Білгород та ін. Перепливши Чорне море, 1614 р. козаки висадилися на турецькому узбережжі Малої Азії та зруйнували Синоп і Трапезунд. Навесні 1615 р. запорожці з'явилися під мурами турецької столиці — Константинополя. Спаливши портові споруди, вони повернули в море. Нарешті, 1616 р. козаки під проводом Сагайдачного здійснили похід на Крим, під час якого здобули і спалили головний невільничий ринок регіону — Кафу — та визволили полонених.

Активна протидія туркам і татарам з боку запорожців сприяла руйнуванню Турецької імперії та визволенню підкорених нею народів, блокувала та стримувала розгортання турецько-татарської агресії в глиб українських земель, захищала національний генофонд. Водночас слід диференційовано підходити до оцінки того чи іншого походу. Далеко не кожен з них мав характер відплатної або ж упереджувальної акції чи був глибоко умотивований благородними намірами — війною за віру, потребою визволити побратимів тощо. Оскільки Запорожжя не мало міцної економічної основи, частина козацьких походів носила утилітарний характер і зводилася до пограбування турецьких берегів. Отже, феномен козацтва є ідеальним, але цілком очевидно, що його різновмотивовані дії об'єктивно відігравали прогресивну роль, гальмуючи татарсько-турецьку експансію, зменшуючи її масштаби та інтенсивність.

Особливо виявило себе козацтво як впливовий чинник міжнародного життя під час Хотинської війни. Перемігши польські війська 1620 р. під Цецорою, Туреччина вирішила остаточно зруйнувати польську державу. З цією метою було організовано грандіозний похід, у якому задіяно понад 150 тис. осіб, багато артилерії, навіть чотири бойові слони. На чолі цієї воєнної експедиції виступив сам султан. Проти турецької армади Річ Посполита могла виставити 30–40 тис. польських вояків. І хоча багато хто з тодішньої польської еліти поділяв позиції гетьмана Жолкевського, який казав: «Не хочу я з Грицями воювати, нехай ідуть до ріллі або свині пасти», — все ж польський уряд був змушений звернутися до козаків по допомогу. Козаки, чудово розуміючи, що султан не зупинить агресії і за Польщею настане черга України, до того ж, враховуючи, що польський уряд пообіцяв їм платню в поході, а також поступки в релігійному питанні, погоджуються взяти участь у боротьбі проти турків. У вирішальній битві під Хотином поряд з 35-тисячним польським військом стояло 40-тисячне козацьке під проводом Сагайдачного.

Бойові дії тривали понад місяць. Втративши майже 80 тис. осіб, турки так і не змогли здобути перемоги і в жовтні 1621 р. змушені були піти на укладення миру з поляками. Проте, відігравши вирішальну роль у Хотинській війні, козаки від цього ж і постраждали, оскільки їх «союзники» — поляки —' за умовами підписаного договору брали на себе зобов'язання заборонити козакам судноплавство по Дніпру і не допустити їхніх походів до турецьких берегів.

Про активний вихід козаків наприкінці XVI — початку XVII ст. на міжнародну арену свідчить їхнє залучення до боротьби за престол Молдавії, Росії та інших країн. У ході цих баталій вони здобувають не тільки військовий, а й політичний досвід, розширюють своє світобачення, стають спроможними вирішувати державні проблеми і тому інколи навіть виступають самостійно. Зокрема, 1577 р. після загибелі молдавського господаря Івоні, козацький ватажок Іван Підкова оголосив себе братом убитого і розпочав боротьбу за молдавський престол. Уже у вересні запорожці захопили столицю Молдавії — Ясси, але надовго втримати міста не змогли. Під тиском турків Підкова змушений був відступати на Запорожжя, але в дорозі був по-зрадницьки схоплений поляками і страчений на вимогу турецького султана у Львові.

Проте ця невдача не відбила бажання в козаків поборотися за молдавський престол. Вже навесні 1578 р. двохтисячне козацьке військо рушило до Молдавії, а в червні сюди прибув ще один козацький загін з новими претендентами на господарський престол — Олександром і Петром.

У XVII ст. козацтво активно втручається у внутрішні трави Московської держави. Спочатку протягом 1604–1605 pp. запорожці беруть участь у поході Лжедмитрія І на Москву. Незабаром чимало козаків приєднуються до загонів другого російського самозванця — Лжедмитрія II (1607–1610). У 1618 р. П. Сагайдачний з 20-тисячним козацьким військом вирушив на Москву з метою визволення з Тушинської облоги королевича Владислава. Підтримка козаків дала змогу Речі Посполитій укласти вигідне для неї Деулінське перемир'я з Московською державою (польськими ставали Смоленськ, Чернігів та Сінерщина). Козаки ж знову були ошукані: реєстр скоротився більш як утричі, козацьку старшину мав призначати король, до того ж у черговий раз почала діяти заборона виходити козакам у Чорне море.

Сміливі походи козацтва проти турків та татар, віртуозна військова майстерність сприяли зростанню його авторитету та популярності на міжнародній арені. В Італії, Німеччині, Франції та Англії у цей час виходить понад десяток творів, присвячених військовому мистецтву запорожців. Високо цінував козаків персидський шах: «Ви не знаєте, що це за народ, ви не знаєте, які хоробрі ці люди і як добре треба з ними обходитися. Вони — ті, що домінують на Чорному морі».

Отже, на зламі XVI–XVII ст. козацтво стало впливовим чинником міжнародного життя. Військо козаків не тільки захищало українські землі від турецько-татарської загрози, а й своїми походами суттєво ослаблювало Турецьку імперію та Кримське ханство. У критичні періоди внутрішня стабільність у Речі Посполитій, а іноді навіть безпека держави значною мірою залежала від позиції козацтва. Запорожці брали активну участь у боротьбі за престол у Росії, Молдавії та інших країнах. Водночас через недостатній політичний досвід, слабкість економічної бази, відсутність єдності та інші причини козацтво, ставши впливовою силою, не перетворилося на самостійний чинник міжнародного життя: воно не вирішувало, а лише допомагало вирішувати (інколи навіть відіграючи головну роль) тій чи іншій державі її проблеми.