Розділ «13. Західноукраїнські землі в 20—30-х роках»

Не випадково серед селян ходило прислів'я: «Були ліберали — подушки забрали, прийшли цараністи — нема чого їсти». 22 роки, проведені українцями під владою Румунії, історики поділяють на три періоди: 1918–1928 pp. і 1937–1940 pp. — періоди реакції, 1928–1937 pp. — період відносної лібералізації. У перший період реакції у провінції запроваджується воєнний стан, українські землі активно роздаються офіцерам румунської армії (як у Польщі осадникам). За даними депутата румунського парламенту Якубеску, на травень 1925 р. особливо багато офіцерів королівської армії осіло в Аккерманському повіті. У цей час будь-який виступ проти властей жорстоко придушується, як це було з Татарбунарським повстанням 1924 p., у якому взяло участь 6 тис. осіб. Йде активна румунізація краю: закрито всі українські школи, переслідується українська церква, до 1927 р. Буковина втрачає автономію, якою володіла, перебуваючи під владою Австрії.

Період 1928–1937 pp. позначений відносною лібералізацією. Однак хронологічні межі цього періоду слід дещо звузити. Справді, період 1929–1933 pp. був часом кризи, нестабільності влади (змінилось 10 кабінетів міністрів), що призвело до певного послаблення колоніального ярма на українських землях. Проте під впливом революційних подій у цей час прем'єр-міністр Румунії Вайда-Воєвод 1933 р. заявив: «Необхідно врятувати країну, переступивши через усі закони, через усі порядки, через усі конституції. Нехай буде диктатура, але країну потрібно врятувати».

Уже в лютому 1933 р. на окупованих землях було введено надзвичайний стан, а протягом 1933–1935 pp. румунський парламент прийняв кілька реакційних законів, у тому числі про реорганізацію і зміцнення поліції та сигуранци. З середини 30-х років у Румунії набирають сили фашистські партії та організації («Залізна гвардія», що діяла з 1935 р. під демагогічним гаслом «Все для батьківщини!», націонал-християнська партія та ін.). Встановлення в лютому 1938 р. особистої диктатури Кароля II тільки фіксувало той злам у бік реакції, який реально відбувся у внутрішній політиці 1933 р.

Наростав політичний рух і в українських землях, підвладних Румунії. Найактивнішим він був на території Буковини, де діяли три основні політичні формування:

1. Комуністична партія Буковини. Утворилася 1918 p.; з 1926 р. — складова Комуністичної партії Румунії. Лідери — С. Канюк, В. Гаврилюк, Ф. Стасюк та ін. Боролася за возз'єднання з Радянською Україною.

2. Українська національна партія. Утворилася 1927 р. Лідер — В. Залозецький. Виступала за «органічну» роботу і компроміс з існуючим режимом. За час свого існування (1927–1938) цій партії вдалося здобути декілька місць у румунському парламенті.

3. «Революційний», або націоналістичний табір. Сформувався в середині 30-х років. В основному він охоплював молодь і студентство (спортивне товариство «Мазепа», студентське товариство «Залізняк»), але мав і певну підтримку селянства. Лідери — О. Зибачинський, І. Григорович, Д. Квітковський.

Отже, характерними рисами політики Румунії в українському питанні були форсована, жорстка асиміляція, колоніальна експлуатація, гальмування економічного розвитку, блокування політичної активності української спільноти.

13.3. Українські землі в складі Чехословаччини

Після розвалу Австро-Угорської імперії гостро постало питання про майбутню долю Закарпаття. У червні 1918 р. на базі емігрантських організацій, вихідців із Закарпаття, було утворено Американську Народну Раду карпатських русинів, яку очолив Г. Жаткович. Незабаром на засіданні Ради в Гомстеді було висунуто три альтернативні варіанти вирішення карпатського питання: 1) надання повної незалежності карпатським русинам; 2) об'єднання з галицькими і буковинськими українцями; 3) одержання автономії.

23 жовтня 1918 р. карпатські русини, за порадою президента США В. Вільсона, приєдналися до емігрантської організації «Середньоєвропейська демократична унія», що представляла 10 млн. емігрантів з колишньої Австро-Угорщини. За русинами було визнано право на самовизначення. Голова унії Т. Масарик обіцяв їм автономію та вигідні кордони. Саме за таких умов 12 листопада 1918 р. на засіданні Ради в Скрентоні (США, штат Пенсільванія) і було вирішено приєднати русинські землі до Чехословацької республіки. Це рішення було невдовзі закріплено Тріанонським мирним договором (червень 1920 p.), згідно з яким до Чехословаччини приєднувалося Закарпаття під назвою «Підкарпатська Русь». Вона мала одержати найширшу автономію. Значною мірою ці рішення так і залишилися на папері.

Чеська буржуазія підкорила собі економіку Закарпаття, фактично перетворивши цей край у аграрно-сировинний придаток економічно високорозвинутих чеських земель. Територія «Підкарпатської Русі» становила 5 % усієї території Чехословацької республіки, на якій проживало 9 % населення і було розміщено лише 0,07 % виробничих потужностей, що у 136 разів менше, ніж у Чехії та Моравії. Край був своєрідним зразком катастрофічного відставання і застою: питома вага промисловості в економіці становила лише 2 %, тобто за показниками економічного розвитку Закарпаття перебувало на рівні XVIII ст., коли тільки розпочинався промисловий переворот.

Про кризовий стан сільського господарства свідчить той факт, що майже 90 % селянських господарств краю потрапило в боргову кабалу до банків та лихварів. Цей процес зумовили не тільки висока орендна плата, а й численні штрафи та податки, розміри останніх за десятиріччя (1919–1929) збільшилися в 13 разів.

Зрозуміло, такий державний курс неодноразово викликав опір з боку народних мас, і за неповні два десятиріччя свого панування чеські власті були змушені 91 раз наказувати стріляти в робітників і селян.

Позиція властей Чехословаччини на українських землях у суспільно-політичній та культурній сферах була поміркованішою і виваженішою, ніж у Польщі та Румунії, Про це свідчить існування в 30-х роках у Закарпатті майже 30 політичних партій, що репрезентували широкий спектр поглядів на суспільний розвиток. Зростала кількість початкових шкіл (з 1924 до 1938 р. їх збільшилося з 525 до 851, а гімназій — з 3 до 11). Велике значення мав дозвіл користуватися в цих школах мовою на власний вибір. Вільно діяли українські громадські організації: «Просвіта», «Асоціація українських учителів», «Пласт» тощо.

Чехізація йшла й у Закарпатті. Так, за 20 років панування в цьому краї чеські власті відкрили 213 самостійних чеських шкіл та 191 чеський філіал при українських та угорських школах, проте чехізація була порівняно м'якою.

Отже, характерні риси польської моделі панування в українських землях (насильницька асиміляція, штучне стримування економічного (особливо промислового) розвитку, репресивні акції, національний гніт тощо) були в пом'якшеному вигляді притаманні внутрішній політиці Чехословаччини в українському питанні, й у більш жорсткій формі виявлялися в українській політиці Румунії.