Історія України-Руси. Том 9. Книга 1

23) Архив Ю. З. Р. III. IV ч. 206 і 208.

24) В ориґіналі помилково: Niestrem, і взагалі Краковянин Голіньский не орієнтується в ґеоґрафії, не уявляє собі, як се “хлопи” йдуть за Дніпро й осідають на московських грунтах, щоб не попасти наново в підданство своїм панам: Chłopi z Rusi Niestrem wyprawuią się do Moskwy, tam się poddaiąc Moskwie, panom swym z Rusi nie chcąc być posłusznemi.

25) Оссол. ркп. 189 с. 325; продовжую далі сю небезінтересну характеристику ситуації: “На Україні хлопи ще своїх панів бояться, не довіряють їм, чи не будуть їх карати за їх ребелію і злочинства, що вони робили. А найбільше бояться князя й. м. п. Єремії Вишневецького. Кількох велів Хмельницький стратити (вгорі дописано: стяти) в Київі — козаків або принціпалів нових бунтів між хлопами і козаками, що купи зводили і на Хмельницького наступати починали, не хотячи мати його своїм гетьманом.

26) De nostra plebe armata co by rozumieł, liquet me tacente. Quoad ipsam plebem, tak są zaiątrzeni ze komusz kolwiek byłe iusz nie nam panom swoim przyrodzonym subesse gotowi: by tesz poganstwu; pogotowiu gdzie iedna gens iedna religio! Zawsze-m się ia bardziey nisz tatarskiey ieszcze — tey obawiał się ligi. Jednak uwazam dobrotliwosć boską, ze kiedy nie dopuścieł tego na nas w pierwszym y drugim roku, nie dopusci y terasz. A do tego kozacy ktory diriguią tym hminem, nunquam bene conveniunt z Moskwą y Moskwa z nimi.

27) Plebs tyranidem nie mogąc cierpiec, a ze ich o bunty y rzucanie się na panow na kilku mieiscach karano gardłem, ruit za Dniepr, y ia nie wiem, kto tam iusz zostaie.

28) A ich m. a tergo parcant mihi: co ieno ma chłop z dusze wydarszy y iaki taki nazad do Polski retiruią się. Бібл. Чорторийських ркп. 402 с. 5-14. Про сей лист нижче с. 38.

29) Записав співробітник Франківський в серпні 1927 року.

РЕЛІГІЙНА СПРАВА, МИТРОПОЛИТ У ВАРШАВІ, СІЧНЕВІ КОНФЕРЕНЦІЇ, СТАНОВИЩЕ КОЗАЦЬКИХ ДЕЛЄГАТІВ, КИЇВСЬКА ДІСКУСІЯ В БЕРЕЗНІ, ІРКЛІЇВСЬКА НАРАДА.

Джерелом обопільних закидів і роздраження зіставалася також реліґійна справа — що була висунена гетьманом уже підчас зборівських переговорів для замасковання своїх соціяльних і політичних уступок, і тепер далі роздмухувалася не тільки з церковної, а і з козацької сторони, щоб відтягнути увагу від болючих соціяльно-економічних питань, звязаних з Зборівською угодою. Як стільки раз перед тим, інтереси, мовляв, православної віри мали служити покривкою політичних комбінацій, і в недалекій будучности мали оправдати перехід козаччини під московський протекторат — так тепер вони ж мали осолодити всім покривдженим зборівськими пактами болючі розчаровання, які їм довелося понести в своїх безпосередніх інтересах. Все ж війна велася за віру! Зборівський договір постановив, що унія буде скасована, всі володіння православної церкви будуть їй повернені, митрополит дістане місце в сенаті, і т. д. Чи не варто було, супроти такого тріумфу “руської віри”, перетерпіти такі “дочасні” прикрости як відновленнє “послушенства” польським панам і державцям, приверненнє польської адміністрації, і под.?

З другого боку — явне недодержаннє зборівських постанов в справі реліґійній давала добру зброю козацькій старшині, що необережно попустила польській стороні в питаннях польської адміністрації, панського права і т. д. стільки, що не могла того фактично виконати. Всяким обвинуваченням з польського боку в сих пунктах, старшина могла противставити недодержаннє польською стороною постанов в в справах церковних і реліґійних. Контр-претенсія, “встречный иск”, як то кажуть. Коли козацька сторона не додержала своїх зборівських з'обовязань тільки почасти, то польська сторона в реліґійній справі не зробила майже нічого. Вона систематично дурила Українців у сій справі. Воєвода Кисіль, що при зборівських переговорах посередничив у сій справі і присягою своєю ручив за додержаннє сеї обіцянки, в листі до короля, писанім з Київа в жовтні 1650-го р., під очевидними впливами тутешніх балачок на сю тему, в виразах можливо здержливих і обережних, але досить ясно представив королеві і всій правлящій стороні історію ошукання української сторони в сій справі за сей рік:

Відкликаюсь і покликуюсь на правду всіх панів що були під Зборовом, що пункт про скасованнє унії був принятий в абсолютній формі, і гетьман запорозький жодною мірою не годився инакше як тільки щоб се заприсяг в. королівська милость і ми всі. Моєю скромною працею і послугою се було ослаблене постільки, що я відхилив підписи сенаторів і комісарів, і ту присягу збив (уневажнив), а скасованнє унії — приняте так абсолютно — переніс на порозуміннє з прев. митрополитом київським, сподіваючися дійти з ним згоди — що форму скасовання ми з ним винайдемо. Потім коли прийшов я, після багатьох трівог, до Київа, перед соймом, твердість того пункту помякшив я тим способом, що те що було про віру перевів я на маєтки — виявивши їм сю неможливість: “Як ви не хочете, аби вашим сумліннєм командували, то й ви не забагайте командувати”. Тоді весь запал звернувся на окремі церковні маєтки. Досить в те вложив я своєї праці і чести! Другий конфлікт наступив по соймі. Третє було — коли я виступив з розділом маєтків на дві категорії: по померших (вакантні) мали одержати, при живих — чекайте (їх смерти). Се не вдалось — мало я не заплатив се своїм життєм в Київі, всім се відомо. А тепер ще прилучилось, що й те що було дозволене і згоджене на соймі, і се все загальмовано: в. кн. Литовське (його канцлєри) не припечатало привилеїв, і не віддало всього (згідно з привилеєм), і так само в Холмі. Яка ж сварня знову — і знову се все тут відзивається, і вся чернь хвилюється! 1)

Досі ся справа була відома в загальних рисах; тепер матеріяли віднайдені в польських справах старого московського посольського приказу дають змогу вглянути до неї детальніше.

Почалося ще на листопадовім з'їзді з Хмельницьким у Київі в 1649 році. Стоючи на тім, що зборівських постанов не можна взагалі переводити в життє, коли їх сойм не потвердив, Хмельницький і старшина звернули увагу воєводи Кисіля, що постанови в реліґійній справі доконче мусять бути потверджені й виконані, инакше буде біда. Про се воєвода росповідав потім на січневих варшавських конференціях:

Відкрию вам останню раду: уже на прощанню з паном гетьманом, коли ми радилися про мир, — він наказав мені найбільше піклуватися про благочестє і знищеннє унії, -"Инакше ми або знову до війни, або вишлемо до короля з проханнєм, щоб він нам потвердив зборівські постанови і в справі знищення унії показав нам свою ласку, все ж инше тобі, пане воєводо, доручаєм — аби мир совершенний і упокоєннє миру вчинив, а поза тим сам будеш знати, що робити” 2).

Підчас усіх сих конференцій він з своєї сторони, а митрополит з свого боку не переставали повторяти, що коли ся реліґійна справа не буде полагоджена, се буде остання біда і для Річпосполитої і для них персонально: буде нова війна з козаками, а їм особисто не буде можна очей в Київі показати, особливо митрополит се повторяв, що бути йому в Дніпрі, коли він в чім небудь попустить з козацьких постулятів.

В зборівських пактах говорилося, що реліґійні постуляти поставить соймові митрополит і православне духовенство, і згідно з їх формульованнєм сойм то ухвалить, а король затвердить 3). Тому король вислав запросини до митрополита і православного духовенства, щоб вони прибули на сойм. Судячи з того, що митрополит виїхав з Київа 2 грудня, скоро за Кисілем, виходить, що згадана київська конференція в середині листопада була властиво перед-соймовою нарадою, в якій Хмельницький з старшиною (то значить — з козацькою делєґацією на сойм), митрополит з духовенством і воєвода Кисіль як повірник уряду в руських справах і шляхетсько-руський патріот — мали уставити спільну лінію в церковно-національній справі. Тепер коли віднайшовся дневник подорожі митрополита до Варшави, що день за днем, докладно як рідко, росповідає “діянія” варшавської місії, можемо доволі добре уявити собі сю лінію.

Митрополит з иншими владиками і архимандритами приїхав до Варшави 2 січня н. ст., за 10 день перед скінченнєм сойму; після дуже ласкавої авдієнції у короля, що обіцяв йому полагодженнє православної справи, була визначена нарада трьом єрархіям: латинській, православній і уніятській під проводом біскупа познанського, і всі інтересовані зазначили свої позиції. Православну сторону крім митрополита представляли: владика львівський, номінат на владицтво мстиславське, архимандрит печерський й ігумен михайлівський. Уніятську — владика пинський Війна-Оранський в заступстві хорого митрополита і смоленський Злотий з кількома архимандритами. Кисіль пояснив зібранню, які були козацькі домагання в зборівських переговорах: унія має бути скасована, всі маєтности православної церкви їй привернені, “в Київі і на всій Україні” не має бути ні латинських костелів ні монахів яких небудь орденів. Він, Кисіль, підчас переговорів всяко старався збити козацьку сторону з такої різкої позиції і звільнити короля від присяги; почасти йому вдалось добитися у неї деяких уступок, почасти він заплутав текст договору, так як ми тепер бачимо — що його можна було натягати на ріжні способи, а властиву формулу відложено до митрополичої доповіди соймові — що відкривало можливість дальших модифікацій, дорогою натиску на митрополита. Під час київської конференції, протягом трьох тижнів, в нарадах з гетьманом і митрополитом, Кисіль всяко старався поменшити українські вимоги — "так свирЂпо и нагло о том ся не домовляти” (як висловлюється переклад дневника). І на спільному засіданню з митрополитом і козаками у Хмельницького, коли Кисіль доказував, що вимагаючи свободи віри для себе, не випадає заразом домагатися реліґійного примусу на инших: примусового привернення уніятів до православної віри, — йому довелося осягнути се, що Хмельницький погодився на тім, аби не домогатися скасування унії, а тільки передачі православним того що їм давніше належало і було передано уніятам.

Хмельницький на се так рече: “Річ неподобна і тяжка когось против волі до віри своєї притягати і в вільному королівстві поневоляти — вірити як хто хоче, се й ми від літ узнаємо, і більше не хочемо уніятам наприкрятися: нехай вірять як хочуть, бо й корол. м. ріжних вір людей має в своїм королівстві. Але всі добра церковні, здавна наші і силоміць відібрані — нехай нам вернуться. А ти, отче митрополите, коли в тих наших річах тобі доручених не будеш против Ляхів стояти, і задумав нашу раду переміняти і на щось нове призволяти над нашу волю, — то конечно будеш у Дніпрі! І ти, воєводо, коли якоюсь зрадою обіцянку королівську (зміниш) — безчесно згинеш. А ми війною битись за своє готові”!

Супроти сеї погрози Кисіль рішуче радив уніятській і католицькій стороні задоволити “Руський нарід” — щоб не стягнути на себе нової війни. З ним погоджувались і католицькі біскупи. Але виявилось, розуміється, повне розходженнє православних єрархів з уніятськими, що мали платити за се заспокоєннє Руського народу. Митрополит заявив готовість стати на точці погляду гетьмана: уніяти мають вернути те що забрали у православних — те що належало народові Руському благочестивому. Але уніяти, граючи принціпом реліґійної свободи, проголошеним Киселем і, мовляли, прийнятим “паном Хмелем”, рішучо протестували проти якого небудь насильного порушення їх стану володіння. В тім підтримали їх і латинники, закидаючи православним, що вони підіймають тепер претензії, яких не заявляли при поділі церковних бенефіцій, при виборі Володислава. А на митрополитові оправдання, що він не може нічого спустити з своїх вимог, бо з тим його силоміць сюди прислали козаки, і не добившися сього, йому не можна й до Київа вертатись, “хіба що в Дніпру мали б водою напиватися”, — з'їдливо примовляли йому, що він дав собою командувати своїм вірним, які б його повинні слухатися. Митрополит на се завважив, що тепер коли піддані командують своїми панами, не диво що й пастирям доводиться слухати своїх овець. А Кисіль влучно завважив, що як би в Польщі повстали Мазури, було б з біскупами ще гірше! Коли не задоволиться реліґійних домагань — буде війна, козаки знову крикнуть: “До зброї!”, “а митрополит з духовними будуть у Дніпрі!” Нагадав останню пригадку, що дав йому гетьман на прощаннє (наведену вище). Але біскупи стояли при тім, що жадання православних занадто високі, вони роблять порозуміннє неможливим — і в тім духу заповів своє звідомленнє королеві голова зібрання, біскуп познанський.

Так вирисувалася ситуація, і по сім Кисіль з своїм товаришом, каштеляном київським Бжозовським, взяв в оборот правосланих владиків. На конференції, що відбулася другого дня між самими православними, Кисіль сказав дуже характеристичну промову, яка очевидно в високій мірі промовила до серця зібраним клобуконосцям: