Історія України-Руси. Том 9. Книга 1

Тим часом лоґофет з Кеменем і Дікулом вступив до Яс, був проголошений за господаря, і зараз післав відділ війська на здогін за Лупулом. Той стояв тоді табором під Хотинським замком. Довідавшися про все що діялося в Ясах, він вислав нове посольство до старого Хмельницького і до свого зятя, благаючи як найскоршої помочи, а сам рішився перейти до Камінця, і післав М. Костина до Петра Потоцкого, камінецького старости-просити дати йому там схоронище, памятаючи, як йому Лупул помагав визволитися з татарської неволі. Потоцкий зараз поїхав з свого маєтку до Камінця, щоб дати потрібні розпорядження; Костин з великою похвалою відзивається про “великодушність сього Ляха”, що маючи Лупула з його скарбами в руках, в нічім не вязав його і не робив ніякого насильства, він і його камінецький комендант, “полковник Кондрацкий, що стояв у Камінці з тисячею війська для охорони границі”,-хоч Лупул уже зійшовся з Тимошем і козаками, а козаки були в відносинах до Польщі мало приязних.

Довідавшися, що Стефан наступає під Хотин, Лупул завагався, чи не дати йому відсіч-бо мав з собою ще значних бояр з їх дружинами, трохи сейменів і ріжного наємного війська, але охоти до бою не було видко в нікім. Під той час привезено Лупулові скарби, що були в Нямецькім монастирі, і Лулул велів перевозитися за Дністер. Передові полки Стефана тоді вже підходили під Хотин. Костин вважає великою помилкою Лупула, що він не постарався забезпечити собі Хотин: замок був настільки міцний і добре забезпечений всяким припасом, що Лупул посадивши там тільки частину війська, яке мав при собі, міг би триматися цілими роками-і домінувати над північною Волощиною. Але Лупул нічого не зробив для сього, і коли Стефанове військо підійшло, хотинська залога почала стріляти на Лупулове військо. Настало замішаннє, частину Лупулових возів захоплено на очах Лупула, що з лівого боку Дністра придивлявся переправі. Одна хотинська гарматна куля впала зовсім поблизу його (с. 328-9).

“Не минуло й місяця по тім як Василь воєвода переїхав до Камінця 6), аж прийшла відомість, що Тимуш 7) син гетьмана Хміля з 8 тисячами вибраних козаків перейшов Дністер коло Сороків”. Не чекаючи тестя, він пішов просто на Яси й перейшов Прут коло Каїчен. Почувши, що Тимуш наступає на Поляків (!) Дікул забрався до дому, Кемень також-чи тому що боявся повстання, чи з огляду на конвенцію між Ракоцієм і Хмельницьким в справі польської корони,-відіслав своїх Німців на Ойтуз, і тільки з кіннотою лишився в Ясах, на проханнє Стефана. Стефан же зібравши до 12 тис. війська пішов на зустріч козакам, над р. Жіжію, вище Поприкан. Тимуш з табором рушив також на Жіжію, під Поприкани. Частина Стефанового війська перейшла за Жіжію щоб звести з ними герць, а Стефан з драбантами підійшов до бродів через Жіжію. Але герць тривав не довго, Тимошева кіннота зараз збила кінноту Стефана, і козаки рушили через ріку з усім табором: одні на міст, инші повз міст, бо Жіжія там не широка. Побачивши се драбанти кинулись тікати на гору, під Редіу. Але військо що стояло на горі, не підтримало їх. Тиміш з своєю кіннотою догонив драбантів під Поприканами, і тут їх богато погинуло, тільки ті що добігли до Редіу поховалися в лісі.

Після сього погрому драбантів Стефан і Кемень постягали війська під Яси і по обох боках дороги поставили кінноту-всього війська було у них до 24 тис. “Коли б була однодушність, що могло б їм статись?-завважає Костин. Не завязуючи навіть битви з козаками, досить було їм загородити дорогу і припинити довіз провіянту з усіх сторін, і що міг би зробити тоді Тимуш з своїм табором?”. Але Стефанове військо не хотіло воювати. Правда, частина молдавського війська напала на кінноту Тимоша, коли вона йшла під гору і змусила її вступитися до табору. Підвечір, вийшовши на гору табор став на нічліг. Але за сю ніч богато Стефанового війська повтікало до дому. Тоді другого дня Тимуш рушив на Яси майже без перепони; тільки часами з боків чіпались його молдавські вояки. Стефан і Кемень, побачивши, що майже половина їх війська розбіглася, відступили під виногради підміські, і далі горі р. Бахлуєм, а Тиміш того ж дня вступив до Яс і замешкав у палаті, поставивши свій табор перед палатою і наоколо неї. Так він стояв аж до приходу Лупула з Камінця, козаки ж тим часом грабували в Капотештських лісах аж до самого Гуша. У мешканців забрали страшенну силу худоби; коли потім вернувся Василь воєвода, він відкупив її у них по золотому за голову і оповістив людей щоб приходили і забирали кожен своє. Богато й людей тоді загинуло від козацької руки: з тих що тоді були в місті і приходили за справами до пахарника Стефаниці, що був з Тимушем.

Василь воєвода відомість про перемогу Тимуша дістав у Жванці, привіз її коміс Григорий і за се одержав багату сукню з соболями. В Жванці ж Василь переїхав Дністер, тому що Хотинчане з паркалабом Гиджею, настановленим від Стефана, ніяк не хотіли пустити його до замку. Кілька разів Василь посилав до них, запевняючи великими клятвами, що не буде мститися за пограбоване майно, але вони не слухали; він поставив німецьке військо, щоб здобувало замок, але той потримався через ціле літо, аж поки не прийшов з Мунтенії воєвода Стефан. “Так тяжко повернути страчене”, завважає Костин.

Приїхавши до Яс, воєвода Василь відбув нараду з Тимошем, і той переніс свій табор на Ґалагське передмістє. Воєвода ж Василь став ладитися в похід на воєводу Матвія: оголосив амнистію за все і наказав щоб усі вступали до війська (с. 330-1).

Дуже докладно уточнює се оповіданнє архидиякон Павло з Алєпа, що був саме тоді в Ясах з своїм батьком, патріярхом, і записує події безпосереднє по їх слідам: записує двічі, в двох варіянтах, доповняючи своє оповіданнє новими відомостями; я перекажу те що міститься в обох варіянтах 8).

Пятої неділі посту (тиждень перед вербною) Василь господар був в лихім настрою і не виходив, бо від свого священика отримав писане попередженнє про зраду лоґофета і змову на життє його, господаря. Лоґофет уже 3 роки підготовляв переворот. Він заздалегідь купив собі згоду дивана, настроїв против Василя Ракоція і Басарабу. Діставши від господаря на сховок 10 тисяч золотих, позаплачував і порозпускав військо, мовляв непотрібне в спокійнім часі. А тепер виправив наперед з Яс жінку, а потім виїхав до неї,-нібито вона захорувала, а тимчасом його прихильники мали вбити Василя, на вербну неділю, коли він виїздив звичайно до свого монастиря. Молдавани ненавиділи Василя і його родину як Греків, а крім того велике обуреннє викликав його племінник, находячи на мешкання і ґвалтуючи дівчат; тому Стефанові не тяжко було вербувати собі прихильників.

Коли ж тепер Василь дістав попередженнє про змову, він скликав своє військо, але переконався, що воно йому зрадило. Тоді він скарав на смерть трьох участників змови, між ними сердаря, свого хрещеника, вислав свою родину і всі скарби до Хотина, післав до Царгороду оповіщеннє про все що сталося, а до Хмельницького і його сина- проханнє помочи, також до хана. А в четвер вербної неділі (10 н. с. квітня) вийшов сам з своїм двором з Яс до Хотина. На дорозі до Яс, котрою мав наступати неприятель, він велів знищити великий міст і тим затримав його наступ на два дні, так що коли лоґофет прийшов з своїм військом, під вечір вербної субота (12 н. с.), він не то що не застав Василя, але й не міг його догонити. В місті настала тим часом страшенна паніка, “всі мешканці стали розбійниками і доносчиками; купці й міщани позносили своє майно до монастирів і там позакладалися поробивши з возів укріплені табори; служби по церквах припинились, бо церковні олтарі були до стелі наповнені всяким майном і товарами”,

В чистий понеділок (14 н. с.) лоґофет відбув свою інтронізацію, під гук дзвонів війшов з парадою до воєводської палати і засів на троні, проголосивши себе господарем під іменем Ґеорґіци Стефана. Тиждень пройшов в великім страху, всі Греки духовні й світські чекали смерти. На Великдень відслужили літурґію, але потім цілий тиждень не правили, до провідної неділі, і того дня (27 н. с.) прийшла до Яс вість, що Тимофій син Хмеля перейшов Дністер з козацьким військом, розбивши заслону, поставлену від нового господаря. Почувши се Стефан почав збирати Волохів, післав завертати угорське і валаське військо, що був відправив до дому. Тим часом козацька сторожа 9), в числі 300, наступаючи на Яси розбила висланих против неї вояків. Наступила паніка. В середу провідної неділі виступив новий господар з усіми, що зібрав,- рахувалося в компутах 30 тис. Молдаван, Угрів, Німців, Кара-Валахів й инших народів, але силоміць погнали на війну і купців і Греків. Битва з козаками трівала цілу добу від полудня середи до полудня четверга (30 квітня-1 травня н. с.). Козаки стояли табором, обставившися возами і викопавши наоколо рів і зробивши вал, а коні були в середині, обставлені возами. Вони сиділи спокійно “в ровах”, так що не видко було й душі, коли ж молдавське військо приступило і вистрілило з своїх гармат, козаки спочатку стріляли з своїх 11 армат, потім дали огонь з рушниць, а нарешті добувши шабель кинулися рубати неприятеля, “від котрого нічого не лишилося крім скорої втікачки” 10). Автор каже що він та инші мешканці Яс дивилися на се з дзвіниць яських, і раптом почули гук барабанів і сурем козацьких-се наближалося Тимошеве військо, а Стефанове тікало дрібними купами, по 10, 20, 50 чоловіка, покинувши свої корогви і ратуючися в гори. Тепер показались і Лупулові прихильники: стали прилучатися до козаків. Новий же господар, покинувши палату і все реквізоване за сі дні майно кинувся тікати до Угорщини з своїми прихильниками. Все ним награбоване впало в руки Хмельниченка. Козаки гонили за втікачами, били і відбирали всяке добро. Шукали по церквах і манастирях тих що зрадили Лупулові, виходили з того погроми самих церков і монастирів. Особливо ж терпіли Турки і Євреї. Євреїв забивали в колодки і мучили цілими ночами, щоб вони видали свої скарби і хрестились; плач їх дітей рвав серце Павлові і його товаришам. Турки вдалися під протекцію патріярха-він забрав їх до свого приміщення, з їх майном, його ченці вартували їх і так урятували. При тій нагоді Павло оповідає історію одного яничара, що мав українського невільника-хлопця: той показав козакам, де переховується майно й гроші його хазяїна, і козаки се все повишукували і забрали: епізод, що нераз певно повторювався при козацьких походах в турецькі й татарські краї.

Павло докладно описує вступ Тимоша до Яс. По дорозі до палати господаря він переїздив попри монастир св. Сави, де мешкав антіохійський патріярх (батько архимандрита Павла). Патріярх стрів його при брамі в ризах з хрестом. Кілька тисяч козаків, що були з Тимошем, приймали благословеннє від патріярха, падали перед ним і цілували хрест. У вечері по всіх монастирях задзвонили дзвони на святочну службу-за гетьмана Хмеля і сина його. Диякон виголошував на ектенії: “Ще помолимось за воєводу Василя, гетьмана Зиновія, господаря 11) Тимофія і дружину його домну Роксанду” 12), і т. д.

В понеділок з вечера (5 н. с травня) “гетьман Тимофій” прислав до монастиря запросити патріярха відправити літурґію в монастирі Лупула. Рано патріярх поїхав туди з своїм духовенством і були при утрені; приїхав “гетьман” і став на місці господаря; Павло зазначає, що мав на собі в церкві шаблю, без котрої ніде не з'являвся. Патріярх поблагословив його і відправив літурґію. При виході з церкви “гетьман” підтримував патріярха під руку і поміг сісти на коня, притримуючи йому стремя. Потім попрощавсь і пішов до себе.

В четвер 8 н. с. травня приїхав до Яс воєвода Василь. Як тільки погромлено нового господаря, зараз післано про се відомість Василеві до Камінця, і він негайно вибрався до Яс. Люде виявляли радість; патріярх з духовенством стрічав його, і він вступив до монастиря. Павло знову одмічає теж поминаннє на ектенії, що ми вже зазначили. По скінченню Лупул і Тимофій зійшли з своїх місць, поклонилися іконам, господар з слізми обняв патріярха, примовляючи: “Що мене спіткало було за мої гріхи!” Коли він ступив до палати і засів на троні, його вояки і козаки дали сальву з рушниць, з 11 гармат, що вони привезли з собою, і з тих 6 що забрали у нового господаря.

Потім Павло згадує, як вони бачили Тимоша, коли він приходив прощатися з Лупулом, виїзжаючи перед ним в похід на Валахію. Се було в неділю 11 н. с. травня. Господар обдарував його соболиною шубою. Попрощавшися Тиміш сів на коня, перехрестивсь і поїхав. За ним довбиші й сурмачі. Господар вийшов в похід два дні пізніш. Далі Павло дає таку загальну характеристику Тимоша (з нагоди Сучавської облоги): “Дійсно, се був герой, якого ми не начитували в історії: нема в ній прикладу такої відваги і сили” (с. 106).

Оповіданнє Павла про нещасний похід на Валахію перекажу далі, а тепер іще подам те що оповідав Грек Іван Юріїв з товаришами, що були в Сороці в квітні, підчас молдавського перевороту, і так розповідали про нього в Путивлі 27 квітня н. с.:

Їдучи через Молдавську землю, стояли в городі Сороці, і 27 березня (мабуть старого стилю, себто 6 квітня н. с.) писав з Яс до Сороки молдавський господар Василь до свого лоґофета Стефана, і в тім листі було написано, що думний лоґофет Юрий (Ґеорґіца), Стефан сердар, Константин спатар і стольник Димитрий змовились і написали угорському королеві, щоб він прислав своє військо лоґофетові, аби йому з тим військом господаря вбити і стати господарем на його місце.

Але з Угорської землі написав молдавському господареві угорський капітоль (!), бувши з ним в зносинах, що от лоґофет Юрий просить у угорського короля війська і з ним хоче вбити його, молдавського господаря. Тоді молдавський господар ухопив тих лоґофетових спільників: Стефана, Константина і Дмитра, і велів їх убити; на лоґофета ж післав своїх людей: Якова Ватагу з товаришами, 30 чоловіка, але лоґофет тих післанців побив, 25 чоловіка, тільки 5 утікло до господаря. Тоді господар післав на нього вдруге аґу Скулі, начальника стрільців, з 500 чоловіка, але лоґофет змовився з угорськими людьми і того аґу вхопив, а Волохи повтікали. Тоді господар післав до Сороки Стефанові лоґофетові золота на наєм війська, аби спішно прислав до нього, господаря; а жінку свою відіслав з Яс до Хотина. Написав господар також гетьманові Хмельницькому, щоб прислав козаків в поміч, і він, Іван з товаришами, стріли тих козаків під Корсунем: вони сказали йому, що йдуть з Тимошем гетьманичом, а куди саме-не знають. А гетьман Хмельницький піде на збір війська скоро, на великоднім тижні в середу під Білу Церкву; до нього йдуть в поміч Татари, і сам хан напевно прилучиться до нього, і зібравши козаків і Татар піде гетьман на Поляків” 13).

Царгородська реляція, писана зараз після перевороту, так описує історію утечі і повороту Лупула:

Молдавські бояре вже від довшого часу були невдоволені безнастанними реквізіціями і всякими кривдами і неправдами і перейнялися ненавистю против свого воєводи Василя; але що їм бракувало до того оказії, або непевні були своїх сил, відкладали свій порахунок з ним. Аж підмовлені володарями Валахії і Трансільванії вони змовилися вбити його вербної неділі, коли входитиме до церкви, або вхопити й замкнути. Кілька день пізніш сю змову відкрив оден грецький монах, і як найскорше попередив господаря, назвавши в своїм листі ймення декотрих змовців; господар велів їх узяти і переконавшися в їх вині, позбавив їx життя. Великий же лоґофет, або канцелєр-перший між боярами і між змовцями, що відповідно чинові мав дістати уряд господаря, побачивши, що справа відкрилася, відпросився від господаря до свого маєтка, що був на границі Семигороду: сказав, нібито жінка викликає його до себе. Другого дня господар вислав чималу ватагу своїх дворян, щоб його покликати, але той передчуваючи небезпеку, вимовився ріжними причинами і виїхав до семигородського війська, що стояло недалеко. Господар з сього зміркував, що буде наглий напад з Семигороду і з Валахії, забрав свій скарб і найбільш дорогоцінні річи і вислав разом з дружиною й дітьми до Хотина, а за ними й сам поїхав з боярами і чималим полком наємного війська. Приїхавши не війшов до твердині, а став табором під нею, чекаючи, щоб з усіх сторін зібралося військо, аби противстати замислам своїх противників. Одночасно вислав одного з свояків до сина Хмельницького, аби як найскорше прибув з козацькими силами; але сього післанця затримав боярин, начальник того місця. Довідавшися про се, господар вислав як найскорше відділ кінноти, щоб узяла й привела того боярина, і як бунтівникові йому стято голову. Слідом прийшла відомість, що лоґофет за поміччю трансильванського і валаського володаря захопив столицю Яси, і їх військо спішним маршом іде на Хотин, щоб тут обложити (Лупула). Тоді він спішно переправився за Дністер, з дружиною й дітьми, з скарбами і вірними людьми, разом коло півтори тисячі людей. Ледви переправившися, вже з другого берега побачив, як німецька передова сторожа його неприятелів наспівши на очах його розбиває деякі вози, що за недостачею часу зісталися на тім березі. В такій крайности господар вийшов на польську територію. Приїхавши під Камінець спинився в якімсь селі чи місточку і тут трохи побув на самоті, негайно виславши свому козацькому зятеві відомости про своє становище. Той бувши юнаком відважним і рішучим, прихильним своєму тестеві, з усею спішністю, не думаючи про ніяку небезпеку, що може його стринути, попросив тільки благословенства у батька, і в супроводі своєї гвардії з 6 тис. козаків -наказавши, щоб других 12 тисяч ішли слідом, пішов другою дорогою (не на Камінець) на Молдаву. Під Ясами стрівся з військом нового господаря, розбив його-так що той як наскорше втік до Семигороду, і вернув престіл свому тестеві. Той одержавши відомість про успіхи свого зятя з усім двором своїм вернувся до Яс.

До сеї реляції царгородський кореспондент дописує ще останні вісти: На 1 червня за передовим полком Тимоша прибуло більше військо, “богато тисяч козаків”, вони мають прилучитись до нього, щоб відплатити воєводі Матію за кривду завдану Лупулові. Прийшла значна скількість Татар, що вибираються другою кампанією на Валахію і Семигород, і взагалі можна побоюватися, що з сих подій може вибухнути великий огонь, який може захопити і сусідні краї, включно з “Великою Угорщиною”. Сподівання ворогів, що Лупул всіми сими подіями скомпромітував себе перед диваном, і за свій перехід на польську територію буде проголошений бунтівником, а на його місце буде затверджений лоґофет,-не справдилися. Великий візир, против їх сподівань, взяв сторону Лупула, і тих 12 бояр, висланих до Царгороду від лоґофета з скаргами на Лупула, тепер коли взяв гору його зять-козак,-їх відіслано до Галацу і в кайданах буде відставлено Лупулові. Сими ж днями висилає до нього ж великий візир свого аґу з хатті-шерифом (султанським указом), що потверджує Лупула на господарстві і також уповажняє його-як того можна побоюватися-відомстити за свою кривду Ракоцієві і Матієві 14).