Історія України-Руси. Том 7

Військо дїлить ся на полки, кождий з пятисот козаків; на чолї полку полковник 17). Полк дїлить ся на сотнї, кождою командує сотник. Сотнї складають ся з десятків, з отаманами на чолї 18). Порядку в війську пильнують „осаули”, штабовцї гетьмана — вони скликають напр. козаків на раду, і Лясота прирівнює їх до „ляйтнантів” 19). Досить докладну схему козацького війська на порозї XVII в. дає нам записка про виплату „жолду” Запорожцям на ливонську війну 20). Тут вичислені: „гетьман”, „обозний”, „писар”, чотири „полковники”, вісїм „осаулів”, 20 „сотників”, 152 „десятники”, 16 „прапорників, сурмачів, довбишів (bembenicze), трубачів”, 1799 рядових („чорних пахоликів”), 12 пушкарів, 20 фурманів; всього 2032 люда. Значить: чотири полки по 500 чоловіка (приблизно) в кождім; полк складаєть ся з пяти сотень, сотня має неповний десяток курінїв або десятків, з десятниками або отаманами на чолї. Та се був рахунок офіціальний, а в дїйсности в полку і тодї бувало більше нїж по 500 душ — очевидцї рахували козаків в ливонській війнї на 4 тис. 21), а пізнїйше з розростом козачини, поруч офіціальних полків були ще так сказати надзвичайні полки, і в полках по кілька тисяч козаків — напр. в Хотинській битві рахуєть ся полків 11, в кождїм від 1600 до 4000 тис. козаків 22). При кождім полку є корогва, сурмач, довбиш, трубач (яка ріжниця між трубачем і сурмачем, се неясно); вісїм осаулів були правдоподібно при гетьманї всї, як його адютанти і штабовцї. Гарматою завідує обозний, в ранзї полковника. Канцелярію веде писар. Цифри платнї дають понятє про відносини сих ранґів: гетьман має 120 зол. на чверть, полковники і обозний по 30, осаули по 26, сотники по 15, писар тільки 10, „десятники” по 9; пушкарі по 12, музиканти і прапорники по 8, козаки рядові по 7, фурмани по 3.

Як бачимо служба писаря цїнила ся дуже невисоко в порівнянню з воєнними урядами, хоч як важне було становище сього канцлєра війська. Він виготовляє й контрасіґнує всї важнїйші листи, що виходять від імени війська: „Иванъ Кречковичъ, писарь войсковый, именемъ всего войска'', як читаємо на грамотї Косинського 1593 р. 23). Переважно маємо листи писані польським властям і по польски, в звичайнім тодїшнїм епістолярнім стилю. Але є грамоти й листи українські 24). Крім підписів вони стверджують ся військовою печатю 25). Найдавнїйший досї описаний ориґінал, з печатю війська запорозького, маємо з р. 1603 (гетьмана Крутневича); печатка має відтиск на папері козака з написом наоколо: „Печать войска запорозкого” 26).

Військо козацьке в своїх листах, грамотах титулує себе звичайно „військом запорозьким”, залюбки теж зве себе „рицарством запорозьким”, або „рицарством війська запорозького” 27), а в грамотї Микошинського 1594 р., переданім нам в нїмецькім перекладї Лясотою, зветься воно „вільним військом запорозьким” 28). Ся остання титулятура без сумнїву добре передає погляд козаків на себе, зазначений вище — як на самостійну полїтичну силу, що сама виключно собою роспоряджає і нї від кого не залежить 29). Вони продають свою службу сусїднїм володарям, як польському королеви так і иньшим, але коли в своїх листах звуть себе „нижайшими слугами” короля, цїсаря, чи кого иньшого, то се з їх боку тільки етикетальна формула — й на такі етикетальні ґречности, що нїчого не коштують і до нїчого не обовязують, козачина була дуже щедра. Але коли в 1620 роках польське правительство занадто доїло їй пригадками, щоб не нарушала своїми походами згоди з Турками, військо козацьке дало кінець кінцем таку відповідь: „Знаємо, що король помирив ся з цїсарем турецьким — але не ми!” 30).

Себе між собою козаки титилують товаришами (термін прийнятий і в польськім війську) — напр. в листї 1597 р. гетьман Василевич просить польску адмінїстрацію показати довірє „товаришам нашим К. Підвисоцькому і Г. Рожі” 31). Уживана й назва „товариства” для означення певної части, або цїлого війська — Байбуза напр. скаржив ся за погромленнє „товариства нашого” 32). З польської сторони в ґречних зносинах титулують їх „молодцями”, або „панами молодцями” (panowie mołojcy) 33).

Вибраний військом старшина титулуєть ся ,,гетьманом” або ,,старшим''. Гетьман — титул не офіціальний: се слово уживаєть ся широко в сучасній українській і польскій суспільности в значінню головного начальника, і такий титул прикладаєть ся до іменованих правительством і виборних шефів козачини: гетьманами титулуєть ся і Оришовский, і брати Ружинські, і козацькі ватажки з власної інїціативи і виборні вожди козаків 1590-х рр. 34). І самі шефи козацькі титулують себе гетьманами, навіть в офіціальних листах, навіть в зносинах з польськими властями — напр. Полоус підписуєть ся в своїм листї до кн. Радивила: Phiedor Polous hetman woyska zaporożkiego y wszystko rycerstwo 35); Шаула в листї до кн. Ружинських: Mathwiey Sawla Hethman i wsze RyczersthwoZaporowskie; 36) Василєвич в своїм унїверсалї до української шляхти: Ihnath Wasilowicz Hetman ze wszitkim woiskiem zaporowskim; Байбуза в листї до канївського підстарости: Tychon Baybuza Hetman wssitkiego woyska Zaporoskiego 37); Микошинський в повновласти послам до цїсаря теж титулує себе гетьманом 38). Не беру в рахубу Наливайка, що в своїм листї до коронного гетьмана і короля титулує себе гетманом 39) — але й Кішка в листї до короля 1600 р. титулує себе так само 40). Але король в відповіди називає його тільки старшим (Starszemu i rycerstwu woyska zaporożkiego) 41), і сим скромнїйшим титулом часто титулують себе козацькі вожди і самі, напр. Лобода в листї з поч. 1596 р. — Hrehory Loboda starszy nad woyskiem zaporożskim y wszystko Rycerstwo Zaporoskie, і тойже Байбуза в листї до гетьмана польного 42). „Старшим” називає козацького начальника і конституція 1601 р. Отже се quasi — офіціальний титул.

Старший вибирається військом, і сим правом вибирати свого шефа військо дуже дорожить. Тільки крайнїм опортунїзмом, бажаннєм за кожду цїну дістати поміч від правительства і нею побити противну партию подиктоване було прошеннє Байбузовцїв в їх боротьбі з Полоусовцями, щоб правительство дало їм старшого від себе. Коли правительство, сповняючи соймову постанову, хотїло в комісіях 1617-9 рр. добити ся, щоб військо приймало старшого, іменованого королем чи гетьманом, військо противилося тому дуже завзято. В деклярації 1617 р. вони стоять при тім що старший їх має бути вибраний „нами самими, нїким иньшим”, тільки затверджений правительством 43). А хоч при переговорах 1619 р. не вважали можливим так боронити сього принціпу, обминаючи конфлїкту з правительством, одначе в дїйсности не вважали можливим приймати накинених їм старших, і на практицї в війську міг роспоряджати тільки такий старший, якого військо хотїло.

Справи військові сей виборний старший порядкує без огляду на офіціальних шефів козачини: в переговорах з козаками 1594 р., в їх нарадах нїде нема згадки про те, що козаки рахували ся з гадками чи з самим тільки істнованнєм таких шефів; для них вони, як я вже сказав, були тільки посередниками в зносинах з польським правительством — та й то тільки часом, коли такого посередництва було треба. Натомісць невідмінним участником всяких справ являєть ся саме військо, через свою раду. Сей принціп зазначує й звичайна формула гетьманських листів, де поруч самого гетьмана згадується звичайно й військова старшина й військо („з усїм військом запорозьким”). Як взірець особливо докладної формули послужить вам лист гетьм. Кішки з 1600 р., де на закінченню фіґурує: „Самійло Кішка гетьман, полковники, сотники і все рицарство вашої кор. мил. війська запорозького” 44).

Оповіданнє Лясоти досить докладно знайомить нас з практикою козацького народоправства 45). Справи обмірковуються або в тїснїйшій радї старшини — прибічній радї гетьмана, або на радї загальній. ту і другу Лясота зве „колом” — може бути, що вона так звала ся дїйсно, по анальоґії „кола рицарського” у польського жовнїрства, але се рівнозначне і з „військовим кругом'' донських козаків, і відповідає реальному виглядови ради, що мала форму круга, в центрі якого стояла старшина. Всї вайжнїйші справи дають ся на рішеннє загальній військовій радї. Звичайно скликає її гетьман, збираючи через своїх осаулів все військо, яке є на місцї. Але вона збираєть ся часом і з власної інїціативи. Коли виникають труднїйші питання під час наради, рада для докладнїйшого обмірковання делєґує або делєґатів з поміж себе або старшину — тїснїйшу раду, яка результати своїх нарад предкладає загальній радї. Загальна рада розбиваєть ся таким чином на дві ради — тїснїйшу й ширшу раду демосу, що жде докладу тїснїйшої ради 46). Буває одначе й так, що рада загальна рішає справу, не ждучи докладу тїснїйшої ради, й накидає своє рішеннє їй. Взагалї на радї демос поводиться супроти старшини вповнї свобідно й безцеремонно, і ся похопність війська зараз радити над усїм загальною радою, піддаючи ся легко самогіпнозу юрби — була слабкою стороною козацької орґанїзації; вона одначе з часом ослабла трохи. Ultima ratio — гетьман зрікається проводу, то значить ставить питаннє про довірє. Рішенець обявляєть ся криком і киданнєм шапок. Докладнїйшого раховання голосів, або констатовання більшости нема — се міркуєть ся на око. „Як вибирається гетьман без порядку 47), не подачею голосів, а самим криком і киданнєм шапок на кандидата, так і позбавляєть ся власти часто капризом черни'', каже пізнїйший Собєский 48). В принціпі рішеннє, очевидно, має бути одноголосним, і більшість силкується прихилити до своїх гадок незгідних з ними, навіть погрозами й терором. Форм представительства нема. Взагалї своєю примітивністю й хаотичністю військова рада сильно пригадує старе українське віче 49).

Між старшиною і між тою верхнєю верствою козачини, що була її офиціальним і неофіціальним штабом, і в сїм часї було ще чимало ріжних шляхетських осіб. Байбуза, нарікаючи на Полоусові своєвільства, що він побив козацький віддїл з 120 чоловіка, висланий під проводом осаула Скалозуба на татарські перевози, згадує, що при тім погинуло „уцтивих шляхтичів, дїйсно значних, до кількадесять чоловіка” 50). Не кажучи про ріжні шляхетські одиницї скомпромітовані в козацьких рухах 1590-х років 51), бачимо ми на чолї козацтва родовитих шляхтичів українських, як Байбуза, Кішка. І двадцять лїт пізнїйше між козацькими делєґатами при переговорах з польськими комісарами стрічаємо цїлий ряд шляхетських імен, українських і польських 52). В делєґації, правда, могли вони вибирати ся з огляду на їх завданнє — переговорювати ся з польськими панами; але нема сумнїву, що шляхетського елєменту в верхнїй верстві козацькій було таки досить.

Примітки

1) Як вище було сказано, Лясота їздив аґентом від цїсаря на Запороже, щоб заохотити козаків до діверсії на Татар; він був в Сїчи від 9/VI до 2/VII 1594 і досить докладно описав сю подорож і свої переговори з запорозьким військом в своїм дневнику, що обіймає рр. 1573-1594. Оповіданнє сухе, без прикрас; Слезак родом, Лясота дещо розумів з українського, наводить українські вирази, але часто польонїзує їх, або підмінює польськими. Його дневник видано в р. 1866 п. т.: Tagebuch des Erich Lassota von Steblau, herausg. von R. Schottin (по сьому виданню цитую); росийський переклад з коментарем Ф. Бруна: Путевыя записки Эриха Лассоты, Спб., 1873, і в Мемуарах относящихся къ исторіи Южной Руси, виданих під ред. Антоновича, кн. І (1880).

2) Лясота с. 210.

3) Ibid c. 216.

4) Ibid. с. 219.

5) Ibid. c. 216.

6) Ibid. с. 210.

7) Ausserhalb des Landsvolkes an Gränzen c. 222.

8) Listy c. 66.

9) Див. вище рахунки війська під Лубнами, по великих стратах в попереднїх битвах. Таким чином рахунок Хлопіцкого, що козацького війська може бути 8 до 10 тис. (Лясота с. 216), не був властиво неправдивий, хоч Лясота його й збиває: таке військо, без сумнїву можна було зібрати, добре сипнувши грошима і не роблячи дуже великого розбору.

10) Лист друк. в додатках у Стороженка с. 314.