Історія України-Руси. Том 7

За своєго гетманства взялъ въ Турцехъ мЂсто Кафу,

Ажъ и самъ, цесаръ турскій былъ въ великимъ страху.

..............................................................................................

Дознавалъ не по єдинъ кротъ Турчинъ поганинъ

Єго мензства, и прудковоєнный Татаринъ.

ПовЂсть и Мултянская земля и Волошинъ,

Якъ ихъ тамъ гетманъ зъ своимъ рыцерствомъ полошилъ.

ДосвЂдчилъ и Інфлянтчикъ того войска силы,

Кгды ихъ там рыцеры якъ траву косилы.

Пулночныи тыжъ краи будутъ памятати

Долго єго мужество, бо ся имъ далъ знати,

Велкого звитезства тамъ доказуючи,

МЂста и городы ихъ моцныи псуючи.

И завше онъ дЂлностю своєю в то трафлялъ,

Якъ бы безъ шкоды своихъ, неприятелювъ досталъ.

А кгды якого мЂста въ христіанст†досталъ,

Теды церкви въ покою оставляти казалъ,

З долученого образка Сагайдачного на конї, з гербом Побоґ, (підкова з хрестом на горі) міркуємо, що був він з уродження шляхтич, з котроїсь дрібношляхетської української православної родини в Перемищинї. Так і Єрлич, київський мемуарист з молодшого поколїння, про нього пише, поясняючи звідти такі чесности у якогось козака знайшли ся: „був він не простого походження, а шляхтич з-під Самбора” 2) (Але автори хотинських дневників і між ними Собєский, що так багато займаєть ся Сагайдачним, вважають його не-шляхтичом — видко Сагайдачний не підчеркував свого шляхецтва). Коли в Острозї учив ся досить довго, то до війска Запорозького вступив не дуже молодим. Як перші кампанїї, де брав він участь, Сакович, як бачимо, називає війну молдавську й ливонську; судячи з сього початки воєнної карієри Сагайдачного треба покласти перед 1600 роком. Але „історичною особою” стає він аж на склонї своєї дїяльности: імя його зявляєть ся в джерелах тільки від р. 1616, і саме не то що роки, а останнї місяцї його житя і дїятельности кидають найяснїйше світло на сю рідку історичну стать, що такими похвальними гімнами записала ся в признаннях двох ворожих тодїшнїх сторон — православної Руси і католицько-шляхетської Польщі. Як. Собєский, оден з комісарів в Хотинській війнї, що мав багато дїла з Сагайдачним і в сїй кампанїї і в попереднїй московській і добре знав гетьмана 3), дає таку характеристику його особи і дїяльности в своїй історії хотинської війни:

„Сей Петро Конашевич настільки підіймав ся над своїм простим походженнєм і способом житя своїм гострим розумом, визначною зрілістю гадок, незвичайним дотепом в словах і дїлах, що з повною справедливістю мусить бути зачислений для потомства між найвизначнїйших людей Польщі. Скільки проводив він запорозьким військом, всюди окритий славою своїх подвигів на суші й морі користував ся він незмірною ласкою фортуни. Кілька разів погромивши Татар на Перекопських степах, наводив страх на Крим. Там він зайняв худобу на степах, у самої цїли відобрав здобич, захоплену на Руси. Коли Володислав оружною рукою вертав собі права на Московську державу, Конашевич незвичайно проворно, страшенно збентеживши ворога, злучив ся з ним під самою Москвою, столицею держави, обнїс побідні корогви свої по безмірних просторах її, попустошивши огнем і мечем ворожі краї, обернувши в сумні руїни такі незвичайно сильні своєю позицією і залогами міста як Єлець, Шацк, Ливни, Калуга. Обтяжений богатою здобичю, зробив він своє імя пострахом для цїлої Московщини і з плачем від таких бід і нещасть бачила вона як його руки заберали її річи, її богацтва, і ляментуючи рахувала ті товпи бранцїв ріжного стану, ріжного віку, чоловіків і жінок, що йшли за його колїсницями, за його обозом. Не меньше прославили імя Конашевича його морські походи: і тут була звісна його фортуна, що завсїди приносила щасливі результати його піратським походам, і кілька зруйнованих визначнїйших торговельних міст Европи й Азії, попалені околицї Константинополя, і на рештї рідка оборотність проявлена ним в отсїй Хотинській війнї — все се неустанно збільшало його славу серед Турків. І взагалї був се чоловік великого духу, що шукав небезпеки, легковажив житє, в битві перший, в відступленню останнїй, проворний, дїяльний. В таборі він був сторожкий, мало спав і не був відданий так піяцтву, як то звичайно у козаків. За те неповздержно служив Венері, і се прискорило його смерть. На нарадах, чи був він тверезий чи підпилий, був обережний і в усяких розмовах дуже маломовний. Королеви і річипосполитій вірним зістаючи ся завсїди однаково, був він так суворий в стримуванню козацького своєвільства, що за найменьшу причину лив він щедро їх кров, і через те, зненавидивши його собі, кілька разів буйна товпа скидала його з того старшинства над запорозьким військом. Обряд і релїґію грецьку 4) окружав він культом незвичайно горячим, більше нїж забобонним і для тих що перейшли в лоно римської церкви був він ворогом дуже зявзятим і запеклим; через те ще перед самою його смертю почали ходити в суспільности поголоски і підозріння про якісь його злочинні замисли на річпосполиту” 5).

Коли Сагайдачний дістав ся на верхи козацького житя, лишаєть ся нам незвістним. Гетьманом називає, його Сакович у походї на Кафу 1616 р. Чи тодї в перше дістав ся він на гетьманство, розумієть ся не можна сказати, але судячи з того, що Сакович не назвав якогось ранїйшого походу, можна думати, що се таки й не дуже давно перед 1616 р. наступило по довгій і славній, повній „рицарських дїльностей” воєнній карієрі 6). Будучи репрезентантом партиї „старших” і „статочнїйших”, він не раз навіть і в сїм „історичнім” часї своєї дїяльности, 1616-1622, мусїв уступати ся перед провідниками своєвільників, що на час захопляли в свою руку булаву — як се було в 1617, і потім в 1620 роцї (може й частїйше) але не тратив свого впливу й значіння і давши перешуміти своєвільній бурі, знову брав загальний провід в свої руки. Мірою його виливів таких неофіціальних служать подїї 1620 року, коли булава переходить в руки провідника своєвільників, але Сагайдачний зістаєть ся далї на чолї городового війська і переводить дїло, яке окриває його безсмертною славою в очах українського суспільства — відновленнє єрархії.