Історія України-Руси. Том 2

Більше сили й витревалости, нїж слабе і виставлене мов горох при дорозї Переяславське князївство, показала в анальоґічній справі земля Турово-пинська. Вона була отчиною Сьвятополка, але по його смерти взяв її собі Мономах, і в руках Мономаховичів вона зістала ся більш як 40 лїт, з невеликими перервами. В 1157 р. з'явив ся тут Юрий Ярославич, син Ярослава Сьвятополковича, нещасливого волинського князя. Де він був перед тим не знати; в 40-х роках бачимо його на Волини, запеклим ворогом Ізяслава Мстиславича 27), правдоподібно — він мав якусь дрібну волость десь в сусїдстві Турова. Мабуть зараз по смерти Юрия Мономаховича він відібрав чи просто заняв спорожнену Турово-пинську волость, де за житя Юрия сидїв його син Борис 28). Але йому прийшло ся видержати тяжку боротьбу. Ізяслав Давидович, сївши в Київі, попробував тогож року вигнати Юрия Ярославича, щоб передати сю волость Володимиру Мстиславичу. З дуже значними силами приступив він під Туров: з ним був смоленський і галицький полк, Ярослав луцький і ще кілька другорядних князїв; Юрий все упрашав Ізяслава, щоб він дав йому спокій — „прийняв його в любов”, — але не піддавав ся. Облога протягла ся десять тижнїв і закінчила ся нїчим: конї почали здихати в війську Ізяслава, і він не помиривши ся з Юриєм, пішов геть 29). Два роки пізнїйше прийшло ся Юриєви витримати новий напад: Мстиславичі з синами Андрія Володимировича обложили його в Турові. Причину, здаєть ся, дав до сього сам Юрий 30). Але й на сей раз союзники простояли півтретя тижня під Туровом і вернули ся нї з чим 31). На сїм його клопоти скінчили ся: Ростислав на другий рік (1161) прийняв Юрия „в любов” і він ходив разом з полками Ростислава й Ольговичів відбивати Слуцьк від Володимира Мстиславича 32): він отже оборонив здобуту ним позицію в сучасній полїтичній системі, і вона була признана в князївськім сьвітї.

Здобуваючи сю позицію й боронячи її, Юрий, очевидно, опирав ся на співчутє туровської людности. Князь незначний, він не міг би нїколи власними силами відбити ся від таких тяжких нападів. Коли Туровцї терпіли довгу облогу, спустошеннє околиць, руїну цїлої землї й не видавали Юрия, не примусили вийти з міста, піддати ся, як то часто бувало, а „били ся кріпко” за нього, то очевидно, що їх привязаннє до свого „отчича”, їх рішучість — здобути собі свою осібну династию й відокремити ся була дуже велика.

В тім же самім часї відокремилась і Волинь, хоч без власної інїціативи, самими обставинами. Тут осїла ся лїнїя Ізяслава Мстиславича, судячи по всьому — популярна у волинської людности: на неї дивились як на свою і боронили.

Сим і закінчив ся процес відокремлення земель Київської держави. Зістали ся на далї тільки два князївства, що не мали своїх осібних династий, не становили осібних, замкнених полїтичних тїл з сього погляду, бо були якимсь bonum nullius для князїв — Київщина і Новгород-Псков. З Київом се сталося через його виїмкову ролю, про котру я казав вище, з Новгородом — через те, що тут роля князя була відмінна: її скорше можна прирівняти до ролї презідента в републїканській державі, до ресорту котрого належали одначе воєнні справи землї.

Примітки

1) Іпат, с. 298, 300.

2) „Покликав мужів (бояр) батька свого Вячеслава, тивунів і ключників, і казав їв позносити майно батька свого перед себе: убраннє, золото, серебро і зібравши то все, почав роздавати по монастирях, по церквах, до затворах, бідним, і так роздав усе, а собі не взяв нїчого, тільки взяв честний хрест собі на благословеннє, а решту майна відложив на поминаннє, чим сьвічку й просфору по нїй (на парастасах) відправити” — Іпат. с. 326.

3) „Се Богь поялъ стрыя твоего Вячеслава, а ты ся єси еще с людми в Кие†не утвердилъ; а поЂди лЂпше в Киевъ таже с людми утверди ся, да аче стрый придеть на тя Дюрги, понЂ ты ся с людми утвердиль будеши: годно ти ся с нимъ умирити — умиришися, пакы ли — а рать зачнеши с нимь” — Іпат. с. 326. Тут може бути мова про формальний акт потвердження Ростислава на київськім столї Киянами, або про зміцненнє свого становища самою практикою — дати привикнути Киянам до нового князя, прихилити їх до себе.

4) По Новгородській лїтописи — він просидїв у Київі тільки тиждень — с. 139.

5) 20/III. 1155.

6) Іпат. с. 323-329, Лавр. с. 324-7, 1 Новг. с. 140.

7) „Хощеши ли к нам прити (вар,: внити) у миръ? или се мы к тобЂ (Іпат. с. 131).

8) Іпат. 329-331, Лавр. с. 327-9, Воскр. І с. 63-4.

9) Іпат. с. 299.

10) Кенїґсберський й Академічний кодекс Лавр. л. — с. 303.

11) Почавши від 1156 (1157) року Київська лїтопись знову спішить ся на оден рік, як видно з поданих нею під 1158 р. означень днїв. Лавр. і l Новг. мають роки добрі.

12) Іпат. с. 334-6, Лавр. с. 329-30.

13) Іпат. с. 343.

14) Було се в р. 1156 — Іпат. с. 335; про попередню його одисею Берладника — ib. с. 237, 239 і низше в гл. VIІ

15) Іпат. с. 341.