Історія України-Руси. Том 2

Я думаю, що правду в сїй замотаній справі угадав уже редактор Густинської компіляції (XVII в.). Він завважив, що Олега Ярославича "полскія лЂтописцы Мечиславомъ или Мстиславомъ нвзываютъ", і відповідно до того приточив до оповідання Київської лїтописи про Олега оповіданнє Бєльского і Кромера про похід Казимира (Полное собр. лїтописей II с. 321, пор. Кромера вид. Туровского с. 335 — він то зве руського князя Мечиславом, замість Мстислава, і Бєльского вид. Туровского c. 212-3). Тільки ставши на сю точку, знайдемо відповідне об'ясненнє, що то був за князь, признаваний за неправного (дальше, покручене об'ясненнє — що він був підміняний) і на тій підставі вигнаний братами (треба тут розуміти Володимира і його союзників — волинських Мстиславичів, котрих Кадлубек хибно уважає братами Володимира Ярославича). Тодї тільки зрозуміємо і те, чому у війнї беруть участь „галицькі бояре" поруч волинських князїв (що Роман був союзником Володимира з початку, се каже і наша лїтопись). Брак близшої дати і уміщеннє сього епізоду перед боротьбою 1191 р. теж не противить ся такому об'ясненню. Що Кадлубек називає того князя (Олега) сином Болеславни, зовсїм легко поясняєть ся тим, що він уважав його старшим братом Мстиславичів, а Мстислав дїйсно, по всякій правдоподібности, був оженений з Болеславною. Мовчаннє Київської лїтописи про сей епізод можемо об'яснити простим упущеннєм, які маємо для галицьких справ у нїй і частїйше. Більшу трудність роблять отсї детайлї Кадлубкового оповідання:

Перше — звідки узяло ся тут Берестє? Друге — чому Кадлубек наданнє тієї волости (по смерти Олега) Романови відріжняв від надання (як він се представляє) Романови Галичини по вигнанню Володимира? Бо розуміючи так як я, виходило б, що в обох разах іде мова про те саме — що Роман засїв у Галичинї по вигнанню Володимира. Тут приходить ся признати, що сам Кадлубек, або якийсь редактор його хронїки (сю справу вияснять докладнїйші студиї над текстом хронїки) помилив ся й наплутав. Потреба такого припущення помилки в Кадлубковім текстї, инакше сказати — неможливість в цїлости оперти ся на теперішнїм текстї, і примушує мене ставити з певною резервою свій здогад, що се оповіданнє належить до галицьких подїй 1187-8 р.

Що до Берестя, то я б уважав найбільше правдоподібним, що тут помішано в одно похід на Берестє і похід на Галичину. Похід на Берестє міг бути десь в р. 1181, як я казав вище (c. 367); під сим роком в річнику Траски є записка: dux Kazimir devicit Ruthenos; з сеї ж або подібної записки взяла потім свою дату 1182 р. хронїка т. зв. Боґухвала. Але хтось — чи Кадлубек, чи редактор, випустивши Галичину, потім стратив з гадки, що в сїм походї іде мова про Галичину, і сказавши, що сю волость строєного князя дістав Роман, зробив такий перехід до дальшого оповідання про вигнаннє Володимира, що се, замість пояснення до останнїх слів попереднього роздїлу, стало нїби зовсїм новим фактом: „сього Романа щедрий Казимир обдарував також Галицьким королївством"... Дуже привабна й наручна поправка кінцевої фрази: замість duci Laodimiriae fratri ducis Romano — duci Laodimiro fratri ducis Romani, зроблена Бельовским з огляду на Боґухвала, не може бути прийнята з огляду на стилїзацію початку дальшої (15) глави Кадлубка. У Боґухвала обидві сї похибки поправлені: в першім епізодї мова іде про Галичину, а другий тільки розвиває його.

Такі трудности. Я думаю, що вони одначе малі супроти тих моментів, які промовляють за предложеним мною толкованнєм сього епізоду, і його можна прийняти — хоч би й з резервою.

Що до нападу Володимира на Польщу, то про нього згадує Кадлубек, говорячи про поміч дану Володимиру по угорській неволї (c. 413), без докладнїйшого означення часу (quondam), але не підлягає сумнїву, по перше — що се факт певний, бо Кадлубек знає докладно, коли сей напад став ся (на сьвято Успения), по друге — що він став ся по Казимировім походї в інтересах Олега: про сей напад нїчого не сказано в оповіданню про той Казимирів похід, противно — він виступає як причина вигнання Володимира по смерти Олега (хоч се друге вигнаннє Кадлубек представляє собі хибно).

Взагалї оповіданнє Кадлубка про друге вигнаннє Володимира (див. про нього на c. 453), котре можемо контролювати далеко певнїйшим оповіданнєм Київської лїтописи, показує, що в подробицях польсько-руських відносин Кадлубек часто плутає й помиляєть ся. Се, думаю, усправедливляє й ті припущення похибок, які я зробив для його оповідання про перше вигнаннє Володимира.

12. Русько-польсько-угорське пограниче (до c. 458).

Звістка Угорсько-польської хронїки про се пограниче звучить так: Termini Polonorum ad litus Danubii ad civitatem Strigoniensem (Gran) terminabantur, dein in Agriensem civitatem (Ерляв) ibant, demum in fluvium qui Tizia nominatur cedentes, regyrabant iuxta flyvium qui Cepla (Топла) nuncupatur, usqne ad castrum Galis (низше: castrum Salis, і так треба читати), ibique inter Ungaros, Ruthenos et Polonos finem dabant (Monumenta Poloniae hist. I c. 505).

Castrum Salis безперечно Sóvar (по угорськи се значить Соляний город) на Торицї, недалеко Пряшева, звістний в XIII в. своїми соляними банями (див. про нього низше, инакші толковання у Бідермана II c. 58). Означеннє граничного пункту на Підгірю, як бачимо, тільки приблизне (Топля і Шоувар на Торицї). Що до часу, то розумієть ся хоч означеннє се перенесено на часи Стефана св., але мусить належати до значно пізнїйших часів. До яких саме, на се нема згідної відповіди. Хоч ґенеза і уклад угорсько-польської хронїки останнїми часами були предметом кількох спеціальних праць, але вони не дійшли до згідних остаточних результатів. Проф. Кайндль в статї присьвяченій сїй хронїцї в його Studien zu den ungarischen Geschichtsquellen (Archiv für öst. Gesch. LXXXII) здогадуєть ся, що в основі хронїки лежать ґранські записки писані коло 1200 р., а доповнені якимсь Поляком перед кінцем XIV в.; до таких доповнень належить і ся опись границь. І. Рознер в своїй статї Kronika węgiersko-polska (Краків, 1886) зачисляє сю опись границь до інтерполяцій хронїки, зроблених в XIII віцї. Противно Кентшиньский (О kronice węgiersko-polskiej, Rozprawy wydz. histor. т. XXXIV) доводив, що ся опись належить до основного тексту хронїки, писаного якимось Словаком в Кракові в другій половинї чи при кінцї XI в. Та се мало правдоподібно — що до часу уложення сеї описи спеціально.

В лїтературі Галичини з сею описею стала ся дивна плутанина. Правдоподібно через помилку, зацитував до неї проф. Шараневич в своїх ИзслЂдованіях (c. 17) угорського Анонїма, і сю цитату повторив проф. Дашкевич (Княженіе Даніила c. 65). Але у Анонїма сеї звістки нема. Цитата проф. Шараневича взята з видання угорсько-польської хронїки у Ендлїхера (з лихого видання Ковнацкого) і до неї-ж належить цитата проф. Дашкевича на Geschichte Polens Репля, де на c. 653 зацитовано уривок виданий Лєлєвелем, а взятий з копії зробленої ним, а виданої Ковнацким (див. Monum. Pol. hist. І 494). Я застановив ся на сїй малій заплутанинї, аби дальші дослїдники не тратили часу на її розплутуваннє, як трапило ся минї, шукаючи за тими кількома джерелами, що зводять ся до одного.

Крім сеї звістки в історії Галичини для означення русько-польсько-угорської границї пробувано використати оповіданнє Длуґоша про граничний знак, поставлений кн. Львом на Бескидї: „Бескид (Byeszkod), гоpa коло замка Собня (Sobien), що межує землї польські від угорських. На його верху стоїть камінь з руською написею, поставлений Львом, давнїшнїм руським князем, для означення границь держав Польської й Угорської. З сеї гори, при її верху беруть початок сї славні ріки: Днїстер, Сян, Стрий і Тиса та спадаючи з самого верху гори течуть ріжними дорогами в сусїдні краї, себто Польщу, Русь і Угорщину" (І c. 45). Сю звістку можна розуміти або так, що на тім Бескидї стояв граничний камінь Угорщини й Руси, котру Длуґощ a posteriori називає тут Польщею (як на c. 21, де Днїстер і Сян течуть in Polonicales terras), або так, що Лев поставив той камень на границї Угорщини, Польщі й Руси. Першим способом розумів її нпр. проф. Шараневич (ИзслЂдованіе с. 80), другим проф. Дашкевич (Княженіе Даніила с. 65-6). Але звістка Длуґоша (полишаючи на боцї те, на скільки можемо вірити в істнованнє того Львового каменя) не має нїякої цїни для означення границь через свою загальність і недокладність. Замок Собень згаданий у нього — се безперечно Собенський замок Кмитів на правім боцї Сяна понизше Лїска, на ґрунтах с. Монастирця (про нього див. у Чоловского Dawne zamki i twierdze na Rusi alhickiej, Teka konserwatorska, I c. 109), не Собнїв коло Ясла, як думав проф. Дашкевич (1. с.). Як бачимо з того, Собень і верхи Сяну і Днїстра — точки зовсїм далекі від себе, а з тим і означеннє границї зовсїм недокладне. Так само кажучи Тисї й Сяну та Днїстру з одного місця брати початок, позбавляє Длуґош всякого значіння й сю граничну точку Угорщини й Руси, — хиба брати його слова в такім загальнім значінню, що Русь і Угорщину межували Карпати.

Ал. Добрянський в своїй статї про західнї границї Руси (див. прим. 8) пробував довести, що Сандеччина й Спиш належали давнїйше також до Руси. Його гадка була прийнята деякими росийськими дослїдниками — нпр. Барсовим Географія c. 284, Филевичем Борьба Польши и Литвы-Руси с. 185, але треба признати, що доводи його не йдуть далї деяких правдоподібностей. В XIII в. у всякім разї й Спіш і Сандеччина до Руси не належали, як показують численні польські й угорські документи: Спиш належав до Угорщини, а Сандеччина до Польщі.

13. Скальні городки й печери.

Скальні городки Урича й Бубнища, як також печери в Розгірчу і (подібна) в Страдчу, коло Львова, звертали здавна на себе увагу, й про них писано богато (Лїтература з дебільшого зібрана в статї Деметрикевича, як низше.), але богато фантазовано — бачили в них конструкції з дуже раннїх часів, поганські сьвятощі, храми, і в такім дусї ще в 1880-х рр. писав про них польський археольоґ Кіркор. В р. 1900, ладячи III т. своєї історії, їздив я оглядати городок Бубнища, і в довшій нотцї, описавши замочок, вказав на анальоґію його з скальними монастирями середнього Днїстра та рішучо висловив ся против гадки, мов би тут були якісь передісторичні оселї — робота камінна, цегляні конструкції на цементї й т. и. вказують рішучо на далеко вищу, й пізнїйшу культуру. Наводжу відти опись городка. Самий „городок" представляєть ся так: на хребтї гори, на вододїлї рр. Сукели і Опора, серед лїсу, висуваєть ся ряд високих скал, голих і стрімких. Перед ними тераса обведена валом, в однім місцї підмурованим каміннєм. Стрімка стїна скали зрівняна, і в нїй виковано три печери: в серединї ширша, в формі неглибокої нижі, трохи вищої як на зріст чоловіка; з двох боків дві однакові печери, з симетрично викованими входами, що мали, видко, й двері, в серединї вони трохи ширші нїж двері і мають з боків по дві камяні лавки; над правою печеркою вгорі викована тераска, як би балькон. Ковані в камени сходи ведуть на другий поверх; в ріжних місцях видно вижолоблені в камени рівнобіжні заглублення: заложені туди дошки або бруси творили поміст і стїни; подекуди камінь вигладжено; є глубока цїстерна. В серединї згадане склепіннє з тонких камінних, нетесаних плит. Над ним був третїй поверх. Се головний городок. В сусїднїх скалах є ще кілька печерок. Поблизу мочар і слїди гати ставка. Камінна робота взагалї досить акуратна.

Я питав ся місцевого селянина про назву „болди", котрими, зі слів нїби селян, звуть ся сї бубниські печери в лїтературі (слово се толкують як волоську варіацію volta — склепіннє), але він сказав, що сеї назви у них не знають: звуть просто „камінь"; нїяких переказів про печери не знають.

Здаєть ся, не знаючи сього мого екскурсу, з подібними гадками виступив три роки пізнїйше краківський археольоґ В. Деметрикевич в статї: Groty wykute w skałach Galicyi wschodniej pod względem archeologicznym (Materyały antropologiczno-archeologiczne, VI, 1903). Оглянувши й описавши городки Бубнища та Урича й печери Розгірча, Більча Золотого, та зібравши відомости про кілька иньших печер східньої Галичини, він також зближає їх зі скальними монастирями середнього Днїпра й скальними городами Криму, та висловляє переконаннє, що маємо до дїла з будовами історичних часів, з оборонними замками в Уричу й Бубнищу, з чернецькими печерами в иньших. Найстаршу традицію про монастир маємо в Синевідську (Іпат. c. 523). Про монастир Розгірче маємо традицію в канонїчних описях XVIII в. (у Деметрикевича c. 65); монастирі в Спасї і Крехові, де також є такі печери, загально звістні, в Більчу й Сїльцї коло Галича заховали ся устні традиції про монастир.

Урич під своїм іменем фіґурує мабуть під назвою Wrucz ніж замками, вичисленими в булї в 1369 p. (Theiner Monum. Poloniae І ч. 882 — див. про се том IV гл. 1), як взяті й знищені Любартом. 3 другого боку тут же льокалїзують замок Тустань, вичислений у Яна з Чарнкова між замками побудованими або відбудованими Казимиром (Mon. Pol. hist. II c. 627, див. тамже примітку Бєльовского). Одна грамота (1539 р.) згадує arcem seu fortalicium Tustan nuncupatum vel potius rupem tantum inter montes in silvis Stryensibus versus Hungariam sitam (Teka konserwatorska I c. 121), та се могло б підійти й до Бубнища. Але Бєльовский запевняє, що він бачив на катастральній мапі сей замок на ґрунтах Урича (Деметрикевич c. 69, з рукописних записок Бєльовского).

Розумієть ся, сї печери й замки могли переходити ріжні стадиї. Подібно як печери копані в лесї Поднїпровя дуже часто були мешканнями передісторичного чоловіка й ріжними сховинами, перше нїж стати притулком анахорета, так могло бути з вибитими в карпатських вапняках печерами Галичини; (в печері коло Сїльця були знайдені такі передісторичні останки, неолїтичної культури). Монастир часом потрібував укріплень і ставав оборонним замком. З другого боку традиція про монастир могла з'являти ся ex post — нею об'яснювано призначеннє таких печер

14. Історична лїтература Угорської Руси.

Лїтература історії Угорської Руси не бідна титулами, біднїйша своєю вартністю. Старші писання оглядає Юрий Жаткович в статї A magyarországi oroszok törtönetiráta („Історія історіоґрафії Угорських Русинів"), в часоп. Századok, 1890, VII-VIII; крім кількох рукописних творів XVII-XIX в., як записки з історії церкви в Угорщинї Андреллї (XVII в.), Бабиловича Historia dioecesana, Лучкая Historia Carpathiko-Ruthenorum, обговорені тут Décsy (Дейчі) Az magyar oroszokról való igen rövid elmélkedés („Коротка згадка про Угорських Русинів"), 1797 (Кошицї), Iв. Басидовича Brevis notitia fundationis Theodori Koriatovics anno 1360 factae, 1799 і пізнїйші працї. Такими були: Mészáros К. (Мейсарош) A magyarországi oroszok története („Історія Угорських Русинів"), 1850 (Ужгород); Bidermann Die ungarischen Ruthenen, ihr Wohngebiet, Erwerb und ihre Geschichte I-II, 1862-7 (Інсбрук) — перша наукова праця, на жаль в історичній части дуже уривкова; Дулишковичъ І. Историческія черты Угро-русскихъ, I-III, 1875-7 (Ужгород).