Історія України-Руси. Том 2

Лїтопись взагалї висуває як головного інїціятора Сьвятослава. Се досить правдоподібно, хоч на представденнє Всеволода в зовсїм пасивній ролї, в дальшім епізодї мусїло вплинути і змаганнє лїтописця: до реабілїтації сього князя, взагалї дуже симпатичного автору лїтописи.

В мартї 1073 р. Сьвятослав з Всеволодом рушили на Ізяслава. Той не відважив ся стати проти них. Своє хитке становище в Київі він мабуть сам знав добре; тож забрав що міг забрати і з родиною вибрав ся з Київа. Сьвятослава проголошено князем на Берестовськім дворі під Київом. Як би можна було покласти ся на докладність стилїзації сучасника Нестора (в житиї Теодосия), то виходило-б, що опановавши Київ, Сьвятослав з Всеволодом ще потім ходили походом на Ізяслава, аби витиснути його „от всея области”, і аж тодї Ізяслав забрав ся знайомою дорогою — до Болеслава 29).

Спільники подїлили ся волостями Ізяслава: Київщину взяв собі Сьвятослав, Всеволод — Волинь і Туровську волость, за те відступив Сьвятославу Поволже; по за тим землї обох братів зістались без переміни 30). Таким чином Сьвятослав мав Київщину, Черниговщину з Муромом, Новгород із Псковом, Поволже, Тмуторокань; Всеволод — окрім незначної тодї Переяславщини, ще Волинь, Смоленськ і Туров. В Полоцьку зіставав ся Всеслав. Сьвятослав був рішучо сильнїйшим від Всеволода і зайняв становище впливове, зверхнє над всею полїтичною системою Руської держави, що пригадувало більше становище його батька, нїж становище його попередника Ізяслава; се видно нпр. з того, як говорить про нього в своїй автобіоґрафії Всеволодів син Мономах: „послав мене, каже він, Сьвятослав на Чехів” 31).

Зробивши такий сильний крок по дорозї до єдиновластя й усунувши одного брата, Сьвятослав ледво щоб мав охоту заспокоїти ся на тім. Та поки що мав він небезпечного противника в особі Ізяслава, а нїж з ним упорав ся, смерть заскочила його, — занадто скоро, аби міг показати свої пляни.

Болеслав і сей раз не відмовив Ізяславу своєї участи. Правда, лїтопись наша промовчує се: вона каже тільки про остаточний результат зносин Ізяслава з Болеславом: Ляхове, взявши від Ізяслава гроші, каже вона „показали ему путь отъ себе” 32). Та промовчане нею доповняє автобіоґрафія Мономаха: він згадує, як його Сьвятослав із Всеволодом посилали на польське поґраниче, в Берестє, „на головнЂ, йде бяху пожгли” — отже була якась війна і Поляки попалили пограничні осади, а потім Мономах знову ходив до Сутиск, на границю „мира творить с Ляхы” 33). З того видно, що Болеслав був розпочав якусь воєнну акцію на пограничу, але потім завів угоду з Сьвятославом і Всеволодом. У пізнїйшого Длуґоша ми знаходимо, правда дуже прикрашене і розмішане ріжними додатками, оповіданнє про війну Болеслава: він мав взяти по довгій облозї Перемишль, потім Волинь і Володимир 34). Такі успіхи одначе за ним признати трудно, Володимир на певно зістав ся за Всеволодом, що найбільше — може Болеслав здобув Перемишль, хоч і то не на довго, бо за Всеволода він уже знову належав до Руси 35). Висланий потім батьком і стриєм до Сутиск на переговори з Болеславом Мономах правдоподібно тодї-ж привів до згоди, і слїдом бачимо Болеслава в союзї з Сьвятославом: Болеслав, що тодї розпочав війну з Чехами, звертаєть ся по поміч до Сьвятослава, і той вирядив Мономаха і свого сина Олега з військом, що заходило „за Глогову до Чеського лїса” (Лавр. 238).

Згода Болеслава з Сьвятославом мусїла стати ся не пізнїйше кінця 1074 р., бо вже при кінцї 1074 Ізяслав, стративши надїю на Болеслава, подав ся до Нїмеччини. Помиривши ся з Сьвятославом і Всеволодом, Болеслав Ізяславу „показав путь від себе”, як каже лїтопись, хоч забрав був у нього гроші, обіцюючи поміч: на забраннє грошей потім скаржив ся Ізяслав папі. Ізяслав надїяв ся знайти поміч і опіку у імперетара і удавши ся до посередництва саксонського марґрафа Дедо, з ним в сїчнї 1075 р. прибув на двір молодого цїсаря Генриха IV в Майнц. Передавши йому дорогі подарунки — „безцїнні богатства в золотій і срібній посудї й дорогоцїнних одежах”, як оповідає сучасник Лямберт, Ізяслав просив у нього помочи на Сьвятослава. Генрих взяв ся до посередництва і вислав до Сьвятослава в посольстві його шваґра трірського препозіта Бурхарта; він наче б то загрозив Сьвятославу, що коли не верне добровільно братови його стола, то буде мати війну з Нїмеччиною 36), тай то ще тільки той Бурхарт прохав імператора, аби не брав ся до Сьвятослава ще острійше. Так оповідає Лямберт, але сам додає, що Генрих досить мав на голові своїх домашнїх справ, аби мати охоту брати на себе ще якісь чужі клопоти. Лїтопись наша нїчого не знає не тільки про таке гостре, а й взагалї про яке небудь заступництво Генриха за Ізяслава. Вона вправдї згадує про послів від Генриха до Сьвятослава, але при тім каже тільки, що Сьвятослав хвалив ся перед послами своїми богацтвами, але дістав колючу замітку, що богацтво само по собі не богато значить, військо дорожше від богацтва: потрапить і не таке ще здобути 37). Анекдотка ся характеристична для відносин київських дружинних кругів (з них очевидно вона вийшла) до Сьвятослава: київська дружина, видко, була не дуже задоволена з Сьвятослава, коли звістну анекдотку про Володимира обернула на нього. Але Нїмцям Сьвятослав заімпонував: тойже Лямберт каже, що Бурхарт привіз від Сьвятослава Генрихови стільки золота і срібла і дорогих одеж (чи тканин), що нїхто не памятав, аби коли в Нїмеччину привезено було стільки 38). Очевидно, тодїшня Русь мала чим заімпонувати бідній ще тодї і малокультурній Нїмеччинї — богацтвом, розкішю, комфортом, своєю вирафінованою грецько-оріентальними впливами штукою.

Посли Генриха від Сьвятослава вернули ся десь в жовтнї 1075 р. Але Ізяслав їх не ждав. Ще весною він вислав свого сина до папи, а що папа Григорий VII був рішучим ворогом імператора, то коли бачимо, що Ізяслав не ждучи повороту Генрихового посольства від Сьвятослава і заповідженого Генрихом оружного заступництва, удав ся до папи, то се показує, що він далеко лїпше зрозумів ситуацію, нїж той Лямбертів Бурхарт, і переконав ся, що йому зовсїм нема чого сподїватись від Генриха. В квітнї 1075 р. прибув до Григория VII котрийсь з синів Ізяслава і, як каже папа, заявив, що він за згодою батька хоче дістати „Руське королївство”, regnum Ruscorum, в лєн від св. Петра. Не знати, чого в дїйсности хотів Ізяслав від папи — чи помочи, чи впливу на Болеслава, але то певно, що нїяких позитивних результатів він не осягнув. Маємо з сього епізоду дві булї папи, датовані 17 і 20 квітня 1075 p. 39). Перша адресована до „короля Русів Димитрия”, як він зветь ся взагалї в своїй західньо-европейській одісеї. Папа каже, що згодив ся на проханнє його сина, обіцяє йому в потребі поміч, жичить йому щасливого королювання до віку та повідомляє, що вислав до нього послів для переговорів 40). Цїла буля робить вражіннє або непорозуміння або сьвідомого викручування: анї натяку на вигнаннє Ізяслава, а згадане в нїй посольство, здаєть ся, призначалось не для полїтичних, а для церковних справ. Друга буля адресована до Болеслава, говорить про церковні справи Польщі, а при кінцї папа згадує за Ізяслава і просить, аби Болеслав звернув йому забрані гроші.

Не знати, куди вже звернувсь Ізяслав, нїчого не діставши й від папи. Ще півтора року прийшло ся йому помандрувати по Европі, поки смерть Сьвятослава не змінила обставин на його користь.

З короткого князювання Сьвятослава в Київі ми дуже мало що знаємо поза справами, звязаними з вигнаннєм Ізяслава. Окрім згаданого вже посольства Бурхарта ми маємо згадку ще про одно посольство Генриха на Русь десь у тих часах, в якій справі — не знати 41). Крім того є ще звістка в Татіщевській компіляції про зносини Сьвятослава з Візантиєю, але вартість її досить сумнївна 42).

У внутрішнїх відносинах Сьвятослав мав передо всїм до роботи з тою опозицією, яку він стрів у Київі. Хоч для більшости суспільности він, правдоподібно, був князь пожаданий, але були елєменти йому противні. Вище ми зазначили слїд незадоволення на Сьвятослава в кругах дружини. Найпростїйшою причиною могло бути тут звичайне в таких разах незадоволеннє київської дружини на чернигівських бояр, приведених Сьвятославом, що перебивали у неї впливові становища на княжім дворі та в управі держави. Далї, Нестор виказує иньшу опозицію — в імя християнської моралї. Печорський ігумен Теодосий, чоловік незвичайного авторитету в духовних сферах, виразно виступив проти насильства Сьвятослава і Всеволода, що вони вигнали Ізяслава. Він не хотїв прибути на обід до нового князя, називаючи се трапезою Єзавели, і після того неустанно нападав на Сьвятослава то письменно („епистолия пиша”) то устно. Роздражнений одною з сих „епістолій” Сьвятослав хотїв був навіть заслати Теодосия, але се не настрашило його. Одначе монахи і бояре умовили Теодосия залишити сї докори: Теодосий, „бачучи, що нїчого не міг ними осягнути”, перемінив тон і почав уже „молити Сьвятослава” — вернути князївство Ізяславу. Сьвятослав пускав сї мольби поуз ухо, але постарав ся ласкою вплинути на Теодосия: він часто бував в його монастирі, показував всяку честь самому Теодосию, і осягнув своє о стільки, що Теодосий позволив поминати Сьвятослава на ектенїї, хоч і після імени Ізяслава. Вмираючи, Теодосий навіть поручив свій монастир опіцї Сьвятослава, а біоґраф Теодосия — Нестор зве Сьвятослава „благим” і „благовірним” (резервуючи одначе для Ізяслава титул христолюбця) 43).

Взагалї зверхня побожність, інтерес до книжности, до церков мусїли помирити духовенство з Сьвятославом. Він обдарував нову печерську церкву і засновав у Київі монастир свого імени — св. Симеона (се була мода, кождий князь ставив патрональний монастир свого імени: Ярослав збудовав монастир св. Георгія, Ізяслав — св. Дмитра, Всеволод — св. Михайла, Сьвятополк — другий св. Михайла, і т. и.) 44). Памяткою Сьвятославового книголюбія лишив ся переписаний для нього в 1073 р. дяком Іоаном збірник: „Съборъ отъ многъ о'ць тълкования о неразумныихъ словесьхъ” (т. зв. Сьвятославів Збірник 1073 р.), се велика збірка ріжних статей, переложена з грецького для болгарського царя Симеона; в передмові перекладчик приложив до Сьвятослава комплїменти, адресовані в ориґіналї Симеону — його любомудрію і книголюбію, „имиже и своя клЂти испълнь, вЂчную си память сътвори” 45). Є й другий збірник, що носить тепер імя Сьвятославового збірника 1076 р., списаний також якимсь Іваном — може тим самим, і вибраний ним „из мъногъ книгъ княжь(их)”, як сказано в закінченню; може бути, що мова тут про Сьвятославову біблїотеку.

Серед сього всего передчасно захопила Сьвятослава смерть. Він довший час мучив ся від якихось болячок на шиї (лїтопись називає се „желвь” — жовни). При кінцї 1076 р. казав він їх собі розтяти, але нещасливо: 27 грудня він умер від сеї операції, маючи тільки 49 рік. Поховано його не в Київі (се цїкаво!), а в чернигівській катедрі св. Спаса, будованій Мстиславом.

Скоро довідав ся про се Всеволод, поспішивсь у Київ; 1 сїчня 1077 р. відбула ся церемонїя проголошення його на князївстві. У Чернигові він посадив сина свого Мономаха, а Волинь віддав сину Сьвятослава Олегу, взявши при тім мабуть назад собі Поволже 46). Але він похопивсь тим усїм передчасно: старий хазяїн київського стола вертав ся назад.

Ізяслав ще раз знайшов поміч у Болеслава. Не знати, що вплинуло на сю переміну полїтики Болеслава; може Болеслав, попікши ся попереднього разу, надїяв ся, що тепер, по смерти Сьвятослава, піде справа гладше; тай союз і умова, що вязала його, скінчили ся з смертю Сьвятослава. Але сам Болеслав в похід не пішов, вислав тільки військо своє з Ізяславом, на весну (1077 р.) 47). Всеволод пішов Ізяславу на зустріч з військом на Волинь, але бити ся не відважив ся сей обережний і вирахований князь. І без того він мав уже з заду иньших ворогів — безземельних братаничів: саме поки він сам маршерував на Волинь, Чернигів захопив Борис Вячеславич, правда — не на довго, на вісїм день, мусїв слїдом тїкати, — але подібні епізоди мусїли у Всеволода відібрати всяку охоту до боротьби з Ізяславом. Він волїв заняти „прихильно вижидаюче” становище супроти брата. Між ними стала ся угода, разом вернулись вони до Київа, й Ізяслав знову сїв на київськім столї — у третє, 15 липня 1077 р.

Тепер прийшов час дїтям Сьвятослава покаяти ся за батьківську неправду, за вигнаннє Ізяслава. У них тепер забрано все, зістали ся тільки далекі, не важні по тодїшньому волости — відтята степами Тмуторокань та глуха ще Муромщина. Волинь у Олега Сьвятославича відібрали. З Глїбом Сьвятославичом неясно; здаєть ся, вигнали його з Новгорода, де він сидїв, і він наложив головою у Чуди; у всякім разї Новгород відібрано у родини Сьвятослава 48). Правда, Ізяслав з сього не поживив ся: він тільки взяв собі назад свої давнї волости — Київ, Волинь, Туров, Новгород. Скористав з сього, як і взагалї з усїх сих перемін Всеволод. Помиривши ся з покривдженим Ізяславом, він забрав найлїпшу батьківщину у дїтей свого спільника Сьвятослава, з котрим разом вони скривдили Ізяслава: Чернигів зістав ся в його руках, а коли вигнаний з Володимира Олег прийшов сюди, то мав тільки приємність пообідати у Мономаха в своїй батьківщинї: „я запросив його до себе разом з батьком на обід, на Красний двір, оповідає Мономах, і подарував батькови 300 гривен золота 49).

Але Олег не довго зістав ся в Чернигові; енерґічний молодик зовсїм не мав охоти лишати ся бездомним князем. Скоро після Мономахового обіду втїк він з Чернигова (10/IV 1078) і подав ся до Тмутороканя, де сидїв його старший брат Роман. Се в останнїй чверти XI в. було головне пристановище для всяких покривджених старшими Ярославичам князїв. А зібралось їх чимало — Сьвятославичі, з котрих виступають тут Роман і Олег, Вячеславич Борис, кілька років пізнїйше — Ігоревич Давид і Володар, син Ростислава Володимирича. Сироти, котрих батьківщини загарбали старші Ярославичі під час їх малолїтства, нїчого їм не лишивши, виростали один по однім і йшли упоминати ся за своє добро.

Ми згадували вже, що Борис Вячеславич попереднього року був опанував Чернигів під час волинського походу Всеволода. Тепер він став союзником Олега. Доля звязала їх інтереси до купи: батьківщина Олега — Чернигів і батьківщина Бориса — Смоленськ обидві буди в руках Всеволода. Вони взяли до помочи Половцїв і пішли на Всеволода, на Чернигів. Битва сталась на р. Сожицї 50). Військо Всеволода розбито, богато вояків і значнїйших бояр побито. Всеволод відступив в Переяслав, де до нього наспів син Володимир Мономах, і звідти удав ся до Ізяслава — просити помочи. Ізяслав не відмовив; хоч претензиї Олега і Бориса його не дотикались, але за сими могли виступити иньші претенденти, з претензіями на Ізяславові волости. Становище братів на сїй точцї, як володарів захоплених земель, було однакове. Всеволод з Мономахом й Ізяслав з сином Ярополком, що сидїв при ньому в Вишгородї, пішли на Чернигів.

Після битви на Сожицї Черниговщина, видно, перейшла на сторону Олега. Чернигів тримавсь його: очевидно, симпатія місцевої суспільности була по сторонї їх „отчича”. Коли Всеволод з Ізяславом приступили, Чернигівцї не піддали ся, хоч Олега й Бориса в Чернигові не було. Союзники почали облогу. Мономаху удалось взяти й попалити „окольний град”, але люде повтїкали в замок („днешний”, себто внутрішнїй город) і боронили ся далї. Тим часом Олег з Борисом ішли вже ратувати їх. Всеволод з Ізяславом пішли проти них. На „Нежатиній ниві”, якімсь урочищу коло Чернигова, над Десною, близше незвістнім, стала ся сильна битва, 3 жовтня 1078 р. Борис загинув на початку, за ним вбито Ізяслава, що стояв тодї з кінним військом, сам піший: хтось несподївано заїхавши вдарив його списом ззаду. Його сторона одначе била ся далї, і військо Олега вкінцї розбито зовсїм. Сам він ледви втїк з малими останками до Тмутороканя 51).

Так поглузувала доля над Ізяславом: з його пімсти над кривдником Сьвятославом поживив ся Всеволод, а коли син Сьвятослава прийшов упоминатись батьківщини, довело ся наложити головою в оборонї того неправедно здобутого Всеволодом добра — тому-ж Ізяславу.

Його привезли човном під Київ. „Весь Київ” вийшов йому на зустріч. Труп положено на санки й відвезено до церкви Десятинної Богородицї: тут поховано його в марморянім гробі. Неправедне вигнаннє й ся смерть в оборонї брата здобули Ізяславу симпатії сучасників, бодай богатьох з них, і заступили в памяти його давнї гріхи. Забуто не тільки його давнї екзекуції й нагінки, але й те, що правда була по сторонї Бориса й Олега, а не по сторонї їх стриїв. В таких разах моментальне безпосереднє вражіннє у маси звичайно бере гору над усїм, і ми можемо повірити лїтописи, що над Ізяславом голосив не тільки син Ярополк, але й „цїлий Київ” (плака ся по немь весь городъ Киевъ). Лїтописець підносить доброту й простоту небіжчика, особливий натиск кладе на те, що він наложив головою за свого брата Всеволода, пробачивши йому, що він перед тим разом із Сьвятославом вигоняв його з Київа. Оповідаючи, як Всеволод удав ся до нього по нещасливій битві на Сожицї, лїтописець вкладає йому в уста такі повні благородної резіґнації слова: „не тужи брате! чи не бачиш, скільки я лиха мав? перше вигнали мене, і моє майно пограбили; потім — не робив я нїчого злого, а ви мене, брати мої, чи не вигнали, чи не блудив я до чужих землях, позбавлений мого майна ? а тепер брате, не тужім! як будемо мати часть в Руській землї, то оба з тобою, як відберуть — то також обом! зложу за тебе голову!...” Розжалений лїтописець навіть прирівнює Ізяслава до мучеників, що пролили свою кров з любови до Бога, як він з любови до брата. Його відносини до Киян також здають ся йому дуже великодушними — ті його вигнали, дім його пограбили, а він їм то пробачив і не віддав злом за зле. При тім він одначе уважає потрібним виступити проти закиду, що Ізяслав постинав бунтівників 1068 p.: „аще ли кто дЂєть: КиянЂ исЂклъ, которЂи же высадили Всеслава ис поруба”, та складає вину за се на Ізяславового сина. Видко таки не всї Кияни були такі тонкослези, як ті, що плакали тепер над гробом Ізяслава, — иньші пригадували йому і тепер його підступну пімсту на їх співгорожанах.