Історія України-Руси. Том 3

Грамота Казимира окрім Нїфонта й Петра знає ще двох галицьких митрополитїв перед скасованнєм митрополїї в р. 1347 — Гавриіла і Теодора. Про Гавриіла зрештою не знаємо нїчого більше: не можемо сказати навіть, коли він був митрополитом галицьким — чи за житя м. Петра, чи може по його смерти 38). Теодор, очевидно, був одною особою з епископом галицьким Теодором, висьвяченим Теоґностом зараз по його приїздї 39); сю тотожність можна уважати зовсїм певною, бо „галицького епископа Теодора” стрічаємо потому в Теоґностових протоколах, аж до р. 1335, коли вже справа галицької митрополїї вийшла на верх.

Як сказано, Теоґност, прибувши на Русь, умів взяти під свою зверхність обидві митрополїї — й київсько-володимирську й галицьку. Становище його попередника, що держав галицьку митрополїю під своєю зверхністю, і недавнї (а може — ще йно скінчені) безкняжі часи в Галицько-волинській державі улекшували змагання Теоґноста. По приїздї (1328) як раз бачимо його в Галицько-волинських землях, і тут він в присутности всїх епископів галицької митрополії сьвятить епископів володимирського й галицького 40).

Але не вважаючи на запобігливість Теоґноста справа галицької митрополїї таки виникла, й дуже скоро. Вже в 1331 року бачимо Теодора в Царгородї, і на одній патріаршій грамотї стоїть його імя з митрополичим титулом (ύπέρτιμoς). Очевидно, він старав ся про митрополїю; але справа не була остаточно рішена, бо вернувши ся, Теодор таки признавав далї над собою власть Теоґноста. На другий рік Теоґност їздив в Царгород і тут мабуть затовк справу. Але в галицьких кругах її не вважали програною. Десь при кінцї 1330-х рр. знову бачимо Теодора в Царгородї, знову з гонорами, але без певного результату 41). Аж десь під час византийського interregnum (1341-7, по смерти Андронїка III), „в часї замішань”, як се зветь ся у сучасників-Византийцїв, за патріарха Іоана Калєки, Теодору удало ся осягнути своє: галицьку митрополїю відновлено в границях зачеркнених фундацією 1303 р., і Теодору признано митрополичі права, а на всїх, хто б йому противив ся, виголошена церковна клятва 42).

Але Теоґност і його опікун московський князь Семен Гордий не засипляли справи. В 1347 р. патріарх Іоан упав у боротьбі з своїми противниками; цїсарство захопив Іоан Кантакузин, а на патріархат вийшов Ізидор Вухіра. Чи з реакції своїм противникам чи просто задарований московськими грошима, дуже йому дорогими на його хисткім становищу 43), Кантакузин не вагав ся вчинити волю противників галицької митрополїї: в серпнї 1347 р. він видав грамоту про прилученнє галицької митрополїї („Малої Руси”) назад до митрополїї київської; арґументом послужила, мовляв, неохота вірних до подїлу митрополїї, про котру доносив йому кн. Семен, і прошеннє його „з иньшими князями”, аби відновлено одність митрополїї. Се рішеннє цїсаря було потверджене патріаршим собором, галицьку митрополїю знесено „на завсїди”, а Теодора візвано в Царгород на суд в справах, які закидав йому Теоґност (мабуть — головно про непослушність). Про се повідомлено всїх інтересованих — Теоґноста, кн. Семена, Теодора, а окрім того цїсар писав до тодїшнього князя галицько-волинського Любарта, аби прийняв се рішеннє й вислав до Царгорода Теодора 44).

Та се було тільки половина справи: треба ще було перевести се рішеннє в дїйсности — фактично привести галицько-волинські епархії під вдасть київського митрополита. Се взяв уже на себе Теоґност і дїйсно зумів справою повести. Він виїхав сам на Волинь і вмів вплинути на Любарта; очевидно, він звабив його перспективою союза з Москвою, висватав йому одну з своячок кн. Семена (1349), і м. Теодор стратив тут свою опору 45). Але слїдом захопив і Галичину і майже цїлу Волинь (окрім Луцька) Казимир. Настали такі замішання, що нїхто не мав часу інтересувати ся справою галицької митрополїї. Тому тяжко сказати, чи м. Теодор піддав ся Теоґносту, чи обставав далї при своїй незалежности: наші звістки уривають ся зовсїм. У всякім разї по недовгім часї справа галицької митрополїї була піднята в Царгородї на ново й завдяки рішучости Казимира її відновлено (1371). Але се вже виходить хронольоґічно за рами теперішнього нашого огляду 46).

Другим виломом в давнїйшій єрархічній одности земель Руської держави була митрополїя „литовська” 47). Але про неї ми знаємо ще меньше певного як про галицьку. В катальоґу епархій з часів Андронїка Старшого сказано, що ся митрополїя заснована за часів сього Андронїка і патріарха Іоана Солодкого (Гλικύς, 1315-20), подано й рік, але він читаєть ся різно в кодексах, і нї одна лєкція не сходить ся з лїтами, коли дїйсно був патріархом той Іоан 48). Сю трудність розвязують ріжними способами; тут завважимо тільки, що фактичні звістки про литовського митрополита маємо з р, 1317-1329: в сих роках маємо його підписи на царгородських актах, а з остатнього року й імя литовського митрополита — Теофіль. Потім сю митрополїю знесено — як поясняє приписка до катальоґа, — „за для малого числа християн і через близкість їх до Руси, так що руський митрополит легко може ними правити” 49). Сей арґумент, очевидно, іде від м. Теоґноста — він значить постарав ся коло скасовання й литовської митрополїї, як і коло галицької. Але тріумф його був непевний — справа литовської митрополії потім ще за житя його виникла на ново 50).

Не ясним зістаєть ся обсяг сеї першої литовської митрополїї; припускають, що вона обмежала ся так званою Чорною Русию -в басейнї Нїмана, з катедрою в Новгородку. Се можливо, хоч брак докладнїйших відомостий про час засновання сеї митрополїї не дає можливости рішати й справи про обсяг її з більшою певністю.

Примітки

1) Лїтературу див. в прим. 23.

2) Parthey Hieroclis Synecdemus et notitiae graecae episcopatuum c. 27, 230, 241. Gelzer Ungedruckte und wenig bekannte Bistümerverzeichnisse d. orient. Kirche — Byzantinische Zeitschrift I (1892) o. 254. Про хронольоґію катальоґів розвідки: Ґельцера Zur Zeitbestimmung der griechischen Notitiae episcopatuum — Jahrbücher für Protestant. Theologie, XII (1886), De Boor Nachträge zu den Notitiae episcopatuum — Zeitschrift für Kirchengeschichte, XII (1890) i XIV (1894). B Διατύπωσις, що надписуєть ся іменем Льва Мудрого, але редаґована не скорше як десь по 1000 р., руська митрополїя стоїть на 60-ім місцї. В виданім Ґельцером катальоґу (з часу близше неозначеного) — на 70-ім. Нарештї в катальоґах (Έκδεσις) з часів Андронїка Старшого читаємо в однім замітку, що Руська митрополїя мала 60-е місце, а перенесена на 71, в другім — що з 60-го перенесена на 72 місце.

3) Русская истор. биб. VI c, 273-5.

4) Такого погляду на се Іларіонове і пізнїйше — Климентове посьвященнє тримають ся декотрі історики церкви як Макарій III c. 6, Барсов c. 452-3, Суворовъ І c. 128, й иньші як Соловйов І 211, Иловайский І 107; против сього погляду виступив Ґолубінский І 1 с. 297 і далї.

5) Лавр. c. 296, Іпат. c. 241.

6) Против такого (звичайного) розуміння виступив пок. Лебединцев у своїх статях Михаилъ митрополитъ кіевскій XII в. і Къ вопросу о кіевскомъ митрополитЂ XII в. МихаилЂ (К. Старина 1892 і Чтенія київські т. X), доводячи, що Михаіл з Царгорода вернув ся до Київа і тут умер в Печерськім монастирі, арештований в нїм Ізяславом за те, що обставав за Ігорем Ольговичом. Вихідною точкою для сього здогаду були для автора мощі м. Михаіла в Печерській лаврі: він уважав їх мощами сього Михаіла, але без документальних підстав.

7) В Никонівській компіляції ми маємо осібну повість про Нїфонта, незвістного часу; иньше житиє його — писане сьвящ. Варлаамом, зовсїм фантастичне й не інтересне, видано в IV т. Памятників старинной русской литературы. Спеціальна статя Зернина Нифонть епископъ новгородскій — в Архиві историко-юридическихъ свЂдЂній т. І. Зернїн та й иньші декотрі, нпр. Никитскій — Очеркъ ист. церкви въ Великомъ НовгородЂ (c. 17) уважали Ніфонта Греком, з огляду на його знайомість з візантийською церковною практикою, яку він показує в своїх відповідях Кирику, і становище його в справі Климента, але Ґолубінский (I c. 306) справедливо вказав проти того, що він був постриженцем Печерського монастиря — див. Іпат. c. 332. Варлаамове житиє навіть каже просто, що Нїфонтові батьки „бяху оть великаго и стольнаго града Києва, отъ окрестныхъ мЂстъ града того” (c. 2), але ся звістка мало що варта, як і цїла його „повість”.

8) Сей довід еп. Онуфрия робить деякі трудности: з візантийських джерел не звістно звичаю благословляти патріарха рукою св. Івана. Але новгородський пілїґрим Антонїй, що побував в Царгородї в перших роках XIII в., згадує про звичай „поставляти” імператора рукою Івана Предтечі, а патріарха — рукою св. Германа (c. 2, пор. 42 і 71 вид. Лопарьова). Щось таке, значить, мусїло бути, неясно тільки з іменами сьвятих: чи помішано їх в київській лїтописи, чи противно — помішав Антонїй, годї сказати. Лїтература сього питання в виданню подорожи Антонїя Саваітова нотка 8 і в передмові Лопарьова c. 69.

9) Іпат. c. 241, Лавр. 299. Шість епископів рахує Лаврентиєвська й иньші (Соф., Никон.); Київська лїтопись вичисляє поіменно пять епископів, що приймали Климента: чернигівський Онуфрий, білгородський Федор, переяславський Евфимій, юрївський Демян, володимирський Федір — всї окрім чернигівського з земель Ізяслава (а чернигівський князь був тодї союзником Ізяслава); хто був шестий епископ — не знати.

10) Новг. c. 138.

11) Що Нїфонт стояв в приятельських зносинах з Сьвятославом Ольговичем, колишнїм новгородським князем, каже Київська лїт., c. 333 (тут тільки хибне і не можливе „без него”: сих слів нема анї в Воскресенській, анї в Никонівській компіляціях, в Варлаамовім житиї Нїфонта, натомість: „прежде того”). Що Юрий, союзник імператора, був по сторонї Нїфонта, то також певно. Про приязні відносини Нїфонта з Юриєм говорить зрештою Никонівський збірник І, 206: „бЂ жо сему Нифонту епископу любовь и согласіє съ в. кн. Юрьемъ Долгорукимъ, и съ в. кн. чръниговьскимъ съ Святославомъ Ольговичемъ и съ иными со многими князи въ согласіи и любви бЂ, имъ же всЂмъ съ в. кн. кіевскимъ Изяславомъ Мстиславичемъ несогласно бЂ, такоже и сему Нифонту еп. новгородцкому”, або як він каже перед тим (1. с.): „о семъ мнози вознегодоваша отъ священныхъ и иночествующихъ, и отъ мирьскихъ, и отъ князей мнози и пачеже ненависть имущи на в. князя Ізяслава Мстиславича”.

12) „Не хочю Клима у митропольи видити, зане не взялъ благословения отъ святыя Софья и отъ патріарха” — каже Ростислав, Іпат. с. 345.