Історія України-Руси. Том 3

Коли таким чином навіть найбільше поруйновані Татарами городи повставали слїдом з попілу, тим меньше можливости говорити про спустїннє України, чи Поднїпровя взагалї під татарською бурею 22).

Повторяю, татарський похід зовсїм не був несподїванкою. Коли людність більших, міцнїйших міст могла собі ставляти ділєму — чи замикати ся в замку чи тікати, людність меньших міст і сїл не могла вагати ся, тільки на вість про зближеннє Татар мусїла тїкати та ховати ся в безпечні місця. Наша староруська погранична людність взагалї була дуже рухлива, до таких пополохів призвичаєна й мобілїзувала ся дуже швидко (порівняти нпр. епізод з Юриївцями, що вибравши час серед половецької бльокади, цїлим містом дремнули під Київ 23), і навіть про татарські страхи могла завчасу поховати ся. Лїтописець, оповідаючи про подоріж Данила на Угорщину під час похода Бату, каже, що їдучи звідти в Галичину, він стрів у горах, коло Синевідська, маси народа, що тїкали в гори від Татар 24). Подібна масова втїкачка на вість про Татар мусїла мати місце й по иньшій Українї — тїкали в ліси, болота, в яри й печери. Всяких таких схованок було подостатку й у полудневій Українї, а лїсовий пояс, українське полїсє давало не меньше певний захист в небезпечних часах, як карпатські нетра.

Не треба забувати, що людність полудневої України, середнього Поднїпровя, більше нараженого на татарську небезпечність, цїлими віками жила „в грозї”, була до подібних пополохів призвичаєна, пережила кілька масових переходів з степової України в Полїсє й назад. Се були люде „подъ трубами повити, подъ шеломы възлелЂяни”, котрим і татарський погром по давнїйших прецендентах не здавав ся мабуть таким траґічним. Що найбільше відступали вони в лїси й задержували ся там довше, поки мине пополох. Тож і не диво, що про масовий перехід людности з Поднїпровя на північ, до Суздальщини, як то припускають, не можна знайти анї якихось звісток, анї слїдів або вказівок — для такого переходу не було причин у української людности 25).

Правда, в ґенеальоґіях московських боярських родів знаходять ся згадки про перехід предка тої чи иньшої боярської фамілїї до Москви з України: з Чернигівщини, або з Київа, з Волини 26). Але такі переходи української аристократії, котрих нема причин не припускати (хоч самі по собі звістки ґенеальоґій не дуже певні), явище зовсїм иньше, котрого з масовою кольонїзацією нема що анї звязувати анї мішати. Міґрація українського боярства толкуєть ся упадком державного руського житя на Українї, роскладом старого князївсько-дружинного устрою. Вона почала ся ще в XII в., з утвореннєм нових полїтичних центрів на місце старого Київа, розвивала ся далї в XIII в. і могла ще більше прискорити своє темпо з татарським погромом. З упадком двірського житя еміґрувало духовенство, еміґрували артисти й промисловцї, еміґрували неґоціанти з упадком торговлї, але се не сьвідчить про те, що край тратив також в масах свою сїльську й маломіщанську робучу людність, ставав пустинею.

Що стара, передтатарська людність задержала ся в цїлости в лїсовім поясї України — в полянсько-деревлянськім і сїверянськім полїсю, в тім не може бути непевности. Вже само по собі зовсїм неправдоподібно було б припускати, що тутешня людність, зовсїм безпечна в своїх пралїсах, схотїла б еміґрувати, а діалєктольоґічні факти не зіставлять місця сумнїву: в сїм полїсю, зараз за Київом і в порічю Десни заховали ся ненарушені архаїчні діалєктичні прикмети, що остро відріжняють сї говори від язикових новотворів степової України й служать виразним доказом, що місцева людність сидить тут з передтатарських часів.

Сей лїсовий пояс, як я вже казав, служив резервоаром для степової української людности, що відступала сюди в особливо тяжких часах і потім в лекших обставинах кольонїзувала наново полишені простори. Що такий був нормальний напрям кольонїзації — з полїся на полудень, доводять нам найстарші переписи української людности, з середини XVI в.: в них того руху з заходу на схід, котрим нїби то мала бути наново залюднена Україна по спустошенню Бату, ще зовсїм не видко — він витворив ся пізнїйше, під впливом спеціальних, соціально-економічних причин. Натомість на напрям кольонїзації з Полїся в сих переписях маємо богаті вказівки в іменних призвищах осадників 27).

Що в залюдненню полудневої України, за лїнїєю лїсів, не було значнїйших перерв, періодів спустїння, на се ми маємо також виразні вказівки. Давно вже піднесено ту обставину, що при таких значнїйших перервах, при цїловікових періодах повного спустїння, яке припускало ся для Поднїпровя, не могли б заховати ся до наших часів топоґрафічні й хороґрафічні назви з перед-татарських часів. А тим часом ми маємо велику масу топо- і хороґрафічних назв з полудневих частин Полянської й Сїверянської території, з Київщини, Чернигівщини й Переяславщини (й мали б, певно, без порівняння більше, як би не зміни назв, які заходили серед самої кольонїзації, при її тяглости). Сей факт сьвідчить, що людність і за лїнїєю лїса держала ся постійно, або з такими невеликими перервами, що певна тяглість все задержувала ся від перед-татарських аж до найновійших часів. Для Заднїпровя ми маємо ще иньший анальоґічний факт — се традиція про етноґрафічну сїверську територію протягом всього переходового часу: в описях надднїпрянських замків з середини XVI в. і в иньших памятках осадники старої Сїверянської території звуть ся Севруками, а переяславські уходи — „сїверськими”; сї сїверські уходи сягають на полудень до порічя Ворскли — границї сїверянської кольонїзації в княжі часи, і сей факт виразно вказує на захованнє неперерваної традиції, а значить і кольонїзації з княжих часів 28).

Коли порівнювати взагалї сї обставини, в яких жило Поднїпровє, з обставинами, в яких жили иньші українські й неукраїнські землї під татарською зверхністю, то можна б піднести одну обставину на некористь Поднїпровя — що воно жило в безпосереднїй близькости Татарів. Але ся близькість сама по собі не була ще такою страшною для тодїшнїх людей. Ми маємо незвичайно цїкавий з сього погляду епізод, перехований в північних лїтописних збірниках — про слободи татарського баскака Ахмата на Посемю. Він осадив був дві осади („слободи”) на землях кн. Олега рильського, і там зібрало ся дуже богато людей — „умножиша ся людей во свободахъ тЂхъ, со всЂхъ сторонъ сошедше ся”. Оповіданнє, писане зі становища князїв, нарікає на кривди від тих слобожан княжим людям, але що ті слобожане не були якимись розбійниками, а спокійними господарями, до бійок не охочими, показує та подробиця, що коли сусїднїй кн. Сьвятослав липовецький, відомщаючи ся за ті кривди, напав на слобожан, що йшли собі з слободи до слободи, й позабивав їх, слободи з переляку розбігли ся 29).

З сього оповідання бачимо, що для низших верств людности татарська зверхність сама по собі не була страшна: говорить ся, що до Ахматових слобід тїкали люде і з княжих осад. Сим низшим верствам не жило ся дуже солодко і під князївсько-дружинним режімом, і татарський режім міг не давати ся їм дуже в знаки, по звістній приповідцї, що голий розбою не боїть ся, тим більше що Татари мали охоту опікувати ся в своїх інтересах сею людністю. І так воно власне й було на Поднїпровю, бо тут Татари, змагаючи до ослаблення сили князїв, підтримували рух громад против князївської власти та переводили їх в безпосередню залежність від себе. Очевидно, ся полїтика наказувала Татарам можливо толєрувати, навіть опікувати ся такою безпосередно залежною від себе людностию, аби розширяти той пожаданий для них против-князївський рух. Таким чином до початків анархії в Ордї, до останньої чверти XIII в. обставини житя на Поднїпровю для людности селянської, ба й маломіської, під татарською зверхністю могли бути в дечім ще лїпші нїж де инде 30). Вони давали себе відчувати верствам заможнїйшим, вибагливійшим, що привикли жити під покровом князївсько-дружинного режіму, й впливали на їх перехід до таких земель, де сей режім держав ся сильнїйше, але народнї маси самі йшли против нього й раді були його позбути ся хоч би цїною безпосереднього підданства Ордї.

Примітки

1) Іпат. c. 524.

2) Recueil IV c. 376

3) Іпат. c. 588.

4) Див. вище c. 114.

5) Таке оповіданнє Синопсиса про Печерську лавру, як серед загального спустошення, коли церква лаврська „чрезъ многіи лЂта пребываше въ запустЂніи”, служба божа правила ся лише ”въ нЂкоємъ предЂльцЂ, уцЂлЂвшемъ отъ поганыхъ” потайки ”страха ради” і особливим дзвоном скликали ся на богослуженнє монахи, що крили ся по ріжних ”далекихъ и подземныхъ мЂстахъ” (с. 89 вип, 1823 р.).

6) Ся теорія про відреставрованнє Руси Поляками стала locus communis від середини XIX столїтя, коли в польській історіоґрафії й письменстві почали класти натиск на польську культурну місію й її заслуги для вселюдської культури: не через що мовляв як через висилення для сих високих цїлей й упала Польща. Першим серіозним виступом против неї, з нагоди статї Мих. Ґрабовского в Записках о Южной Руси Кулїша, т. II, 1857, що між иньшим (говорячи про причини козацько-польських воєн) повторив сей загально тодї росповсюднений в польській історіоґрафії погляд (відібрані від азійських дикунів і увільнені від них пустинї Поляки поволї заселили, забезпечивши Русичів), — була статя Максимовича, написана у відповідь, по горячим слїдам (Русская БесЂда, IV: О причинахъ взаимнаго ожесточенія Поляковъ и Малороссіянъ бывшаго въ XVII вЂкЂ — се парафраза титулу згаданої статї Ґрабовского). Максимович, не застановляючи ся довше над сею теорією, на кількох сторонах висловив богато дуже справедливих і важних заміток против неї, але не спиняв ся ширше над питаннєм про спустїннє України по погромі Бату тому, бо в тій же книжцї часописи безпосередно перед сею статею подав статю спеціально про спустїннє України (О мнимомъ запустЂніи Украины въ нашествіе Батыево и населеніи ея новопришлымъ народомъ, — обидві статї передруковані потім в І т. його Собранія сочиненій), де відповідав на теорію Поґодїна про міґрацію київських Великоросів на північ і повне спустїннє України по татарськім погромі.

7) Див. т. І c. 173 і прим. 34.

8) Історію спору і його лїтературу див. в І т. с 512-5. Додати нову статю Соболєвского: Древне-кіевскій говоръ (ИзвЂстія отд. рус. яз. 1905, І) — перегляд питань з становища його теорії.

9) Пор. т. І c. 11.

10) Т. II c. 251.