Історія України-Руси. Том 3

Як довго княжив Юрий, не знаємо, бо не тільки не знаємо року смерти його батька, але й дата смерти його самого не зовсїм певна. Записка, перехована у Длуґоша, каже, що він умер 1308 р., в день св. Юрия, так само як в день Юрия родив ся і був охрещений, і пережив лише кількома тижнями свою жінку 15). Хоч нїщо не противить ся сїй датї, але дати руських подїй у Длуґоша так часто бувають непевні, що й сю його дату належить приймати з певною обережністю.

Таж записка, зачерпнена певно з якоїсь руської лїтописи, подає інтересну характеристику Юрия: „був він муж мудрий, ласкавий і для духовенства щедрий; за його управи Руська земля тїшила ся спокоєм і славила ся своїм богацтвом”. Сї остатнї слова сходять ся з иньшим, пізнїйшим жерелом — житиєм Петра митрополита, Юриєвого вибранця, писаним митрополитом Кипріяном при кінцї XIV в. Оповідаючи про часи Юрия, се житиє каже: „тогда бо бяше въ своей чести и времени земля Волынская (так зветь ся тут взагалї держава Юрия), всякимь обиліємъ и славою преимуща, аще нынЂ по многихъ ратяхъ и не такова” 16). Очевидно, князюваннє Юрия було часами розцьвіту і сили Галицько-волинської держави, так що про упадок „блискучої” Данилової держави не було ще й мови, і територіальні страти її, про котрі будемо говорити слїдом, наступили, мабуть, уже по смерти Юрия.

Юрий полишив двох синів: Андрія і Льва, що перейняли на себе батьківщину. Першу звістку про них ми маємо в грамотї Володислава Локєтка з 27 червня І315 р. 17). Укладаючи сею грамотою союз з скандинавськими і поморськими князями против бранденбурґських маркґрафів, Локєтек ростягає його на своїх свояків — князїв польських, на угорського короля й на „своїх племенників, руських князїв” 18), що й вони будуть тримати ся сього союза. Після всього сказаного вище про відносини, які були між династиєю Льва й Локєтком, не може бути непевности, що мова тут іде про Юриєвих синів. З 9 серпня 1316 р. маємо грамоту видану вже самими Юриєвичами, що називають в нїй себе Dei gracia duces tocius terre Russie — Galicie et Lademirie, й відновляють союз з пруськими рицарями.

Судячи по лїтам Юрия й звістцї про шлюб Юриєвої доньки (про сей шлюб низше), Юриєвичі могли зістати ся по смерти батька вже дорослими і від разу сьвідомо й самостійно правити землею. Що в 1316 р. вони були такими самостійними, дїйсними правителями, се не підлягає сумнїву з огляду на те, що в тій їх грамотї нема анї натяку на якусь опіку, реґентську раду, або що небудь таке (навіть взагалї нема згадки про раду бояр, як нпр. в пізнїйших грамотах Андрія). Але як правили вони батьківськими землями — чи спільно, чи подїливши, і як саме подїлили, се дуже трудне питаннє, на котре пробовано ріжним способом відповісти 19).

Як бачимо, в грамотї 1316 р. брати виступають спільно під одним спільним титулом. Се могло б насувати гадку про нероздїльне князюваннє, хоч такі факти в нашій історії незвичайно рідкі. Потім, з 1320 р. ми маємо дві грамоти самого Андрія, видані в Володимирі, і він зве себе dux ladimirie et dominus Russie (в другій — dux ladomiriensis et dominus terre Russie), отже Галичини в титулї нема, як в грамотї братів 1316 р.; з сього б найбільше простий був вивід, що Андрій як старший дістав Волинь, а Лев — Галичину 20). Ся, як я кажу, найбільше проста і природна гадка, стрічаєть ся одначе з традицією про „Льва луцького” в ширшій русько-литовській лїтописи (XVI віка), і вона, разом з деякими другорядними обставинами, піддала гадку (досить росповсюднену в лїтературі), що Лев був князем луцьким 21). Але традиція ся, як побачимо ще низше, взагалї дуже баламутна, а такий подїл, що Луцьке князївство дістало ся одному брату, а решта Волини й цїла Галичина другому, виглядає не дуже правдоподібно. Тому таки правдоподібнїйшою зістаєть ся перша гадка.

Дві згадані грамоти — Володислава Локєтка 1315 і Андрія та Льва 1316 р. — кидають сьвітло на полїтику Юриєвих синів. Бачимо, що вони, як і їх батько, стояли з одного боку в союзї з Локєтком (котрого становище значно поправило ся, особливо від коли він здусив краківське повстаннє 1312 р.), з другого боку — з Прусією. В грамотї 1316 р. Юриєвичі згадують, що зі сторони Прусії переговори з ними вів їх свояк комтур ґравденцький ґраф Зіґегард Шварцбурґ 22), і вони постановили відновити давнїй союз своїх попередників на умовах ширше списаних в інструкціях і паперах того Зіґегарда, на котрі вони й покликують ся; в самій же грамотї вони тільки обіцюють рицарям боронити їх від Татар, скоро йно довідають ся про їх ворожі замисли 23), і „від всякого ворожого напастника”. Сей остатнїй, занадто загальний вираз будить певні підозріння, що тут щось замовчано, і що Татар, котрих напади не були так дуже страшні пруським рицарям, висунено в сїм договорі навмисно наперед. В тім часї пруські рицарі як раз вели завзяту боротьбу з Литвою і дуже правдоподібно, що властиво умова була уложена против сього „ворожого напастника”, небезпечного й для Галицько-волинської держави, та що гроза з сторони Литви змушувала галицько-волинських князїв шукати опори в союзї з ворогами її.

Як я вже згадував, в новійшій науковій лїтературі широко росповсюднений погляд, що в другім десятолїтю) XIV в. прийшло до поважних конфлїктів між Галицько-волинською державою й Литвою, і вони закінчили ся побідами Литви й відірваннєм значної частини галицько-волинської території — Дорогичинської й Берестейської землї. Сей погляд опираєть ся на однім дїйсно важнім фактї, що Дорогичинсько-Берестейська земля не входила в склад Волинської волости Любарта Гедиминовича, а увійшла в склад волостей Кейстута, очевидно — була відірвана від Волини ще перше, нїж вона дістала ся Любартови (близше час того відірвання годї означити). З сим звязуєть ся кілька вже меньше важних переказів пізнїйших хронїк (XVI в.): вони говорять про боротьбу Гедимина з галицько-волинськими князями, що закінчила ся смертию обох князїв (вони звуть ся тут Володимиром володимирським і Львом луцьким) та прилученнєм Волини до Литви. Відкидаючи, розумієть ся, сю звістку про прилученнє цїлої Волини, дослїдники часто приймають (з ріжними відмінами в своїх виводах), що обидва Юриєвичі дїйсно наложили головою в боротьбі з Гедимином, чи разом, чи оден по другім, на початку 1320-х рр., і понесли певні територіальні страти на користь Литви 24).

Я думаю, що оповіданнє про боротьбу волинських князїв з Гедимином о стільки баламутне, що на нїм трудно будувати які небудь виводи і брати з них не оперті на иньших, певнїйших джерелах звістки (така звістка про смерть обох волинських князїв у боротьбі з Гедимином). Натомість здогад, що Гедимин десь в другім чи третїм десятолїтю XIV в. відірвав Берестейсько-дорогичинську землю від Галицько-волинської держави, можна прийняти; але се могло так само добре стати ся за житя Юриєвичів, як і по смерти, під час галицько-волинського interregnum, тодї навіть ще й лекше 25).

Таж умова 1316 р. дає деяку підставу судити про відносини Галицько-волинської держави до Татар. Як бачимо, в нїй Юриєвичі беруть ся боронити від них пруських рицарів; з сим треба дорівняти слова Локєтка в листї 1323 р., де він, жалуючи смерти Юриєвичів, каже, що вони служили для Польщі „за необорний щит” (pro scuto inexpugnabili) против Татар. Очевидно, хоч галицько-волинські князї далї уважали ся підручниками Орди, але становище їх супроти неї було досить самостійне. Що вони уживали часом Татар в своїх інтересах, остатнїй факт того рода бачили сьмо в війнї з Вацлавом 1302 р.

Деякі, дуже побіжні й неясні, загадкові звістки маємо ще про відносини до Угорщини. Вони досї не звертали на себе уваги дослїдників нашої історії, і в них богато лишаєть ся до прояснення. Те, що маємо дотепер, походить з часів пізнїйших і кидає лише деякі ретроспективні вказівки на властиві подїї, а їх початок і розвій лишаєть ся незвістним.

Річ іде про участь галицьких князїв в угорських замішаннях, що наступили з кінцем старої династиї. Угорщина перейшла довгий період роскладу й внутрішньої боротьби, поки одному з кандидатів на корону Каролеви Анжу удало ся взяти державу в свої руки; поконавши иньших претендентів, він довго ще мусїв бороти ся з ріжними маґнатами, що користаючи з замішання займали майже незалежне становище в державі, відмовляючи Каролеви послушности, або виставляючи против нього ріжних претендентів. В таких обставинах навіть не можна собі припустити, щоб галицькі князї, при загально екстензивній полїтицї, по недавнїх пробах Льва до окупації угорських земель, зістали ся пасивними сьвідками угорських замішань і не пробували їх використати для себе.

Перший, дуже легенький натяк маємо в згадцї про утечу одного з претендентів на угорську корону, Отона баварського, до дому з Семигорода, де були його, зловивши, держали у вязницї. Тїкав він через Русь 26) і по словам деяких хронїк можність утечи дав йому Юрий, „король руський”, котрому передав Отона воєвода семигородський 27). Було се в р. 1308.

Як бачимо вказівка сама по собі досить пуста, і тільки в звязку з давнїйшим і пізнїйшим наберає деякого значіння. Лїпші відомости маємо з рр. 1315-1322. Оден з угорських маґнатів-ворохобників Петро син Петне, що брав участь в рухах против кор. Кароля иньших маґнатів, як палятин Капос, Мойс, Матїй Чак й ин., задумав втягнути в сю боротьбу галицького князя й противставити його Каролеви, окликавши угорським королем. Сам він володїв великими маєтностями в західній части Угорської Руси, при галицькій границї, заразом був наджупаном землинським, якийсь час також і наджупаном ужським 28), мав в сих сторонах великі впливи й засоби, і по тих недавнїх пробах галицьких князїв до розширення своєї держави за угорську границю такий зворот до галицького князя був з його сторони вповнї природним. Першу звістку про се знаходимо в грамотї Кароля з перших днїв 1317 р.; в нїй читаємо, що згаданий Петро, піднявши повстаннє разом з палят. Капосом (отже десь коло р. 1315), шукав помочи „заграничного володаря і чужого пана, хотячи лукавими намовами і хитрими способами навести на нас і нашу державу чужосторонню силу” 29). Що то був за заграничний володар, довідуємо ся з пізнїйшої грамоти Кароля (1321); між ріжними провинами Петра він згадує особливо той, що він їздив на Русь і пробував подвигнути руського князя на Кароля — аби він прийняв угорську корону і виступив против Кароля 30). З сього великого хісна для Петра одначе не вийшло, і документи говорять про сей його замисел як пробу невдалу. Не ясно, чи галицький князь таки не схотїв мішати ся в угорські справи, чи поміч, яку він дав Петрови, не була досить значна. Петро держав ся одначе кілька років, і в 1320 р. поновив повстаннє, скликаючи своїх партизанів до повстання на Кароля 31. Доперва десь 1321 р. удало ся вибити його з замків і маєтностей його при руській границї 32. Можливо, що він знаходив певну опору в пограничних галицьких замках; так Кароль в иньшій грамотї того часу (1322) згадує, що з того звісного вже нам замку Machk, володїння галицького князя, чинили ся на угорські землї немилосердні напади й спустошення, так що він вкінцї був змушений йти походом відберати сей замок 33). Виразнїйших вказівок на ролю галицького князя в сїм епізодї не маємо, і він взагалї лишаєть ся, як бачимо, дуже неясним 34).

В 1323 р. обох Юриєвичів уже не було на сьвітї: з місяця мая того року маємо лист Володислава Локєтка до папи, де він „з жалем доносить папі, що два остатнї руські князї-схизматики, котрі були йому за необорний щит від Татар, зійшли з сьвіта, і з їх смертию приходить явна небезпечність для нього й його земель від близькости Татар: вони певно загорнуть тепер сусїдню з ним землю Руську, бо з неї звичайно поберали всякі дани” 35). Близшої дати їх смерти не маємо, мусимо її уміщати в р. 1321-3, бо ще в серпнї 1320 р. обидва брати жили, як можна то бачити з грамот Андрія тієї дати для краківських і торунських купцїв, де він титулує себе тільки волинським князем 36·).

В слові interitus, що ужив про Юриєвичів Локєтек, добачають декотрі натяк, що князї загинули не своєю смертию. Але середновічна латина занадто непевна, аби на її стилїзацію можна було спускати ся, а до того можна надїяти ся, що Локєтек не позбув би сеї звістки сухим: „зійшли зі сьвіта” (decesserunt ex hac luce), коли б у смерти останнїх галицько-волинськнх князїв було щось трагічне. Правда, швайцарський хронїст Іван Вінтертурський каже про них, що їх одного по другім струїли Русини 37), але се по всїй очевидности фальшива чутка, навіяна пізнїйшим фактом — отроєннєм Юрия-Болєслава; спокійна згадка Локєтка дає більше право припускати, що Юриєвичі умерли собі звичайною смертию, один по другім в тих роках.

Володислав, як ми бачили, каже про них, що вони були останнїми, отже мужеського потомства не лишили. Незвістно взагалї, чи полишили яке небудь потомство 38). Династия Данила урвала ся, й якийсь час Галицько-волинська держава зіставала ся без князя. Очевидно про такий безкняжий стан держави й говорить Володислав, побоюючи ся, що Татари заберуть сю відумерщину в свою безпосередню власть, та просячи папу оголосити хрестоносний похід на Татар. Не знати, чи се побоюваннє було тільки теоретичне, основане на тім, що татарська орда, як зверхник, може опанувати безкняжу Русь, чи дїйсно щось фактично стало ся в напрямі близшого мішання Татар в галицькі справи. Та обставина, що лїтом 1325 р., папа дїйсно голосив на прошеннє Володислава (і то аж кількома грамотами) хрестоносний похід против Татар і схизматиків 39), підсуває гадку, що Володислав і потім далї алярмував папу, та що дїйсно показувало ся якесь зближеннє між „схизматиками”, себто Русинами, й Татарами; але дуже обставати при тім здогадї не можна, бо тодї як папа оголошував свої грамоти про похід на Татар, в Галицько-волинських землях мабуть уже був новий князь 40). Само по собі можна без великих натягань припустити (хоч виразних вказівок на се не має), що коли перервала ся династия, мiж галицько-волинським боярством зарисувала ся партия чи напрям дюдей, що хотїли задержати землї в руках боярської управи, опираючи ся на татарських силах у безпосереднїй залежности від Орди 41). Але сей напрям не устояв ся, перемогли більш консервативні елєменти, що привели до покликання на галицько-волинський престіл одного з свояків старої династиї, мазовецького князя Болєслава.

Претендентів на галицько-волинську відумерщину було, певно, богато. Припадком довідуємо ся нпр., що Генрих глоговський (на Шлезку) і його брат Ян титулували себе в 1324-5 р. князями Галичини і Лодомерії, і сї титули признавав за ними папа 42). Можливо, що і з ріжних руських династий, посвоячених з династиєю Данила, заявляли ся кандидатури (нам незвістні). Але те, що бояре поминули руську династию (не залежно від того навіть, чи виступали з неї які кандидати) й узяли собі на стіл мазовецького княжича — факт дуже характеристичний: він вказує на глубоке відокремленнє, відчуженнє Галицько-волинської Руси від решти земель колишньої Київської держави, — відчуженнє, сотворене головно клином литовських анексів і безпосередно залежних від Татар територій: сї литовські анекси й татарські території в. ті часи могли майже зовсїм стикати ся з собою й відтинати Галицько-волинську державу від східнїх земель.

Як виразно говорить польський хронїст Ян з Чарнкова, і як воно само собою правдоподібно, бояре самі вибрали собі князем княжича Болєслава, він не був їм накинений якоюсь сторонньою силою 43). Він був сином Марії, сестри Юриєвичів, виданої за князя мазовецького Тройдена, одним з старших, а мабуть таки й найстаршим з його синів 44). Як великий був він тодї, не знати, але той факт, що в грамотї 1325 р. виданій ним уже мабуть в Володимирі, нема вказівок на якусь опіку, міг би вказувати на те, що князь дуже молодим тодї не був 45). Хрещений на католика, з іменем Болєслава, він потім, очевидно — в звязку з своєю кандидатурою на галицько-волинський стіл, перейшов на православну віру і прийняв імя Юрия, з котрим потім усе виступає яко руський князь. Правдоподібно, сей перехід став ся вже по смерти його вуїв, чи з власної його охоти, чи на жаданнє галицько-волинських бояр — не знати 46). Подвійне його імя — Болєслава-Юрия наробило баламуцтва в науцї: до недавна відріжняли Юрия II, уважаючи його останнїм Даниловичом — сином Андрія чи Льва, від Болєслава Тройденовича, що нїби то вже по смерти його зайняв галицько-волинський стіл. Ся помилка тепер вже висьвітлена вповнї — в Юрию ми маємо друге, руське імя Болєслава Тройденовича, що став галицько-волинським князем, по короткім безкоролївю, по своїх вуях Андрію й Льві 47).

В 1325 р. Юрий-Болєслав видає вже грамоту, титулуючи себе dux Russie. Означення місця на нїй бракує. Привішена до грамоти маєстатична печатка Юрия Львовича, котрої й пізнїйше уживає Юрий-Болєслав, показує, що Юрий-Болєслав тодї мав в руках інсіґнїї галицько-волинських князїв. Скромний його титул на сїй грамотї, в порівнянню з грамотою 1327 р. де він титулує себе dux terre Russie, Galicie et Ladimerie, може піддавати здогад, що він тодї ставив свої перші кроки як галицько-волинський князь 48). З рештою нїяких подробиць про його прихід на галицько-волинський стіл не маємо 49). Звістний уже нам Іван Вінтертурський говорить про Юрия-Болєслава, що його поставив руським князем татарський хан 50), і се б можна розуміти як відгомон затвердження його татарським ханом, але що хронїст сей виходить взагалї від погляду про дуже тїсну залежність Галицько-волинської держави від Татар (так що у нього й остатнї Юриєвичі виступають татарськими намістниками), тож і на се покладати ся не можна, тим більше, що практика затвердження князїв Татарами в Галицько-волинській Руси нам незвістна 51). Здогад декотрих новійших дослїдників, що Юрий-Болєслав з початку опанував тільки якусь частину Галицько-волинської держави і тільки згодом розширив свою власть на цїлу 52), не має нїякої підстави в джерелах.

Для часів сього цїкавого руського князя з польської династиї ми маємо троха більше відомостей нїж за його попередників — і що до заграничної полїтики і що до внутрішнїх відносин.