Історія України-Руси. Том 3

5) Іпат. c. 526-7, 1241 рік.

6) Sane nuper carissimo in Christo filio nostro rege Ruscie illustri, quem loci vicinitas suorum secretorum plerumque reddit participem, per litteras suae accepimus referente, prefatos Tartaros fore paratos ad delendas reliquias, quos divina benignitas... ab ipsorum manibus liberavit, et ipsius vicinia christinitatis vesano spirititu, nisi Deus restiterit, conconculcanda — Theiner Mon. Pol. I ч. 107. Булї видані 14/V, значить Данило алярмував папу скоро по походї Куремси на Понизє.

7) Іпат. c. 555 (1254 р.).

8) Іпат. c. 556.

9) Іпат. c. 557.

10) Іпат. c. 560-5, Воскр. І. 162. Про похід на Польщу — річні записки польські в Monumenta Poloniae hist. II. 839, III, 73, 133, 307 і ин. і Великопольська хронїка ibid. II c. 585-6 (тут між участниками похода хибно названо й самого Данила; руські князї підступом видають Сандомир Татарам). Спеціальна розвідка Уляновского — Drugi napad Tatarów na Polskę (Rozpr. hist.-fil. wydz. XVIII), також Semkowicz Kryt. rozbiór c. 279 (хронольоґія).

11) Див. мою Хронольоґію c. 44-5. Польські записки датують смерть Данила 1266 роком — Monumenta Poloniae II 840, III c. 48, 171, але мабуть через атракцію: звістка про смерть Данила була звязана з походом Шварна на Польщу, що став ся 1266 р. В декотрих річниках потім її віддїлено і навіть поставлено по походї Шварна.

12) Іпат. c. 570.

Наступники Данила — становище Василька, його смерть. Відносини до Литви, Шварно в. кн. литовським: війни з Ятвягами. Відносини до Польщі; пляни Льва на краківський стіл, друга окупація Люблина. Відносини до Угорщини; слїди здобутків за Карпатами. Відносини до Орди; залежність від неї Галицько-волинської держави — її прояви; татарські спустошення. Лев Данилович і Володимир Василькович — їх характеристика; тестамент Володимира; заходи Льва і Юрия; Мстислав Данилович волинським князем.

Головою Галицько-володимирської держави по смерти Данила став Василько, але обміну волостей, практикованого давнїйше, при тім не було: в династії Мстислава прінцип дїдичности від давна мав перевагу над патріархальним старшинством. Василько й далї зістав ся на Волини, хоч уважав ся тепер головою династії. Така роля старійшини ясно виступає в лїтописи: Василька називав Войшелк своїм „отцем и господином”; Болеслав Соромливий по своїй війнї з Шварном, де брав участь і Василько, до Василька посилає посла, бажаючи помирити ся й запрошуючи до з'їзду.

З синів Данила Лев дістав по батькови Галичину — землї Галицьку й Перемишльську. Волость другого Даниловича — Мстислава нам незвістна, хоч безперечно він мав якусь волость — може Теребовельщину. Третїй — Шварно дістав Холмську і Белзьку землю, в додаток до своїх литовських волостей 1). Романа не було вже на сьвітї.

Родинна гармонїя Романової родини очевидно ослабла з смертию Данила. Хоч до явного конфлїкту не доходило, але зарисували ся дві партії: Василько й Шварно стояли в близшім союзї з собою, тим часом як Лев тримав ся осторонь. На сїм ґрунтї прийшло до крівавої подїї, що сплямила особу Льва: з'їхавши ся в Володимирі з Войшелком, що перебував на Руси по своїй абдікації, Лев, розгорячений вином, забив Войшелка, і се лїтописець толкує завистию Льва, що Войшелк віддав своє князївство (землю Литовскую) не йому, а Шварну. Пізнїйше, за Володимира Васильковича роздїл між родиною Льва і родиною Василька зазначив ся ще більше виразно.

Зрештою особливої особистої інїціативи Василько й по смерти брата, як і за його житя, нїчим не показує, і час його старшинування нїчим не визначний. Що правда, він і не був довгий, бо десь коло 1270 р. Василько вмер, передавши Волинь свому одинокому сину Володимиру. Ще перед ним зійшов зі сьвіта Шварно, не лишивши, здаєть ся, нїякого нащадку, і його волости забрав Лев 2). Таким чином уже в 1270-х рр. Романова спадщина звела ся до двох головних князївств: Галицького, князя Льва, й Волинського, кн. Володимира; по при них було меньше, нам незвістне князївство Мстислава. Коли-ж Володимир, не маючи синів, по смерти своїй (1288) передав своє князївство Мстиславу, таки дїйсно стало лише два князївства, більше меньше з таким подїлом земель, який істнував між Данилом і Васильком (Мстислав міг вправдї мати й далї щось із галицьких земель, але ми про них не чуємо нїчого). Тільки та важна ріжниця була, що сей подїл дїйсно був подїлом тепер; не було тієї одноцїльности Галицько-волинської держави, яка істнувала за перших Романовичів: відносини між Львом і Володимиром, потім Мстиславом зовсїм не були щирі, так що подїл сей мав зовсїм реальне значіннє, і се, розумієть ся, ослабляло державу.

Інтерес сих десятолїть, або властиво — тих звісток, які ми маємо про сї десятолїтя, бо на повність їх спустити ся нїяк не можна, особливо що до Галичини, — лежить головно в відносинах литовських і польських. В литовських відносинах ми спинили ся на смерти Мендовга. Тодї його вороги — братаничі Тренята (Стройнат) і Товтивил подїлили землї Мендовга, а Войшелк, котрого становища супроти останнїх неприязних відносин між його батьком і Романовичами близше не знаємо, втїк у Пинщину. З сього, що він втїк туди, а не на Волинь, не в Галичину, можна б виводити, що й він не помирив ся з своїми руськими свояками. Але незадовго оден по другім були убиті Товтивил і Тренята, і Войшелк з пинськими полками вернув ся на свою батьківщину. Він бажав пімстити ся над противниками свого батька, й шукаючи против них опори, знову зближаєть ся до Романовичів. Лїтописець каже, що Войшелк „нареклъ бяшеть Василка отца собЂ и господина” (се вже було по смерти Данила), і Василько прийняв його в свою опіку: він і Шварно помагали Войшелку в його боротьбі з ворогами. Вкінцї закінчивши кріваву свою нагінку над ворогами батьковими й своїми, Войшелк захотїв вернути ся назад до монашого житя і передав своє князївство Шварну (коло р. 1267) 3).

Сьвітла перспектива заблисла Романовичам і Руси; князївство Литовське переходило на становище аннекса Галицько-волинської держави, його землї — під впливи українського права й культури. Але і сей усьпіх був нетрівалий. Комбінація простояла не довго — вона опирала ся лише на роспорядженню Войшелка, і мало що пережила його. Лїтописець каже, що Шварно просив, аби Войшелк княжив з ним разом, але той не згодив ся й удав ся до монастиря св. Данила в Угровську, а слїдом — на другий чи на третїй рік по тій абдикації забив його Лев. Оповіданнє лїтописця про сю подїю о стільки характеристичне, що я наведу його в цїлости.

„Під той час (коли Войшелк пішов знову в черцї) прислав Лев до Василька з такими словами: „хотїв би я зійти ся з тобою, аби при тім був і Войшелк”. Василько післав по Войшелка, на страстнім тижнї, так кажучи: „прислав до мене Лев, аби сьмо зїхали ся — а ти не бій ся нїчого”. Войшелк бояв ся Льва і не хотїв їхати, але на Василькову поруку поїхав і приїхав на сьвітлім тижнї до Володимира; пристав у монастирі св. Михайла Великого. Марколт Нїмець запросив до себе на обід усїх князїв: Василька, Льва і Войшелка. Почали обідати, пити й веселити ся; Василько напивши ся поїхав до дому спати, а Войшелк поїхав до монастиря, де заїхав. Потім Лев приїхав до нього до монастиря і почав говорити Войшелкови: „куме, напиймося по чаші вина!” І почали пити. Диявол же, нїколи не хотячи доброго чоловічому роду, вложив то в серце Львови, що він убив Войшелка з зависти, що він дав Литовську землю його брату Шварну” 4).

Для Шварна смерть Войшелка, що був його моральною опорою на Литві, була сильним ударом, а ще гірше було, що й сам Шварно пішов за ним слїдом, „княживъ лЂтъ не много”. Всї блискучі перспективи Романової династії на литовське князївство упали. Не знати, які заходи робила вона, щоб задержати в своїх руках Литовські землї, але се в усякім разї її не удало ся. Великокнязївську власть в Литві перейняв Тройден, і супроти Романовичів і взагалї супроти руського елєменту зайняв становище досить неприязне. Волинський лїтописець згадує його дуже неприхильно за привязаннє до поганства, й каже, що він з Володимиром Васильковичом не мав приязни, бо його три брати полягли в війнах з Володимировим батьком Васильком. З початку він увійшов за те у „велику любов” зі Львом, одначе слїдом почала ся у нього дрібна погранична війна і з Володимиром і зі Львом. Лев за те всадив на Тройдена Татар, закликавши їх в 1275 р., а в друге вже Ногай сам запропонував Романовичам похід на Литву, і вони знову ходили туди з Татарами 5).

Окрім того Володимир і Лев далї вели війну з Ятвягами; короткі лїтописні записки не дають добре вирозуміти, чи робили ся сї походи для відстрашення від нападів, чи для дальшого розширення руської території, розпочатого Данилом. Оповідаючи про похід зимою 1273/4 р. лїтописець каже, що Ятвяги не відважали ся бити ся й просили згоди. Потім голод 1279 р. також сильно підрізав Ятвягів, так що вони, як оповідає лїтописець, вислали посольство до Володимира просячи прислати до них хлїба на продажу: „прислали своїх послів до Володимира кажучи так: „Господине княже Володимире! приїхали ми до тебе від усїх Ятвягів, надїючи ся на Бога і на твоє здоровє! Господине, не помори нас, а перекорми, пішли до нас, господине, жито на продажу, а ми купимо радо: чого зхочеш — чи воску, чи біли, чи бобрів, чи чорних кун, чи серебра, дамо тобі радо”. Володимир вислав хлїб до них човнами, Бугом і Наровою, але його пограбили на дорозї Поляки, і з того потім вийшла війна у Володимира з Мазовшем. Про війну ж з Ятвягами більше не чуємо — очевидно, вони були зовсїм приборкані 6).

Спокійні відносини з польськими князями, уставлені в останнї часи Данила, були нарушені скоро по його смерти зовсїм без причини. Декотрі слуги Шварна пристали були до походу Литви на землї Болєслава краківського, і з сього вийшла погранична війна 1266 р., де брав участь окрім Шварна ще й Василько з сином. Щоб покінчити її, Болєслав запросив Василька на з'їзд, і Василько був поїхав, але на дорозї довідав ся, „що Ляхи учинили лесть” — як раз на той час впали до Белзької землї й почали палити села. Василько звернув ся на них, і сильно понищив їх, але слїдом Шварно погнавши ся за ними, з великим полком, напав на них в дуже невигіднім, тїснім місцї (нарЂчахуть ся Ворота тЂснотою своєю), де не міг ввести до бою цїлого свого війська, й сильно потерпів. По сїй нещасливій для Руси битві відновлено згоду, і вона стояла до самої смерти Болєслава 7). Романовичі навіть помагали йому в боротьбі з шлезькими князями, в 1273 р. Припадковий і спорадичний характер мав похід Володимира на Мазовше, на землї Конрада — за той пограбований хлїб, бо взагалї Василько стояв з Конрадом в приязних відносинах, і вони слїдом відновили ся і по сїм конфлїктї 8).

Важнїйший характер прибрали відносини по смерти Болєслава. З ним скінчила ся старша, краківська лїнїя потомства Казимира Справедливого. Властолюбний й енерґічний Лев задумав здобути собі краківське князївство й виступив перед краківськими панами з своєю кандидатурою, але вона не була прийнята: ”по смерти в. кн. Болеслава, оповідає лїтописець, не було князя в Лядській землї (розумій — в Малій Польщі), і захотїв собі сеї землї Лев, але бояре були сильні — вони не дали йому землї” 9). Краківським князем вибрано старшого репрезентанта молодшої (мазовецької) лїнїї Лєшка Чорного.