Історія України-Руси. Том 1

18) De adm. гл. 80-33. Виводи про Білу Хорватію і Білу Сербію на підставі його оповідання у Шафарика (II § 31), критикував їх Рачки: Biela Chrvatska i biela Srbija і в полєміцї з проф. Ґротом, репрезентантом традиційного погляду (ИзвЂстія Константина Багрянороднаго о Сербахъ и Хорватах. 1880)-Rad jugoslovanske Akademije т. LII i LIX, пор. вказівки Крека 2 с. 323-6, статї Яґіча і Обляка в Archiv fur slavische Philologie т. XVII і XVIII, також у Вестберга Комментарій на записку Ибрагима Ибн-Якуба, розвідка 12, Маркварта Streifzuge гл. 6. Історія і дрібна біблїографія у Нїдерле II гл. 5.

19) Розумію підроблений фундаційний привилей празької катедри (див. в гл, IX); імена племен і місць тут певно не видумані.

20) До такого дивовижного виводу мусїв прийти пок. Рачки в своїй взагалї дуже критичній розвідцї Biela Hrvtska i Biela Srbija, бо не увільнивсь зовсїм, не вважаючи на весь скептицизм що до звістки Константина, від Шафарикового (майже загально принятого) погляду на Велику Хорватію, від чеських гір до середнього Днїстра (Шафарик II §31). Та що! по всїх поступах критики підримує такий вивід in optima forma Останнїй випуск Sl. Starožitnosti Нїдерле (272, 279), що хоче прецїнь бути сінтезом славістичних розслїдів останнїх десятилїть.

21) Особливо в старонїмецькій (північній) формі Harfadha (Harfadha fjoll Герваравсаги-одні толкують се імя як ,, Карпатські“, иньші-як „Хорватські“ гори). Коли-б знатє, що ся назва була звістна на полуднї, вона могло б дуже добре пояснити нам всю сю історію з Хорватією.

22) Сей погляд дотепно розвинув що до руських Хорватів неб. Крижановський в своїй розвідці „Забужная Русь“ (Собраніе сочиненій II, 1890, с. 342 і далї) і кінець кінцем до сього ж погляду, що се імя має „ топічне“, ґеоґрафічне значіннє приходить Маркварт (с. XXXIX). Що назва „Chrobacya“ в приложеню до привислянських країв має тільки історичне (властиво конвенціональне) значіннє, признавав і Т. Войцєховский в своїй книжцї, що носить се імя (Chrobacya с. 2-3), а К. Потканьский в своїй розвідцї Kraków przed Piastami (Rozprawy wydz. hist.-phil. т. XXXV) нарештї зовсїм зіґнорував сих конвенціональних польських Хорватів (пор. його Lachowie с. 208). Клаіч і Кос під Білими (свобідними, незалежними) Хорватами розуміють державу Само. Вестберґ також кладе Білу Хорватію на чесько-словацькі краї, за те Білу Сербію переносить на Галичину, здаєть ся — з огляду на Βοϊκι. Маркварт вертаєть ся до Хорватії на Вислї, і т. д.

23) Horiti короля Альфреда, Хорватін (так принаймні поправляють) у Масуді, Хорвати лєґенди про св. Вацлава. Недавно Маркварт поставив здогад, що загадкове місто в словянських краях арабської ґеоґрафії IX в. (і відти у ібн-Росте, Кардизі й ин.), читане досї як Джарваб, Джарват, Хурдаб, треба читати „Хорват“ і розуміти тут Краків (Streifzüge с. XXXIV). Вповнї довільний здогад!

24) В курс пустив сю гадку Шафарик, і ще в 1894 р. неб. Партацький в сїй справі вів горячу полеміку з проф. Верхратським в фейлєтонах „Дїла“. На виданих Їречком Karten zur Geschichte des h. Oester. Ung. Reiches (1897) теж виднїють ся B o i k i на Днїстрі (мапа VI).

25) Правдоподібнїйше бачити в Βοΐκι покручену назву Boiohem'a- Чехії, як приймають тепер переважно.

26) Нїдерле заявив, що не може згодити ся з моїм скептичним становищем супроти сеї поднїстрянської Хорватії, але нїчого не міг вказати на доказ її істнованнє. (Slov. star. II с. 2 65-6); його виклад сього питання — взірець довільности і неаргументованности, взагалї частих в його претенсійній, але досить слабко зробленій працї.

27) Істнованнє кількох назв „Дулїби“ в басейнї верхнього Днїстра могло-б вказувати на пограниче дулїбської території (Дулїби коло Ходорова, другі — під Стриєм, третї коло Бучача), але таким відокремленим назвам не можна признавати особливого значіння.

ЗАХІДНЯ УКРАЇНСЬКА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ, ЇЇ СУЧАСНИЙ ВИГЛЯД; ПОЛЬСКО-УКРАЇНСЬКА ЕТНОҐРАФІЧНА ГРАНИЦЯ, ПОЛЬЩЕННЄ; ПАМЯТЬ РУСИ НАДЪ ВИСЛОЮ; МІШАНІ ТЕРРИТОРІЇ. УКРАЇНСЬКО-БІЛОРУСЬКА ГРАНИЦЯ. ЗАКАРПАТСЬКА РУСЬ — ГРАНИЦЯ СЛОВАЦЬКА Й УГОРСЬКА, СЕМИГОРОД, РУСЬ НА ДУНАЮ; СТАРИННІСТЬ ЗАХІДНЬОЇ КОЛЬОНИЗАЦІЇ, ЇЇ МІШАНІ ТЕРИТОРІЇ, ЇЇ СТРАТИ.

Полишивши на боцї, як непорішене і властиво другорядне питаннє, справу племінного імени, перейдемо до огляду самої західньої української кольонїзації. Як я вже сказав, лїтопись наша дуже мало говорить про сї західнї окраїни (так само і про східнї та полудневі) та й не багато знає про них (приклади тому наведу низше). Тому ми повинні звернутись до реґресивного методу, і виходити з пізнїйших фактів про тутешню українську кольонїзацію.

Як ми вже знаємо, сучасна етноґрафічна українська територія виступає далеко на захід узьким клинцем, затисненим між польською й словацькою людністю. Клинець сей майже досягає верхівя Дунайця й відси розширюючись іде на схід по обох боках Карпатів. Північна границя йде в півнично-східнїм напрямі, займаючи верхівя Попрада, Ропи, Вислоки й Вислока до Сяну 1). В околицї Ярослава уступаєть ся вона з правого боку Сяну на лївий й іде відси на вододїл Висли й вислянського Буга, що має мішану, польсько-українську людність; більш меньш лїнїя середнього Вепра, по сучасним звісткам, має становити ту граничну лїнїю, на схід від котрої український елємент переважає, подекуди переходячи й на правий бік його. В басейнї Нарева він стрічаєть ся з білоруською кольонїзацією, що займає тепер полудневу частину нїманського басейна 2).

На полуднї від Карпат українські осади зачинають ся також від басейна Дунайця, вони одначе тут вже значно пословачені; Узенькою смугою, вже порозриваною і обтятою словацькою кольонїзацією українські осади йдуть по згірям Карпатів вздовж угорської границї над Попрадом, по верхівям Торицї, Топлї, Ондави, Лаборця 3), аж над Угом починаєть ся більша неперервана українська територія, що йде далї між Карпатським хребтом та верхньою Тисою 4) й її притокою Вишевою (Visso) 5), поки не стрічаєть ся на верхівях Вишеви, Бистрицї, Молдави з волоською кольонїзацією. За границями неперерваної української території, на підгірю українські осади йдуть островами між словацьку, а потім між угорську кольонїзацію, далеко на полудень, в басейни Бодрога, Гернада, Солоної (Sájó), Красної й Самоша, хоч сї полудневі українські острови в значній мірі о стільки вже денаціоналїзовані, що про їх українську народність свідчить головно східнїй обряд.

Вже сама фіґура сїєї української етноґрафічної території показує, що ся одностайна українська гірська полоса, з мішаними територіями по обох крилах, з слабими українськими домішками на північ і полудень — то тільки скелєт, з атрофірованими, майже страченими мяснями етноґрафічного тїла. Очевидно, що кольонїзація гірських країв не могла йти зі сходу на захід самим хребтом; українська людність мусїла заходити в гори з рівнин — з півночи, чи північного сходу, й росповсюднювалась річними долинами 6). Само собою також ясно, що теперішнї українські елєменти в мішаних полосах — то в переважній части останки української кольонїзації, а не нові здобутки її: нової масової української кольонїзації в тим напрямі ми не знаємо, а коли вона давнїйше, то мусїла бути давнїйше значнїйша, бо на наших очах український елємент, досить витревалий взагалї, винародозлюєть ся тут на мішаних територіях, в тїснїйшій стичности з переважною чужою кольонїзацією.

Я почну з польсько-української границї. Порівнюючи навіть дати галицьких переписей з останнїх десятолїть, бачимо, що на західнїй граничній лїнії Русини помалу польщать ся: їх приріст звичайно далеко меньший, нїж приріст Поляків, і певна частина їх держить ся ще по традиції „руської віри“, але національність уже стратила 7). А процес сей тягнув ся віками. Польська народність, польська мова, польська культура мала перевагу почавши від XIV в., бо тут була Польська держава, а перевага Руси перед тим трівала коротко і мала всякого рода перерви. Католицизм завсїди був аґресивним, де стрічав ся з православною людністю, і тягнув за собою невідмінно польонїзацію, а православна віра переважно не виходила за границї оборони, та й то часто дуже слабої. Кольонїзаційні змагання тягли українську людність на схід і полудень від дуже давнїх часів (уже в XI в.), а її місця займала не велика, але все не безслідна кольонїзація польська та нїмецька. Підтримувана за польських часів, і навіть ще перед ними, ся нїмецька кольонїзація (часами досить значна) в результаті зміцняла тільки польські елєменти, бо сї Нїмцї-католики польщились ранїйше чи пізнїйше. Коли зважимо се все, прийдемо до переконання, що на сїй польсько-українській границї Русь мусїла понести за той довгий ряд віків великі страти на користь польської народности. І ми дїйсно знайдемо в історичних джерелах цїлий ряд фактів і натяків на такі страти. Привілеґіовані громади міські й сїльські відтїсняють тубильну людність на другий плян і винародовлюють. Костели збудовані на ново або „перероблені“ з православних церков перетягають її на католицтво; закриваннє православних церков тягне за собою католиченнє і польщеннє, і т. д. 8).

Деякі факти ведуть нас так далеко в глубину польської кольонїзації, що се на перший початок здаєть ся неймовірним. В Казимирі над Вислою була церква св. Духа, як видно з руської записи на євалгелію, наданім туди казимирськими міщанами (письмо XV в;) 9). В сусїднім Цмельові (за Вислою) переховалась традиція про руську церкву, а в фундацийнім привілею 1505 р., надаючи сьому місточку нїмецьке право, король зносить заразом противні йому права й звичаї польські і р у с ь к і 10). Люблин ще в XVI-XVIII в. був одним з визначних огнищ православія і уважавcь питоменним руським містом. На поч. XVI в. (1505) кн. Глинський, роздаючи на церкви гроші з майна кн. Дм. Путятича на виднїйші православні святинї, дає і „на церков святого Спаса“ в Люблинї 5 кіп, а під час брацького руху при кінцї XVI в. (1594) по ініціятиві „мещан релии закону светого греческого“ заведено в Люблинї при сїй церкві православне брацтво. Ще в 1659 р. козаки упоминались між иньшими забраними унїятами „монастира і церкви в Люблинї“. Канонїк Красїньский (1612), описуючи границї Руси (а веде їх з під Кракова: non longe ab urbe Cracovia) 11), між руськими округами згадує Люблинщину. На Українї, під час розбудженя національної свідомости в серединї XVII в., „руську“ землю означали під Краків та по Люблин. Хмельницький рахував на поміч православної Руси по Люблин, по Краків, а „Ляхів“ відгрожувавсь загнати за Вислу, що тут має значити етнографічну польську границю. В проєктах роздїлу Польщі 1657 p. Висла знову виступає як границя Руси і православя, теж і в умові Дорошенка з Турцією (до Висли і Нїмана): очевидно, се був погляд загальний, прийнятий, що Русь і православє сягають до Висли 12).

При світлї сих фактів в зовсїм иньшім світлї стають перед нами походи в Польщу Володимира Вел. і вічні короводи західнїх українських князїв з Польщею: багато української землї, а ще більше — землї з мішаною людністю зіставалось за границями Руської держави, або прилучалось до неї тільки на якийсь час. Запись польської княгинї Оди (кінець Х в.) згадує про Русь на пограничу з Прусами та „руські землї, що протягають ся аж по Краків“, і по всякій імовірности се була Русь не тільки полїтична, а й етноґрафічна — о стільки докладно вона відповідає пізнїйшим етноґрафічним границям. Але пограничний пояс на рівнинї дуже рано був мішаний; вже в XV в. залюдненнє рівнини по Вислоку і Сяну показуєть ся мішаним 13). З люстрацій XVI в. бачимо, яка маса нїмецьких кольонїстів була в Сяніцькім 14), і сей процес накликання чужих кольонїстів звістний нам вже від Данила, а нової сили набрав, коли стало ширитись нїмецьке право. Початки сього бачимо ще за Болеслава Тройденовича, що надав маґдебурське право нїмецькій громадї в Сяноку 15). Але крім сїєї пізнїйшої нїмецької і польської кольонїзації мішаннє етноґрафічних елєментів мусило початись ще давнїйше, через стрічу української кольонїзації з польською.

Коли зважити все те, що ми сказали вище про віковічне ослабленнє українського елєменту на заходї, можна з певною імовірностю висловити здогад, що початкова східно-словянська кольонїзація опанувала була басейн Буга і Сяна і подекуди наближала ся навіть до Висли; та поворотний рух польської кольонїзації спер ся з нею на вододїлах Вепра й Сяна ще в початках, коли ся українська кольонїзація була досить рідка, як на своїй періферії, і вже тодї — дуже рано, зявились мішані території по Вислокам і між Вепром та Вислою. Протягом віків потім польські елєменти припливали сюди, а українські відпливали, а до того й історичні обставини неустанно ослабляли тут українські елєменти на користь польських, і вкінцї тільки неужиточна гірська країна зістала ся міцно в українських руках.

Далї на північнім заходї, на білоруськім пограничу українська територія тепер кінчить ся більш меньш дорогичинською околицею; в басейнї Нарева бачимо вже переходові говори, посереднї між українським і білоруським (заблудовські говори) 16). Українська територія таким чином тепер виступає рогом на північ, в басейнї Буга, між польським і білоруським елєментом, і відповідає полїтичним границям Руси XI-XIII в., що досягали р. Нура, правого притока Буга 17). Північну частину Побужа (Дорогичин, Мельник, Брянськ) часто уважають славянською займанщиною на ятвязьких ґрунтах 18); сей погляд одначе чисто гіпотетичний; про ятвязьку кольонїзацію на Побужу ми нїчого не знаємо 19), як і взагалї не маємо фактів, що вказували-б на якусь пізнїйшу руську кольонїзацію в сїм краю. Тільки той факт, що берестейсько- дорогичинське Побуже якось слабше тримаєть ся Волини, натякає на якусь осібність сього краю — чи етноґрафічну, чи суспільно-полїтичну, тяжко сказати. Апріорно можна признати досить можливим, що північна частина руського Побужа, за Берестєм, виходячи за лїнїю припетсько-нїманського вододїлу, була пізнїйшою займанщиною; але нїяких певних фактів, що свідчили-б тут про пізнїйший характер української кольонїзації, досї нема. Остаточно справа лишаєть ся невиясненою. Дуже багато ще є роботи фільольоґам, археольоґам, етноґрафам, аби положити підвалини для рішення сього питання, як і взагалї для вияснення історії теперішньої границї української території на півночи, її відносин до білоруської та племінного підкладу тутешнього розселення.