Історія України-Руси. Том 1

28) Коли саме оселила ся вона тут, не знати. Теофан і Никифор кладуть се вже на другу половину VII в., але в їх оповіданню стягнено в кілька лїт те, що дїялось протягом столїтя.

29) Теофан р. 357.

30) Теофан р. 358, Никифор p. 34.

31) Никифор Opera hist. ed. de Boor p. 24.

32) Його звязують з назвою ріки Уар або Угар в Алтайській системі-Арістов с. 310, але ми тільки що (с. 157 прим. 2) бачили, що се імя було дуже широко розповсюднене взагалї. Більше про Аварів див. у Цайса, Гунфальві, цитовані статї Cahun-a і Арістова.

33) Про Турецьку орду — Ту-гю чи Ту-кю хинських джерел й її історію крім цитованих вище праць (с. 151) див. іще розвідки в Inscriptions de l'Orkhon déchiffrées par V. Thomsen, 1896, Barthold Die historische Bedeutng der alttürkischen Inschriften, у Радлова (Radloff) Die alttürkische Inschriften, Neue Folge, 1897, Chavannes Dokuments sur les Tou-Kiue (Turc) occidentaux, 1903. Давнїйша історія Турків відома з хинських джерел, де їх знають від початку VI в. по Хр. і уважають потoмками Хун-ну, а вітчиною їх-золоті гори, Алтун-їш. Коло 600 р. вони роздїлюють ся на західню й східню орду. Історію східнїх Турків в VIII в., їх суспільного устрою й культури поясняють нам ті написи з басейна Орхона.

34) Те що Менандр каже потім про Аварів, нїби про новоприхожу якусь орду, не знаходить собі потвердження, та й ся фраза взагалї риторична — Hist. Gr. m. т. II p. 4 (ed. Bonn. p. 283, ed. de Boor p, 442.)

35) Менандр с. 86-9.

36) Ibid. p. 4-6.

IV. Словянська кольонїзація і турецький натиск.

Велике словянське розселенне:

СЛЇДИ РОСПРОСТОРЕННЯ СДОВЯН ПЕРЕД ВЕЛИКОЮ МІҐРАЦІЄЮ. ВЕЛИКЕ СЛОВЯНСЬКЕ РОЗСЕЛЕННЄ, РОСПРОСТОРЕННЄ НА ЗАХОДЇ І НА ПОЛУДНЇ, СЛОВЯНЕ В ЧОРНОМОРСЬКИХ КРАЯХ, НА БАЛКАНСЬКІМ ПІВОСТРОВІ І НА СЕРЕДНЇМ ДУНАЮ, СЛОВЯНЕ НА СХОДЇ.

Період мандрівок турецьких та турецько-фінських орд, від походу Гунів почавши — се час розвою словянської кольонїзації на нашій території. Переходячи з черги до неї, ми насамперед дамо загальний погляд на словянське розселенє взагалї, скільки того треба для розуміння спеціально східно-словянського розселення, і перейдемо до сього останнього.

Почнемо від слїдів ранїйших словенських мандрівок на полудневий захід. Вище ми означили, на скільки се можливо докладно, прасловянську територію. В довгім рядї віків, розумієть ся, мусїли траплятись певні переміни в границях сїєї території, в звязку з історією кольонїзації її близших сусїдів. Поодинокі ватаги або й цїлі „колїна“ та племена словянські могли відриватись від головної маси й пересуватись далї на захід і на полудень — в чорноморські околицї, чи за Карпати 1). Слїди таких словянських кольонїй бачать в ріжних хороґрафічшіх назвах за границями прасловянської території, що звучать як словянські — особливо за Карпатами (як Pelso, Плесо — Блатенське озеро, p. Ulca, Urbas, Bustricius, а особливо Tsierna = Черна, місто на устю р. Черни до Дунаю, передане в сїй формі вже в написи II в.), далї в ріжних слїдах словянських стичностей з римським світом, і т. и. 2). Всї такі слїди одначе не певні; нпр. всї ті нїби словянські хороґрафічні назви можуть бути простими созвучностями. Се одначе не значить, що словянські кольонїзаційні походи перед розселеннєм не були самі по собі можливі. Напр. т. зв. Певтінґерова мапа, що була уложена в IV в., але на підставі, як тепер доводять — старої мапи Аґріпи, І в. по Хр., уміщує ґрупу Венедів на північний захід від Карпатів, осібно від иньших Венедів, на сходї, віддїлених від сїєї передової ґрупи Бастарнами, а знов другу ґрупу Венедів між Дунаєм і Днїстром, на полудень від Карпатів 3). Може маємо тут реальні слїди таких кольонїзаційних екскурсій перед великим розселеннєм. Їх можна б поставити в звязку з ослабленєм тракійської й бастарнської людности в карпатських краях в III в. та з її війнами та нападами на Римську державу. Але загалом по за такими спорадичними й не зовсїм певними що до свого значіння вказівками ми досї не маємо відомостей про Словян на заходї й полуднї поза границями їх вітчини аж до великого розселення і досить трудно припустити перед нею якісь більші масові рухи словянські їх в сих напрямах — на захід і полудень.

Велике словянське розселеннє наступило в звязку з рухом ґерманських народів; на полуднї крім того рішучий вплив на неї мав похід турецько-фінських орд.

Коли справедлива наведена вище гадка, що натиск Словян і Литовцїв зі сходу був одною з причин, що привели східнїх Ґерманцїв до мандрівки з басейнів Одри й Висли на Дунай і Чорноморє, то очевидно, що за ґерманською міґрацією на полудень мала зараз наступити словянська міґрація на захід, в покинені Ґерманцями простори. Та хочби й не було сього словянсько-литовського впливу на вихід Ґерманцїв, то сей вихід сам мусїв викликати словянське розселеннє в західнїм напрямі: коли в сусїдстві на заходї зявились порожнї краї по них, се не могло не звабити Словян до їх залюднення, до розселення в сїм напрямі. Початки ґерманської міґрації падають на другу половину II в. по Хр. (мандрівки Вандалів); Ґоти еміґрують не пізнїйше як на початку III в. От на III вік і повинні ми положити початки масового словянського походу на захід. Та розселеннє се йде повільно, без розголосу. То не були воєвничі ґерманські ватаги, що своїми нападами на римські землї робили стільки гуку в історії; Словяне займали переважно порожнї землї; конфлїкти між словянськими приходнями й Ґерманцями, які зіставались іще в сих землях, не прибирали більших розмірів, а головно — проминули без уваги. Йордан в VI в., говорячи про Словян на Дунаю й Чорноморськім побережу, все ще кладе границею Ґерманії й Сарматії Вислу й мовчить про Словян на Одері та Ельбі. В иньших памятках, що йдуть з тих часів, Ґерманцї все ще уважають ся панами земель на захід від Висли; про Словян не чути 4). Тільки припадково, описуючи мандрівку Герулів на початку VI в. з середнього Дунаю до Данїї, сучасник Прокопій згадує вже цїлий ряд словянських народів на тій дорозі, очевидно — в карпатських краях і в басейні Одера. Одначе й тодї ще словянська міґрація не опанувала всеї території: в басейнї нижньої Ельби. Герули перейшли велику пустиню, нїм прибули на балтийське побереже, до Варнів і Данів 5).

Докладнїйші відомости про словянське розселеннє на заходї починають ся тільки з орґанїзацією західно-словянської держави під проводом Сама, в 2-ій чверти VII в., і з початком війн Словян з Франкською державою. Але сучасник сих війн, письменник VII в. при тім говорить про полабських Словян як про давнїх уже осадників 6). Тодї вже західнї Словяне опанували басейн Ельби до Заалї та Айдера, краї на Молдаві й Мораві. Перехід Маркоманів в Баварію (на початку VI в.) дав їм можливість свобідно розселюватись і в краях горішньої Ельби. На сходї ся західня словянська кольонїзація операла ся о західнї Карпати, на заходї поодинокі словянські кольонїї заглублялись в Турінґію, Франконїю, Баварію. На полуднї — на середнїм Дунаю, коло Віденського лїсу, осади західно-словянскої кольонїзації сходили ся з полуднево-словянськими. За недостачею инших відомостей про тутешне розселеннє тільки лїнґвістичні відміни дають можливість протягнути межу між кольонїзацією західньої галузи — Чехів, Моравів, Словаків, і полудневою ґрупою — Словянами подунайськими.

На полуднї Венеди Певтінґерової мапи становлять найдавнїйшу історичну вказівку про словянську міґрацію на полудневий захід попід північним згірєм Карпатів. Але масова нїмецька кольонїзація IV в. в карпатські й подунайські краї мусїла перервати сей словянський похід, як що він і розпочав ся. В остґотській традиції маємо память про се. Германаріхове панованнє над Словянами правда, зовсїм мітичне. За те більш ознак автентичности має оповіданнє Йордана про війну Вінїтара, короля тих Остґотів, що лишились під зверхністю Гунів, з Антами й їх „королем“ Бозом (чи Божом). Йордан оповідає, що Вінїтар, „не хотячи підлягати гунській зверхности, став відтягатись по малу й хотячи показати свою відвагу, рушив з своїм військом на краї Антів“, і побив їх 7). Хоч як непевні Йорданові (чи Касіодорові) конструкції тодішньої ґотськоїі сторії 8), самий конфлїкт Остґотів з Антатами в тих часах має всі прикмети автентичности. Тільки він тут хибно витолкуваний. В тодїшніх обставинах по упадку держави Германаріха, коли самі Ґоти під натиском Гунів мусїли посувати ся на захід, не до далеких завойовань їм було, і в сїй війнії я бачу слїд словянського розселення, що зіткнулось з Ґотами на полудневім заході. Ся кольонїзація виходила не з західнїх осад — прикарпатських, а з антських, значить полуднево-східнїх (українських). Важнїйшого значіння сам конфлікт не мав: Гуни взяли Антів в оборону проти Готів і за помічю вірних Гунам Ґотів знищили Вінїтара.

Гунський рух, розбитє Алянів і Ґотської держави, мандрівка германських народів і степових орд на захід взагалї не могли не розворушити, не втягнути в свій вир сусїднїх Словян, жадних нових просторів для своєї стисненої в правітчинї людности. Досить правдоподібна гадка, що словянські ватаги брали участь уже в походї Гунів на середнїй Дунай 9), хоч виразних слїдів присутности Словян в гунськім походї не маємо, крім кількох слів, донесених з гунського табору, що звучать по словянськи 10). Зате зовсїм певно можна сказати, що зараз по винищенню Алянів, з походом на захід Ґерманцїв і самих Гунів, розпочала ся словянська міґрація на полудень: се був момент найбільше здатний до того, здатнїйший навіть від часів по розбитю Атилї, коли вибиті з над Дунаю гунські орди відступили в чорноморські степи, а зі сходу сунули нові орди.

В 1-ій пол. VI в. словянська кольонїзація опанувала вже басейн Дону і присунулась до Азовського моря. Прокопій, описуючи народи над Меотидою, говорить, що за гунськими народами, котрі сидїли по обох боках Меотиди, „далї на північ сидять несчисленні народи Антів“ 11). Разом з тим Словяне займали й західню частину чорноморських степових просторів: Йордан в своїм ґеоґрафічно-етноґрафічнім оглядї східньої Европи західньою границею словянської кольонїзації кладе Дунай. „Численний нарід венетський, каже він, сидить на північних згірях Карпатів від верхівя Висли, на незмірних просторах, поділяючись на Словян і Антів; Словяне сидять (по Дунаю) від м. Новіодуну і Мурсійського озера до“ Днїстра і на північ до Висли, Анти-ж понад луком 12) Чорного моря від Днїстра до Днїпра“ 13). Сї звістки Йордана потверджує й Прокопій; він згадує, що „Словяне й Анти мешкають за Дунаєм, недалеко від берега“ 14).