Історія України-Руси. Том 1

27) Койстобоцька напись в Corpus inscr. latinarum VI N 1801: d. m. | ziai | tiati. fil. | dacae uxori | piepori. regis | coisstobocensis ) natoporus. et, | drilgisa. aviae | cariss. b. in. fecer |

28) Про них зараз низше — с. 137.

29) Тримати ся географічного положення осад на -dava, поданого Птолємеєм, розумієть ся не можна.

30) Див. с. 70.

31) Про побут і культуру Траків див. особливо відомости у Томашека Die alt. Thraker І с. 111 і далї, II — культ. Див. також новійшу роботу Бушана і Fischer Die Haar-und Kleidertracht vorgeschichtlicher Karpathen-und Balkanvolker (Archiv f. Anthrop. 1909).

32) Більше про се питаннє і його лїтературу було в 2 вид., перегляд його в працях: Densusianu Histoire de la langue romaine, I, 1901, Paris. Jireček Die Romanen in der Städten Dalmatiens, 1902. Onciul Romanii in Dacia Traiane, 1902. Fischer Herkunft der Rumänen, 1904. Jorga Geschichte des rumän. Volkes. 1905. Vasmer Die neuesten Forschungen zur Frage über die rumänisch-slavischen sprachlichen Berührungen (Rocznik Sław. 1909).

33) З назви *боки, що виступає в іменах Сабоків, Койстобоків, виводять нинїшню наяву Буковини — як память по сих *боках — земля Боків (Мілєнгоф, Браун, Весєловский). Шафарик бачив в сих „боках“ словянське бокъ, бік. новійші дослїдники — тракійське імя народа. Біда тільки, що назва Буковини виступає так безмірно пізно! Через се ж трудно виводити й імя Бесарабії від Бесів, як то роблять деякі дослїдники ще й досї (нпр. Браун).

34) Працї Мікльосіча і Калужняцького Uber die Wanderungen der Rumunen in den Dalmatischen Alpen und Karpaten, 1880 (Denkschriften віденської академії) зроблені з чисто фільольогічного становища, з повним поминеннєм історії пізнїйшої кольонїзації „волоського права“, але дуже популярні в науковій лїтературі, послужили одним з головних поводів до таких хибних виводів. Ще недавно відкликав ся до них пок. краківський учений Потканьский (О pochodzeniu Stowian), доводячи з великою певністю, що гірські карпатські краї в часах словянського розселеня і пізнїйше були доменом волоських пастухів.

35) Нова робота Czirbusz A Kárpátok hedyenek és folyoinak nevei, 1908 (етимольоґії ґеоґрафічних назв карпатських) теж не посувас питання.

БАСТАРНИ. СЛЇДИ КЕЛЬТИЗМА В КАРПАТСЬКИХ І ДУНАЙСКИХ КРАЯХ.

Між ті карпатські — гірські, та степові — іранські народи клином втискуєть ся пізнїйше нова міґрація — бастарнська 1).

Етноґрафічна приналежність її не зовсїм ясна. Таціт в клясичнім своїм уступі про Бастарнів вагаєть ся, не знаючи, до якої групи їх зачислити — до ґерманської чи до сарматської. Він знаходить в їх мові та способі життя більше подібности до Ґерманцїв, хоч знову неохайність сього народа і особлива покірність старшині промовляє йому против сїєї гадки; в кінцї знаходить вихід, здогадуючи ся, що се ґерманське племя підпало сарматському впливови через мішані шлюби з Сарматами. Окрім Таціта ще Страбон і Плїнїй, отже письменники тих часів, коли вже вміли відріжняти Ґерманцїв, зачисляють Бастарнів до ґерманського племени 2). Иньші письменники (Полїбій, Лївій, Плютарх) звуть се племя то Бастарнами, то Кельтами; ольбійський декрет Протоґена говорить про грізний напад Скірів і Ґалятів, і в них часто бачать Бастарнів. Але Кельтами в грецькій лїтературі часто звано Ґерманцїв, особливо — поки ще близше з ними познайомили ся і навчили ся відріжняти. А імя Скірів — ґерманського народу ґотської ґрупи, що в згаданім ольбійськім декреті виступає разом з „Ґалятами“ 3), власне промовляє за правдоподібністю, що в Бастарнах маємо ми передові ватаги тої германської міграції на полудень, котра роспочала ся більшими масами аж пізнїйше 4). При тім одначе — як то й приймають нинї в лїтературі, бастарнське племя могло дїйсно мати значні кельтські домішки в культурі, або і в самім своїм складї, а прийшовши пізнїйше в близшу стичність з степовою людністю, воно могло дїйсно приподобитись де в чім і до Сарматів.

З кельтськими елєментами Бастарнів можна звязувати деякі слїди кельтської народности чи культури в тих краях, де сидїли Бастарни 5). Так нпр. ми знаємо назви племен і міст кельтського кореня на, нижнїм Дунаю і навіть (коли покладати ся на докладність їх розміщення) — на Днїстрі 6). Дехто бачить в них слїди кельтської кольонїзації з IV в. перед Хр., звістної нам в західнїх балканських землях 7). Але сї слїди кельтизма на нижнїм Дунаю можна б звязувати і з бастарнською кольонїзацією, як то роблять иньші дослїдники. Незалежне від Бастарнів похожденнє напевно треба признати кельтській номенклятурі середнього Дунаю — вона тут також досить сильна, і правдоподібно мусить бути поставлена в звязку з більше західньою кельтською кольонїзацією східнїх Альп і Морави. В східнї Карпати кельтські елєменти могли бути занесені і кельтською середно-дунайською колонїзацією і бастарнською міграцією, але тут кельтизми вказати далеко тяжше — те що зібрано досї або дуже гіпотетичне, або не свобідне від непевностей 8). Ґеоґрафічно беручи не неможливо, що тут, в карпатських краях мали нагоду зіткнути ся з Кельтами і Словяне перед своїм розселенням. Одначе бачимо, що імя східнїх Кельтів — Вольків, яке послужило потім загальним іменем для романїзованих народів, було прийняте Словянами не безпосередно від Кельтів, а від Нїмцїв (може Бастарнів), в тім же значінню яке воно мало у Нїмцїв (латинське Volcae, нїм. Walhoz-слов. Волох). Се промовляло б против безпосереднїх стріч Словян з Кельтами. Слїдів безпосередньої стичности з Кельтами в словянській культурі теж на певно не можемо вказати. Супроти того така кельто-словянська стичність (з культурно-історичного погляду дуже важна) лишаєть ся сумнївною.

Близші відомости про бастарнське розселеннє маємо з І віку. Переднї їх ватаги займали тодї дунайську дельту — „острів Певку“ 9), з того звали ся вони Певкінами. На півночи Бастарни сидять на східнїм згірю Карпатських гір, що від них у ґеоґрафів II-III в. по Хр. звуть ся Певкінськими і Бастарнськими горами. На північнім заході Бастарни притикали до своїх земляків — Ґерманцїв, на полудневім сходї — до приднїпровських Тіраґетів. З поодиноких бастарнських племен Страбон крім Певкінів згадує на ймення ще Атмонів і Сідонів 10).

Для хронольоґії бастарнської міґрації дуже-б важним фактом був той ольбійський декрет Протоґена, коли-б він був датований, і в додатку — коли-б не було нїякої непевности, що його Ґаляти-то Бастарни. Але що така непевність є, і декрет датують то III то II віком, як раз виходячи з його етноґрафічнмх вказівок, тож для вияснення хронольоґії бастарнської міґрації він не може нїчого дати по над иньші джерела. В тих иньших джерелах Бастарни вперше зявляють ся в р. 180, коли закликав їх до помочи проти своїх ворогів Филип II македонський 11). Вони виступають тодї на лївім боцї Дунаю, й звичайно приймають, що десь коло того часу Бастарни й прийшли туди, бо звуть ся в II в. ще „приходнями“('επήλυδες) 12) Розумієть ся, се н е д а в н є прибутє можна було-б собі розуміти різно; але то важно, що під час боротьби Олександра В. і його наступників з Ґетами на Дунаю Бастарнів ще там не чути. В підкарпатських краях могли вони зявити ся значно скорше ніж стають нам звісні 13).

Найбільше розголосу в наших джерелах доходять Бастарни в часах римського цїсарства. Воєвничі й неспокійні, вони були дуже немилими сусїдами взагалї, а спеціально для Римської держави, бо дуже нападали на пограничні землї 14). Вони пригадують тим своїх карпатських сусїдів — Карпів, і мали туж долю. Імператор Проб вивів 100 тисяч Бастарнів, разом з ватагами Ґотів і Вандалів, і оселив десь в Тракії, де вони, як зазначає історик, стали вірними підданними Риму. За часів Ґалєрія знову виведено разом з Карпами масу Бастарнів; може бути, що вивели тим разом цїле племя Бастарнів, як переведено тодї цїле племя Карпів. Принаймнї — Бастарни зовсїм сходять після того з історичної сцени.

Примітки

1) Про Бастарнів див. особливо Zeuss Die Deutschen c. 126, 442, Müllenhof D. Alt. II c. 104 sd. Hahnel Die Bedeutung der Bastarnen für d. germanische Altertum, 1865. B. Much Die Bastarnen, 1890 (Mittheil. d. Anthrop. Gesel. in Wien, XX), Die Südmark der Germanen i Deutsche Stammsitze. Sehmsdorf Die Germanen in den Balkanländern bis zum Auttreten der Goten, 1899. Bremer Ethnographie. Браун Разысканія.

2) Germania 46. Страбон VII 3. 17 (обережно: σχεδόν τε και α'υτοί του̃ Γερμανικου̃ γένους 'όντες). Плїнїй IV. 14.

3) Прокопій (De b. G. I, 1) навіть називає Скірів готським народом, але ся звістка нїчого не варта, бо разом з ними називає він готським народом і Алянів. (Цайс c. 705-4 таки й уважав Скірів алянським народом, через те, що тут у Прокопія і у Йордана виступають вони разом з Алянами).