Історія української літератури. Том 6

Так різносторонньо характеризується в цих писаннях ця цікава індивідуальність, незаслужено заслонена постаттю його антагоніста Могили.

Ранні писання Могили. Малюнки середовища в його записках.

Нарешті приходить черга поговорити про цю улюблену традицією постать, що надовго закрила для потомства, можна сказати, все культурне київське, бо навіть усе українське життя XVII віку. Для людей, що стояли під впливами києво-могилянських традицій (а ці традиції захоплювали дуже широкий круг дослідників і письменників XIX віку), все, що перед Могилою, — це були тільки скромні предтечі, що по нім — епігони, що і в порівнення не могли йти з ним. Він вивишався над ними, як гігант, супроти якого все зникало, як просте тло, як простий антураж. Творення такої концепції — факт незвичайно цікавий з культурно-історичного становища, і варто собі усвідомити, які обставини вплинули на це. Передусім треба відзначити, що серед українського духовенства першої пол. XVII в., людей невисокого походження — дітей церковничих, міщанських, дрібношляхетських, з невеликою, самотужки браною, переважно місцевою освітою, Могила був людиною незвичайною і чужою. Що був він не українець, а молдаванин походженням, це не так важно: між тодішньою Молдавою і Україною були такі тісні колонізаційні (мандрівні) і культурні зв’язки, елементи етнографічні й культурні були такі близько й тісно споріднені, що тут, мабуть, не відчувалося яких-небудь різких меж: Галич, Кам’янець, Сучава, Ясси — це була так тісно зв’язана між собою країна, що люди пересувалися через українсько-молдавські політичні й етнографічні межі, ледве їх помічаючи. Одна церква, одна візантійсько-болгарська культурна і книжна традиція, та сама церковнослов’янська мова, під котрою наростали і набирали літературного значення місцеві "прості мови" — українська і молдавська; при тім самі етнографічні і язикові межі між обома народностями дуже невиразні, пов’язані різними переходовими мішаними українсько-молдавськими смугами, маса слов’янських елементів у народній молдавській мові і гойні запозичення з молдавського в сусідніх українських говірках, — все улегчувало перехід з одної етнічної стихії до другої і обживання в ній. Молдаванин в Печерськім монастирі чув себе так само мало чужинцем, як який-небудь подолянин у Сучаві або Драгомирні, небагато більше, ніж галицький підгорянин у Києві.

Так що, кажу, молдавське походження Могили, мабуть, дуже мало відчувалось як чужинство, новіші історики непотрібно кладуть натиск на цьому, тим більше, що з маленькості Могила жив на Україні, при польських дворах, мав, мабуть, і українських гувернерів, отже, досить притерся ще змалку до українського і польського життя.

Важніше, що був він людиною не демократичного, а великопанського походження, це одно; друге, що родинні зв’язки зв’язували його з цілою низкою великопанських домів українських і польських, а родинні традиції виховали в почуттях вдячності і пієтизму до Польщі, її королів і гетьманів, і тим він дійсно відрізнявся різко від загалу українського духовенства до шляхетської Річи Посполитої і до її уряду, настроєного опозиційно, а часто и сильно озлобленого і ненависного. Молдавія, формально піддана від XIV віку Туреччині, крім того стояла в фактичній залежності часом від володарів семигородських, ще частіш — від королів польських, які вважали цю країну за сферу своїх політичних впливів, за фактично васальне своє князівство, і таким воно часто було, хоч формальні права зверхності Отаманської Порти при тім ніскільки не заперечувалися. Було чимало боярських і господарських родин, які спеціально культивували ці зв’язки з Польщею, її протекторат, і до таких належала родина Могилів (в румунській формі Movila), що висунулася на верхи політичного життя Молдавії під кінець XVI віку.

Мабуть, уже їх голова, великий логофет (канцлер) 1560-х років Іван Могила, ввійшов у тісні зв’язки з польським двором. Його старший син Єремія, що займав уряд великого дворника в 1580-х рр., в 1588 їздив до Польщі з політичними дорученнями і здобув приязнь як вірний клієнт всесильного гетьмана і канцлера Замойського. Завдяки його протекції одержав 1593 р. "індігенат" — права польського шляхетства і "допущений був до гербу Замойських". 1595 року, вмішавшися до молдавської усобиці, Замойський посадив його на молдавськім господарстві, а 1600 р. на господарстві мунтянськім його молодшого брата Симеона, батька пізнішого нашого митрополита, що в тих роках саме прийшов на світ (при кінці 1596 р., як виводять).

Панування Симеона не було ні довге, ні певне — він просидів на господарстві мунтянськім з перервою два роки, 1600 — 1602, потім, по смерті свого старшого брата, просидів рік на господарстві молдавськім (1606 — 7) і восени 1607 р. помер 1. Були підозріння, що його отруїла невістка, вдова Єремії, щоб відкрити дорогу до молдавського господарства свому синові Константинові: привід до таких підозрінь дала боротьба за молдавське господарство, що розгорнулася між синами Єремії й Симеона — Михайлом (старшим братом нашого Петра) і Константаном — сином Єремії. Почавши від цього часу, сини Єремії і Симеона від часу до часу гастролювали то на молдавськім, то на мунтянськім господарстві: брати Петра Могили — Гаврило й Мусій були короткий час господарями в Молдавії і Мунтянах в 1620 і 1630-х роках 2, але частіше приходилось їм пересиджувати в своїх маєтностях, придбаних на Україні, — тут вони обжились і загосподарились.

1 Про політичну обстанову дивись в "Історії України", VII, с. 206, 251, 326, 327, 354.

2 Гаврило Могила дістався на господарство мунтянське літом 1616 р., але не дістав потвердження від Порти і мусів уступитись, і тільки в 1618 — 1620 рр. скоштував цього щастя. Мусій Могила був на господарстві молдавськім в рр. 1630-1 і 1633-4. Крім того, на господарстві молдавськім в рр. 1615 — 6 кілька місяців був господарем молдавським молодший син Єремії Олександр, а в рр. 1626 — 9 і 1633 Мирон Берновський, або Барновський, родич Могили по матері. Див. реєстри господарів у Jorga. Geschichte des Rumänischen Volkes, II, 1905.

Так, Константан мав на Поділлі маєток Устя, Мусій — Великі Очі, в воєв.Белзькім, у Петра був маєток десь коло Жовкви. Між польськими магнатами була в них купа свояків. Старша донька Єремії, Ірина-Регіна або Раїна, як її називали, від р, 1603 була за Михайлом Вишневецьким, звісним стовпом православної Русі (йому був присвячений "Тренос"). Друга — Марія — того ж року видана була за брацлавського воєводу Стефана Потоцького; після його смерті вийшла за іншого визначного магната Мик. Фірлея, воєводу сандомирського. Третя — Катерина — була за кн. Самійлом Корецьким. Четверта — Ганна — мала цілий ряд чоловіків з вищої аристократії: була за Максимом Пшерембським, воєводою ленчицьким, потім за Яном Чарнковським, каштеляном ленчицьким, за Волод. Мишковським, воєводою краківським, нарешті, за Стан. Потоцьким, гетьманом коронним і теж воєводою краківським. Ці швагри підтримували грошима і військом претензії синів Єремії на господарство молдавське — Стефан Потоцький, Михайло Вишневецький і особливо Самійло Корецький, що прославився своїми героїчними вчинками і неволею в Царгороді 1; брали участь в цій боротьбі також і козаки.

В такій атмосфері виростав Могила. Треба сказати, що скільки-небудь задовільної біографії його нема й досі 2. Те, що про його молодість 50 літ тому зібрав Голубєв у своїй монографії про нього, було небагато навіть на ті часи, ще менше вдоволяє тепер; але інші праці майже нічого не додали до того, — приходиться вдоволятися старими, дуже загальними вказівками.

1 Про це повніша студія акад. М. Возняка в "Україні", 1929, березень.

2 Головніша література: П.Горский. Петр Могила, митрополит кіевскій — прибавл. к твор. св. отец, 1846. 77 Пекарскій, Представители кіев. учености в полов, XVII стол. — Отеч. Записки, 1862. С, Голубєв, П. Могила и Исаія Копинскій. Прав. Обозр., 1874; з приводу цієї статті стаття М. Костомарова, П. Могила перед судом исследователей нашего времени, там же (передрук в "Монографіях", XIV) його ж стаття в "Русе. Исторія в Жизнеописаніях", IV, того ж року. С, Рожденственскій, П. Могила, м. Кіев. — "Чтенія" московські, 1877. Макарій в XI "Исторіи рус. церкви". 1882. Ф. Терновскій, Кіев. митр. П. Могила — К. Старина, 1882. С. Голубев. Кіевскій митроп. П. Могила и его сподвижники, два томи, 1883 і 1898, і спеціальніша стаття на стару тему: Прискорбные столкновения П.Могилы с своим предшественником по митрополии и киево-никольскими иноками — Труды Киев. дух. акад., 1897, X. П. Викул. Митропол. П. Могила — Странник, 1896-7. Румун. мовою: В. Constantinescu. Românul P. Movilâ ca representant al Bisericii ortodoxa (Columna cui Traian), IV. Z. Arbore. P. Movilâ metropolitul Kievului, Tinerimea Româna, XVI. Gennadie Eraccanu. P. Movila Biserica ortodoxa româna, VII i VIII, 1883-4. Іншими мовами: E. Picot. Pierre Mogila; бібліографія й біографія в Bibliographie Helenique du XVII siecle Леграна, t. IV, 1896. A. Jabłonowski. Academia Kiewo-Mohilańska, 1899. Найновіше: M. Василенко. Очерки по истории Зап. Руси и Украины, 1896, — просторий розділ про могилянську добу. Моєї "Історії України", т. VIII, ч. 2 (Початки Хмельниччини), 1916, T. Grabowski. Z dziejów literatury unickoprawosławney w Polsce, 1922). Огієнка. Історія укр. друкарства, 1925. Panaitescu. L’influence de l’oevre de P. Mogiła dans les Principautes Roumaines — "Mélanges de l’Ecole roumaine en France", V, 1926.

З записок самого Могили бачимо, що він за дитячих часів бував на Молдавії — в ті роки, очевидно, коли господарювали його родичі. Це між іншим показує, що відносини його до потомства Єремії не треба собі уявляти дуже загостреними, як можна б думати з огляду на поголоски про те, що Петрового батька отруїла вдова Єремії (мати Константина), і взагалі між цими двома родинами було політичне суперництво. Іншими часами він, видно, жив на Україні й в Польщі; де саме вродився — невідомо, могло це бути і на Волощині, і в Польщі, на дворі Замойського або в маєтках котрого-небудь з Могил, весною 1568 р. його батько Симеон пишеться гетьманом (молдавським) і паркалабом сучавським 1, може, проживав там і раніш під час уродин Петра. Про його молодечу науку єсть здогад, що він учився раніш у Львівській братській школі, але на це нема ніяких документальних вказівок, і це мало правдоподібно, тому що в першім десятилітті XVII в. братська школа зовсім не стояла високо і не підходила для такого панича. Що найбільш можна прийняти, що при нім бували часами "директори" слов’янської науки з львівської школи. Двір Замойського більше підходив для виховання господарича, а єсть звістка, що він якийсь час учився в паризькій ієзуїтській колегії La Plèche в p. 1609 2, коли Могила мав приблизно 14 років. На другий рік, восени, бачимо його в Сучавиці. Наступна дата в його біографії — це що він брав участь у Хотинській війні 1621 р.: про це згадує панегірик йому і пізніші польські генеалоги, дуже загально і без всяких подробиць 3.

1 П. Могила, І дод., с. 155.

2 Віднайшов її В. Щурат, Українські джерела до історії філософії, с. 29.; про це в моїй "Історії України", VIII, с. 95; можливо, що цей дійсний факт відбивався в звістці каталога київських митрополитів, мовляв, П. Могила вчився в паризькім та інших заграничних університетах — у Голубєва, с. 9.

Піко, не знавши цієї звістки, вважав за правдоподібніше, що Могила вчився в Голландії, як і його свояк Самійло Корецький.

3 От одна з таких панегіричних згадок — присвята Могилі "Варлаам і Йоасаф", 1637, кутеїнського видання 1637 р.:

"Не здалося теды иначей єно под именем вашей стл. мости... межи люди подати, як того который с прикладом сего знаменитого и благословенного кроля Іоасафа не толко славу, заслуги и отважныє дЂлности для Речипосполитои в КоронЂ Полской, а особливе подчас експедыцыи противко неприятеля Креста Христова в року 1621 оказаныє з охотою опустивши, але и пресвЂтлый род свой, а отдалесь ся в весь на услугу небесного кроля, набарзЂй любовію к нему досконалою будучи потягненый. Которую досыть значне юж о том поволанью своєм осведчати ратчит, душу свою за благочестіє святое покладаючи, домы божіє реставруючи, школы семинарія фундуючи, а надто вшелякіє утиски, бЂды, тяжары терпливе и статечне для имени єго святого зносячи. Здар же то всесилный и всемилостивый Христе Царю абысь в. стл. мл. на том стопню архієрейства митрополій Рускои будучи до всЂх яскин и озер свЂта сего, з наглубших тЂла розсЂлин сЂтью слова божого сынов Сіонских половил и як другій однорожец рогом наук яд заразливый отогнавши жажду в ро†невидЂнія высхлои души оных утолил, a пышным горы сердец противников владзою духа... смирил и понижил".

Але сучасний історик Хотинської війни Якуб Собєський побіжно згадав, що після того, як не стало Жолкєвського, який спеціально опікувався нашим Могилою після смерті батька, він усі свої надії покладав на Ходкевича — головного коменданта польських сил у Хотинській війні як на свого патрона; каже також, що Могила старавсь установити щирі відносини між поляками і молдаванами. Це кидає світло на попередні роки: свідчить, поперше, що по смерті Замойського (пом. 1605) родину Семена Могили і самого Петра, зокрема, прийняв був під свою протекцію наступник Замойського на його урядах, його вірний помічник і клієнт Жолкєвський; по-друге, що Петро М. брав участь у воєнних і дипломатичних заходах коло повернення Молдави під польський протекторат, в володіння його родини і, мабуть, в тій чи іншій формі був учасником експедиції Жолкєвського 1620 року, що закінчилась його смертю під Цецорою.