Історія української літератури. Том 6

1 Пор. вище "Суплікацію".

Античні ідеї громадської свободи, зацитовані авторами, переплітаються найбільш курйозним способом з поняттями середньовічного феодального устрою. Мішанина, характеристична взагалі для ідеології XVII — XVIII ст.:

"За свою вірність, послушність, щирість і жичливість одержав від них, як від слуг божих на добро його даних, похвалу. Одержав від них те, що в людях найбільше й найкраще. Одержав від них, чого людина з природи своєї прагне. Одержав те добро, що між усіми добрами цьогосвітніми найбільше, і найліпше, і наймиліше, і найложадніще. Одержав — мовимо — славу своєї доброї діяльності, одержав вільність, правами надану, привілеями забезпечену, конституціями затверджену, присягами подану в непорушність майбутніх віків, поки їх стане.

А та золота, а краще — неоціненна, так її названо, вільність, — що вона і якої ваги, то сам того не знає й не бачить, котрий її на шальки з цнотою не викладані з усім цьогосвітнім добром не важив! Це те добро, — як сказав Салюстій, — котрого порядна людина не тратить, як тільки разом з душею 1. Добра того порядний чоловік, як власної душі, стереже і не випускає, аж тільки разом з душею.

За ті згадані шановні заслуги у в. князів, панів своїх, і королів польських, і преважні відваги шановного народу руського одержав він свою вільність — поруч їх мил. рівно з іншими двома народами: польським і литовським в сенаторській поважності засідати, над добром їх панств, а вітчині своїй радити і з усіх достоїнств, прерогатив, урядів, заволання, свобід, прав і вільностей тішитися. Дано то йому як рівному до рівного, як вільному до вільного народу польського в спільність честі і в єдність тіла сполученому й інкорпорованому народові: княжатам, панятам, шляхті й рицарству, духовним станам і світським. Дано тоді ж зараз і людям того ж народу міської кондиції свої права і вільності, за його вірність підданства і зичливості щирість 2. Ту безцінну нашу вільність загальним нашим, кров’ю купленим клейнотом уважаємо!

Вона в минущім цьогосвітнім пожитті дорогша нам, ніж найбільші маєтності, миліша, ніж здоров’я, важніша, ніж життя, бо ж вона на житті всякої скороминущості — побожній чесності і мужньому подвигу уфундована. Її втрата робить чоловіка жодних достоїнств не гідним, не учтивим, безчесним виволанцем. Але навпаки — здобуття її робить і найнижчого чоловіка високим, визначним, поважним, славним, до всяких достоїнств відповідним, всякої честі і заволання гідним. Тому Діоген, запитаний, що в житті найкраще, відповів: "Вільність — бо коли вона розтрачена, нелегко привертається" 3. Він же, в цілості вільності "сіль афінську" добачаючи, за краще вважав при ній, хоч і умаленій, зіставатись, ніж на багатствах Кратерових.

1 De conjur. Catilinae (цитати оригіналу).

2 Пор. "Суплікацію" више, с. 277.

3 Laertii liber 6.

Що ж у нас вільність як неможливість свобідного життя? То значить жити не з хвилевого настрою старших, але на підставі прав, прийнятих добровільно. А над неволю що в житті людськім тяжчого, що незноснішого? З огляду на неї той нарід вільний лакедемонський, коли Філіпп Македонський смертю загрозив і питався, про що вони думають під той наглий час своєї смертельної небезпеки, так відповідають: "Тільки щоб мужньо вмерти". І Плутарх з того приводу зауважує: "Яке ж солодке добро свобода, що купується смертю, і яка прикра річ неволя, що їй протиставляється смерть" 1.

Солодка, дійсно солодка вільність, бо за неї з радістю виставляється на небезпеку не тільки маєтність, не тільки здоров’я, але й саме життя! Відвага життям, як бачимо, здобуває вільність; відвага життя, набувши, її стереже, і не тратиться вона інакше як з відвагою життя. "Не можна того змусити до неволі, хто готов віддати життя за вільність". Тому той славний Брут, даючи раду своїм поневоленим співміщанам (!), так говорить: "Мусимо вибрати одно з двох: свобідне життя або славну смерть, бо далеко корисніше чесно вмерти, ніж безчесно жити" 2. Під цим і благословенний апостол, котрого науку заложили ми фундаментом нашої мови, підписується тими словами: "Краще мені вмерти, аніж би хтось моєї слави мене позбавив". Така відвага славної смерті!

1 Plut. in Lac.

2 Brusem lib. 3, cap. 33, ex Livi.

Таку вільність нарід наш руський за княжат своїх здобув. З нею славному Королівству Польському інкорпорований, її потверджено йому привілеями і присягою королів польських. Її він тримав у своїх попередніх віках непорушеною. її й тепер повинен він тримати, і на потомків своїх перелити, і поки буде його і кого великих княжат — то значить, до скінчення віку, — за поміччю божою переливати.

З отакою вільністю руський нарід в одно тіло з вільними народами польським і литовським об’єднався, в одній голові сполучивсь і оперся. І пок. король Жигимонт Август, у грамотах йому наданих, таке свідоцтво зволив виставити: "Руська земля вся з давніх часів попередниками нашими, королями польськими, поміж іншими найпершими частинами до Корони Польської прилучена. Обивателів її разом усіх і кожного зокрема як рівних до рівних і вільних до вільних людей до Королівства Польського прилучаємо" і т. д.

І що ж? Чи самому тільки вільному народові слава, що він сливе вільним? Чи то йому тільки оздоба, що він безцінними клейнотами вільності краситься? Ні! Найбільшу оздобу і втіху має з того найперший і найважливіший член того тіла — голова, що з усіх оздоб тіла, як з своїх власних, перед усіми тішиться і радіє! Оздоба вільності на підданих — їх власна оздоба: однаково вона передусім прикрашує і тішить князів і королів.

Бо як кожному шляхетському народові утішний і милий клейнот вільності, так само втішний і милий клейнот вільності благородно настроєним королям і князям — над вільним народом королювати в вільності! Бо як здоровий не бажає собі того, щоб йому хворі служили, не хоче, щоб йому сердечні приятелі хорували, — жичить їм здоровими бути і здоров’ям їх, як своїм власним, тішиться і радіє, — так і великодушний пан не прагне того, щоб йому невільники служили, і не хоче дивитися на неволю любих йому приятелів, але, вільний над вільним народом королюючи, тішиться з їх вільності і радіє як з своєї власної" (передрук, с. 513-6).

Але всі ці вірнопідцанчі залицяння, так само як і гнівні викрики "Суплікації", не зробили ніякого враження, і властиво краще було обійтися без них. Король, біскупи, магнати тепер, коли минула велика небезпека, не мали ніякої охоти їх слухати і робити які-небудь уступки. Католицька і феодальна реакція тріумфувала за західною границею, і всяка опозиція, її претензії й погрози в себе дома — йшла вона з київських церковних чи з козацьких радикально соціальних кругів — тільки гнівала, дражнила і загострювала жагуче бажання розправитися з цими непокірними елементами і скупати їх у власній крові, як чверть віку тому на Солониці. На запитання посольської палати, що зсолідаризувалася з петиціями української шляхти, чому порушуються права людей грецької віри всупереч сjймовим постановам, король в цілому відновив аргументацію Рутського і тов., що людям грецької віри не діється ніякої кривди, — от різні легкодушні люди, як Борецький, Смотрицький та ін., зважилися образити королівський маєстат, без королівського подання взявши посвящення від підозрілого чужоземця, присланого для збунтування королівських підданих, і порушують закон і спокій різними насильствами над уніатськими духовними. Коли ж посольська палата не вдоволилася цією відправою і постановила, щоб релігійну справу нарешті заспокоєно, рішено було закликати обидві сторони, щоб за посередництвом делегованої від короля й сойму комісії пошукали компроміс між собою, а всі розпочаті справи припинялись — проголошувалася релігійна згода 1.

Українські парламентарії відчули це як повний погром і, розуміючи, що в даній ситуації сприятливий момент упущено безповоротно, могли тільки загрозити більш рішучою розправою під час безкоролів’я. Але уніатська сторона, як каже Рутський, тільки посміялася з такої погрози далекою і непевною перспективою, вповні задоволена тим, що в данім моменті вона зіставалася панами ситуації.

1 Історія України, VII, с. 504 дд.