Історія української літератури. Том 1

В сім напрямі, протягом сього півстоліття, дійсно осягнені результати далеко певніші і конкретніші, ніж в дослідах над паралелями усними. Але не можна спускати з ока, що сими впливами письменної літератури не вичерпується справа. Аналіз їх творить тільки опорні точки для неминучого і доконче потрібного, особливо в такій літературі, як наша, досліду над взаєминами творчості усної, далеко багатшої й ширшої, ніж та сфера книжних впливів, яку можна прослідити.

Вона, правда, вимагає далеко більшої, ґрунтової, скомбінованої праці, як уже зазначено було; питання можуть розв’язуватися головно на грунті більш виразних і докладніше датованих фактів літературних, за поміччю наведень, зроблених для цілих груп тем. Але ся робота відкриває такі інтересні культурно-історичні та культурні факти, що належить всяко її розвивати. Тільки нею буде прояснена та незмірно цікава культурна і літературна робїтня, в котрій працював наш нарід від часів свого розселення (пор. сказане вище): залежність нашої творчості від тих світових огнищ, в котрих ішла найживіша літературна праця, перероблювання їх витворів і промінювання нашої творчості на периферії.

Досі увага була скуплена головно на великім «індійськім морі, в котрім зливалися всі ріки казок». Новіші індіаністи закинули гадку про Індію, як той центр, де творились казки для цілого світу, але обстоюють її значення як того збірника, де збирались і одержували нові форми і редакції казкові мотиви та відси розходилися в усіх напрямах — на північ, схід, і захід. В полеміці з противниками вони обстояли індійські впливи на середньовічну європейську повість — по їх рахунку не менше четвертини, і то найбільш яскравих європейських фабльо носить виразні сліди індійського впливу. Але поруч індійської лабораторії не треба забувати передньоазійської, вавилонсько-сирійсько-юдейської — під безпосередніми впливами її стояло наше чорноморське побережжя і Кавказ з його північними степами, і геленістичний світ, передхристиянський, так само як і християнський. А й се геленістичне джерело в своїм значенні і впливах на нашу культуру і словесність знов-таки досліджується головно по даним книжної літератури; фольклорні ж відносини дуже мало досліджувались, а вони не менше важні.

Сі студії освітлять не тільки питання про впливи і запозичення, але і другу сторону сього питання: степень одомашнення або органічного засвоєння інтернаціональних, мандрівних тем українським елементом. Бо кінець кінцем вияснення першої тези, що теми нашої повістевої словесності в величезній більшості мандрівні і запозичені, ще далеко не вичерпує питання про інтернаціональну сторону нашої старої словесної творчості. Тут, як і взагалі в питаннях літературної творчості, важне не що, а як. В способі оброблення інтернаціональних тем, в наданні їм нової оригінальної літературної краси і артистичного інтересу взагалі проявляє себе творчий геній як індивідуальний, поодиноких творців, так і колективний — цілої нації. Коли завдяки обробленню в новій версії, в новій національній сфері артистична вартість сих тем підіймається, коли вона набуває інтересних історичних прикмет — се дає високе свідоцтво словесній творчості народу; коли інтернаціональні теми, попадаючи в сю сферу, тратять літературний інтерес, блиск і гру, стираються, стають невиразними і сірими, — се свідчить про слабість чи упадок словесної творчості. Вияснення сеї сторони її дуже цінне і потрібне, але воно далеко, тяжче, вимагає далеко більше передвступної роботи, і тому в сім напрямі зроблено ще менше, ніж в виясненні впливів та запозичень.

Драгоманов, розвиваючи в своїх працях тезу, що твори народної словесності не можуть самі по собі, без ближчого аналізу, вважатись за вияви народного світогляду, того, що критики романтичної доби та їх епігони називали народним чи національним духом, «народньою душею», головно клав натиск на сю сторону: вияснення інтернаціональності тем народної повістевої словесності. Не забував, одначе, нагадувати при тім, що в сих порівняльних студіях треба вважати не тільки на подібності, але й на різниці всяких народніх версій сих мандрівних тем 1.

1 У вступних увагах до студії «про пожертвування власної дитини» (опубл. 1889 р.) Драгоманов писав: «Розуміється, народна словесність, як і інші прояви життя народів, зовсім не тратить значення як матеріал до народної психології і навіть до характеристики національностей. Найновіші досліди тої словесності відкрили лише, що так названа «народня душа», або «національний дух», не щось стале, а рухається, стикається з іншими і зміняється, розвивається. А окрім того, ті досліди накидають уздечку на дуже поквапні висновки про національні духи, — бодай доти, доки на підставі докладного порівняння матеріалів, які збираються ступнево з різних країн, не будуть зазначені як схожі, так і різні речі в творах духа народів на земній кулі». — Розвідки, IV, с. 151.

Пор. ще в студії про «Дуалістичне сотворення світу» (1893) його ж пригадку на адресу Ал. Веселовського, що «порівняний дослід оповідань мусить мати на оці не лише схожість їх основ, але й схожість і різницю подробиць» та вважати на географічні й побутові умови — «лише таким чином можна встановити генезу оповідань, які находяться у різних народів, і доказати їх дійсне свояцтво та відділити оповідання туземні в певних сторонах від перейнятих» (т. IV, с. 283).

Власне, і він і вся київська етнографічна школа 1870-х рр., котрої він був найсильнішим представником, бачили характеристичну прикмету української народної сфери в тім, що інтернаціональні теми, переходячи через неї і перероблюючися в ній, демократизувались, як вони висловлялись, себто вводилися в обстанову життя українського «плебсу». Але се, розуміється, тільки одна з прикмет сього процесу оригінального засвоєння чи націоналізації інтернаціональних тем. Висвітлення сього процесу мусить бути поставлене ширше, але се правда, повторюю, що воно вимагає далеко більших передвступних студій, ніж просте виявлення спільності чи запозичення тем народної словесності, котрим, як першою стадією свого досліду, передусім займались старші покоління українських фольклористів.

В останніх десятиліттях нерв сеї роботи, на жаль, ослаб взагалі. Приходиться висловити побажання, щоб студії в обох напрямах могли відновитись якнайскорше і якнайенергійніше, з пильним використанням вказівок світової етнографії, а не самої тільки слов’янської або індоєвропейської. Вони повинні наблизити нас до розв’язання головної проблеми: оцінки української оригінальності в трактуванні інтернаціонального матеріалу і докладнішого означення в нинішнім повістевім репертуарі хронологічних верств, старших і молодших, які в нім залишились або принаймні полишили свої сліди: образи культурного життя і творчості своїх часів.

Великий словесний скарб нашого народу тоді перестане бути тою шанованою, але мало використовуваною позицією в нашім національнім інвентарі, якою бачимо його тепер, а стане проречистою книгою буття нашого народу.

До сеї мети повинні бути звернені зусилля не тільки спеціалістів-фольклористів, але і ширших кругів дослідників нашої народної творчості. Тільки дуже енергійною і многосторонньою дослідчою роботою вона може бути осягнена.

ПРИМІТКИ (до першого тому) (Л. Ф. Дунаєвська)

Специфіка пропонованих приміток обумовлена подвійним призначенням цієї книги. З одного боку, «Історія української літератури» М. С. Грушевського є величною пам’яткою української культури і має бути перевидана відповідно до цього її статусу — з мінімальним, як уже зазначалося, втручанням до авторського тексту. З другого ж боку, це не музейний експонат, а жива, талановита, надзвичайно багата думкою наукова праця, яку треба якнайшвидше повернути до вітчизняного наукового обігу. Проте потрібна вона не лише науковцям. В наш час, коли підручники старіють вельми швидко, перші три томи давньої — але аж ніяк не застарілої — праці M. C. Грушевського стануть таким необхідним нині студенту-україністу посібником з давньої української літератури, з успіхом заповнюючи фактично існуючу лакунуДопомогти книзі виконати це друге призначення і має коментар.

Тут треба ще раз нагадати, що M. C. Грушевський писав перші томи «Історії української літератури» в тяжких умовах вимушеної еміграції, позбавлений робочої бібліотеки, яка згоріла під час громадянської війни; загинув й особистий архів ученого, серед рукописів котрого були, безперечно, й підготовчі матеріали до цієї фундаментальної праці. Все це вимусило дослідника часом посилатися на своїх наукових попередників не de visu, а з пам’яті, що, у свою чергу, призвело до певного збіднення бібліографічного апарату, а подекуди — й до похибок. Звідси — необхідність «розкриття» цих посилань Грушевського за сучасним міжнародним науковим стандартом (виняток становлять деякі застарілі навчальні посібники). Це треба було зробити й для того, щоб студент, молодий науковець, інший читач, який зацікавиться поставленою істориком проблемою, названим ним виданням чи розвідкою, швидше зміг віднайти потрібну працю в бібліотеці, а той читач, який живе далеко від наукових книгозбірень, — одержати можливість замовити в них цю працю або її ксерокопію чи мікрофільм.

Не можна, звичайно, заплющувати очі на те, що праця Грушевського вийшла в світ майже сімдесят років тому. Отже, коментар має також дати певний компендіум сучасного стану вивчення тієї проблематики історії літератури та фольклору Київської Русі, що в ній відбилася. Тут з’ясовується новизна та оригінальність певної концепції (думки, гіпотези, інтерпретації пам’ятки) українського дослідника, доля її в подальшому розвитку історії вітчизняної літератури, пропонується прогноз — там, де це необхідно, — використання її в майбутньому. Оскільки ж чимало розглянутих Грушевським проблем української медієвістики лишаються остаточно невирішеними, автори коментаря вимушені часом викладати й власний погляд на них. Зазначено новітні видання пам’яток, а також головні дослідження, шо вийшли з друку після першого видання праці Грушевського — у разі потреби стисло анотовані. Більш широкі списки літератури з відповідного питання читач знайде в запропонованих бібліографічних довідниках.

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ, ЩО ВИКОРИСТАНІ В ПРИМІТКАХ

Адрианова-Перетц. Покровская... — Библиография истории древнерусской литературы: Древнерусская повесть / Сост. В. П. Адрианова-Перетц, В. Ф. Покровская. М.; Л., 1940. Вып. 1; Білецький. Хрестоматія... — Хрестоматія давньої української літератури: До кінця XVII ст. / Упоряд. О. І. Білецький. 3-є вид., доп. К., 1967; ВУАН — Всеукраїнська Академія наук; ДІМ — Державний історичний музей (Москва); ЖМНП — Журнал Министерства народного просвещения (Санкт-Петербург) ; ЗНТШ — Записки Наукового товариства імені Шевченка (Львів); Махновець. Давня... — Українські письменники: Біо-бібліографічний словник: У 5 т. К., 1960. Т. 1 / Уклав Л. Є. Махновець; Назаревский. Библиография... — Библиография древнерусской повести/ Сост. А. А. Назаревский. М.; Л., 1955; ОЛДП — Общество любителей древней письменносте (Санкт-Петербург); ОЛЯ — Отделение литературы и языка АН СССР (Москва); ОРЯС — Отделение русского языка и словесностя Академии наук (Санкт-Петербург; Петроград — Ленинград); ПДП — Памятники древней письменности (Санкт-Петербург); ПДПИ — Памятники древней письменности и искусства (Санкт-Петербург); ПЛДР — Памятники литературы Древней Руси (Москва) ПСРЛ — Полное собрание русских летописей. Словарь XI — XIV... — Словарь книжников и книжности Древней Руси. Л., 1987. Вьш. 1; ТОДРЛ — Труды Отдела древнерусской литературы Института русской литературы АН СССР; ХИФО — Харьковское Историко-филологическое общество; ЦНБ — Центральна наукова бібліотека АН України ім. В. І, Вернадського; ЧИОНЛ — Чтения в историческом обществе Нестора-летописца (Киев); ЧОИДР — Чтения в императорском общзстве истории и древностей российских при Московском университете; АТ — Adrne A., Thompson S. The Types of the Folktale. Helsinki, 1961.

ВСТУП

На думку дослідників, початки літературознавчих знань — історії й теорії літератури як мистецтва слова — зародилися ще у давні часи. Роздуми про мистецтво слова зустрічаються у пам’ятках індійського народу — індійських ведах (X — II ст. до н. е.), у китайських — «Книзі легенд» («Шуцзін» — XIV — V ст. до н. е.), у давньогрецьких «Іліаді» та «Одіссеї» (VIII — VII ст. до н. е.) та ін.

Перші обгрунтування мистецтва та літератури як проблеми прекрасного зроблено мислителями античності — учнем Сократа Платоном (427 — 347 до н. е.), Арістотелем (384 — 322 до н. е.), Гораціем (65 — 8 до н. е.) та ін. Загальнотеоретичні проблеми історії й теорії літератури привертали увагу діячів епохи Відродження — Данте «Про народну мову», лекції Бокаччо про «Божественну комедію». В епоху Відродження було заново відкрито «Поетику» Арістотеля, що мало велике значення для подальшого літературознавства й історії літератури. Хоч, на думку дослідників, історія літератури існує кілька тисячоліть, література як письмова форма мистецтва слова усвідомлюється дослідниками водночас зі становленням буржуазного ладу (Гегель, 1770 — 1831).