Історія української літератури. Том 1

Не вважаючи на значний і ефективний історично-літературний апарат, видвигнений автором на доказ такого погляду, він розбився о факти: існування датованих записів українських пісень рівноскладового типу вже з 2-ої пол. XVI в. і першої четвертини XVII. Се пісня про воєводу Штефана, записана в чеській граматиці Яна Благослава 1571 р.: дванадцятискладовий вірш з цезурою (6+6), з свободним римом:

Дунаю, Дунаю, чом смутен течеш?

і пісня про козака Плахту, надрукована в польській брошурі Дзвоновського 1625 р., з складною, але вповні симетричною, строфічною будовою (семивіршові строфи схеми 2 (5+3), 4 (4+4), 1 (3+3), з правильною римою, навіть в середині вірша:

Ой козаченьку, | пане ж мій,

Далек же маєш [ домик свій?

При березі | при Дунаю,

Там я свою | хижу маю:

Ліс зелений, | оздоблений

Красним цвітом, | густим лісом,

То дім мій, | то покій.

Отже сі віршові форми, очевидно, старші від шкільних силабічних впливів, що тоді ледве-ледве, і то в дуже ще кострубатих формах, перевсаджувались на український грунт.

Тоді виникає думка, чи не належало б зв’язати сі форми з впливами балканської, спеціально сербохорватської поезії, рознесеними по зах. Україні захожими «сербами», згаданими вище. Розмір пісні про Штефана — се популярний сербський стих, перейнятий сербохорватськими, дальматинськими поетами кінця XV і XVI в. для їх поетичних творів. Група пісень про турецьку неволю, котра, по всякій правдоподібності, стоїть в зв’язку з впливами згаданих сербських співців, як побачимо потім, має також характеристичний для сербських пісень розмір 2 (4+4). Отже мені самому й іншим дослідникам : приходила ся гадка: чи не належало б зв’язати наші пісенні форми з балканськими впливами XV — XVI вв., з котрими паралельно йшли також впливи аналогічних пісенних форм західнослов’янських. Таку тезу в науковій літературі поставив був і старавсь обгрунтувати ще перед ак. Перетцом проф. Халанський. Вказуючи на аналогічні форми епічної пісні у сербів і українців і в середньовічній латинській поезії та її рефлексів у зах. слов’ян, він виводив з того, що «слов’янський народний стих, як і героїчний епос, розвинувся під безпосереднім західноєвропейським впливом». Особливе значення, по його гадці, мала доба хрестоносних походів. «Свідоцтва чеських літописців про поширення в Чехії в XIV в. чужоземних способів співу і гри можуть бути поширені на всю область західного і полудневого слов’янства, включаючи і Малоросію. Спеціально щодо українських пісенних розмірів, то декотрі з них, як десятискладовий 4+6 і восьмискладовий 4+4, могли бути запозичені від полудневих слов’ян, інші ідуть від взірців західноєвропейських, що йшли в нарід через церковну школу». Позбавлена сих впливів Великорусь XVI — XVII вв. задержала в билинах і багатьох ліричних піснях архаїчну форму: в ній, спеціально в билиннім речитативі, дослідник добачав германські впливи, що йшли з північної Німеччини до Новгороду, Суздальщини і Київської Русі, тим часом як впливи романські і північнонімецькі йшли до країв полудневослов’янських 2.

1 Пор., напр., міркування у Ф. Колесси. Ритміка, с. 191 і 245.

2 Южнославянскія сказанія о КралевичЂ МаркЂ въ связи съ произведеніями русскаго былиннаго эпоса; кінцевий розділ: «Славянскій эпическій стихъ», с. 794.

Таким чином, новий український пісенний розмір, модерніший в порівнянні з великоруським — і українським київської доби, мав би бути продуктом полуднево- і західнослов’янських впливів, посередньо — романських, XIV — XVI вв. переважно. Се правдоподібніше від попереднього. Але насувається ряд міркувань, які говорять і против сього.

Передусім отсе поширення таких пісенних розмірів серед східного слов’янства, і то в піснях, між іншим, обрядових, найбільш архаїчних. Припускати широке розповсюдження серед великоруських мас форм, перейнятих східними українцями не раніше XVI — XVII вв., по-моєму, неможливо; пізніше від XII — XIII вв. такі перенесення в сфері народного обрядового репертуару здаються мені цілком неймовірними. Отже, коли ми стрічаємо такі архаїїчні веснянки, як «Ой ми просо сіяли», в тій же самій віршовій пісенній формі у нас і у великоросів, на один бік, а з другого боку, у сербів маємо цілком аналогічні хороводні пісні (хороводного парування молодіжі), як «Ой ти кóло вéлико, ле ла ле» і под.1, — то, очевидно, се розповсюднення спільних хороводів по діагоналі цілого слов’янського світу мусимо класти на часи раніші, ніж балканські чи західнослов’янські впливи переходових часів XIV — XVI вв.

За сим же промовляє дуже тісний зв’язок сих ритмічних форм з мелодійними пісенними типами дуже архаїчнини — діатонічними переважно, які характеризують найстарші верстви східнослов’янської музики, і особливо сильно затримались у великоросів 2, у українців же вони характерні як раз для пісень обрядових, очевидно найстарших, тим часом як пізніша українська мелодика хроматична, так само як і полудневослов’янська.

1 Перегляд у Потебні, Объясненія, c. 47 і дд.

2 Наведу отсі рядки з цитованої розвідки Ф. Колесси (Наверствовання), що зводить докупи погляди, висловлені раніше в сій справі:

«Можна би в укр. мелодіях з деякою правдоподібністю визначити три формації пісенні: давню, середню і нову. Перша — се доба діатонізму, у якій пісні квартового і квінтового устрою [як веснянки — див. вище] репрезентують давнішу верству, пісні ж, основані на середньовічних церковних ладах, — пізнішу.