Історія української літератури. Том 1

Той матеріал, який маємо з сеї доби — від половини XIV до половини XVI в., показує, що хоч об’єктивно беручися верства становила досить значну економічну величину, але внутрішньої сили в ній не було. Вона не жила, не розвивалась, а відмирала, не чуючи під собою ніякої соціальної бази, відсунена від політичних впливів, і виявляла все менше якої-небудь активності. В порівнянні з сею інертною лавою відмираючої породи маленька, бідна, міщанська і передміщанська українська громадка Львова XVI в. справді імпонує нам завдяки своїй активності, котру вміла виявити в самих несприятливих обставинах. Імпонувала, без сумніву, і тим аристократичним українським пережиткам, до опіки і помочі котрих зверталась, до національного почуття апелювала.

Такий був занепад княжо-боярської і патриціанської верстви, що своєю опікою виплекала була розцвіт церкви і церковної культури — писаної церковної літератури XI — XII вв. в тім числі, а тепер в одних сторонах розбіглась і розпорошилась — як в Східній Україні; в інших була передесяткована і знищена, як у краях польської окупації; а тут, на Волині і Побужжі, задубіла в вимушеній бездіяльності. Користаючи з того, ворожа українській церкві і народності (поняття сі обопільно накривались в тодішнім житті) політика нового польсько-литовського окупаційного уряду розбивала форми церковного життя. Нищила аристократію і міщанські українські громади, позбавляючи їх прав самоврядування, не кажучи про все тяжчий процес економічного і соціального поневолення селянства, що хоч не мав в собі національної закраски, лягав на українські маси особливо тяжко.

Все се вело до ґрунтовного занепаду українську стихію взагалі. Але тяжкі обставини викресували з неї і сили відпорні, енергію організаційну, і серед їх проявів особливо цікаве тут для нас явище — се демократизація тої офіціальної колись, аристократичної культури, письменності, творчості, котрої історичним розвитком далі займемося.

Соціальний і політичний процес спускав все глибше на дно соціального ладу останки того державного, публічного українського життя, які ще заціліли. Він стинав його верхи і понижав на соціальній драбині все нижче те, що зоставалось. Творилась нова вища адміністрація, до котрої фактично не було приступу українським елементам, оскільки вони не хотіли ренегатствувати; старі ж уряди, які були їм приступні, тратили значення, сходили на ніщо. Так колись високий уряд воєводи в Галичині під польським урядуванням зійшов на маленьку, підрядну посаду при старості. На Поліссі ті різні, колись високі, двірські уряди, що по старій традиції рахувались за місцевими боярами і навіть тепер по черзі, «колейно», розділювались між ними з року на рік, фактично зійшли на малозначні аренди певних доходів чи маєтностей. Саме могутнє колись боярство, задержавши стару назву, тратило дедалі свою економічну і соціальну позицію — супроти нової, привілегійованої шляхетської верстви, так далеко, що ті елементи, котрим не вдалося втиснутись до шляхетських рядів, зійшли на становище воєнно-служебної верстви, небагато краще поставленої від селянства, так само як розмножена і збідніла українська шляхта Галичини і Поділля, яка не зріклася своєї народності.

Спускаючись на дно, сі останки колись владущої, просвіщеної верстви, що тримала в своїй опіці церкву і книжність, задержували традиційне прив’язання до них і несли се прив’язання з собою на спід соціального укладу.

З другого боку, єрархія, духовенство, інтелігентська, книжна верства взагалі, що зосталась без урядової опіки, під котрою виросла, навпаки, стрічала тепер з боку нових офіціальних, владущих, не українських елементів тільки ворожнечу і репресії, мусила, за браком чогось видатнішого, всіма силами хапатись сих останків колишніх верхів та вишукувати суголосні, спочутливі елементи серед українських мас, серед нового міщанства, в багатших верствах селянства і в новій соціальній верстві, яка наростає в Східній Україні: в козацтві.

Процес всякання в народні маси православної церковності і книжності, що розпочався за українських державних часів, пішов тепер через се темпом прискореним. Заразом твориться поволі глибока зміна в самій національній психології і в характері національної культури. Її вирощували вищі верстви, що кермували соціальним і політичним життям: панували і держали владу. Тепер владущі верстви стали не українські, не православні, чужі культурою. Національна ідея і національна культура з атрибутів, приналежностей верстви владущої стали власністю, прапором, паладієм поневоленої і пониженої руської чи української народності. Се мусило відбитись на всім їх характері.

Коли ж у них знайшлась нова політична сила, в виді козацтва, що взяло на себе національне представництво з початком XVII в., а в середині XVII в. добилось влади і проводу в Східній Україні, — стала альтернатива, не дискутована теоретично, але відчута підсвідомо вповні ясно:

Чи національна українська реставрація і реконструкція її суверенності або автономності має йти в напрямі організації нової національної владущої верстви, котра б узяла в свою опіку національну ідею і національну культуру, зоставивши українські маси в становищі соціального поневолення, економічного експлуатування, і реставрована українська державність мала б піти за взірцями сучасних класових держав — відновляти в модерніших формах стару державність київську? Старшина козацька, разом з останками старої української аристократії (серед котрої ще тримались навіть деякі княжі роди) і дрібношляхетськими елементами (які мали охоту признати новий режим), відновивши старий союз з церковною єрархією та церковною і півцерковною інтелігенцією і міщанським патріціатом (що подекуди потрапив зав’язатись), мали стати владущою і єдиною державотворчою верствою. Народна українська маса мала б служити тільки її знарядом, як по інших сучасних державах з непережитим феодальним укладом. Се одна можливість.

Друга — рахуючися з пережитим історичним процесом і соціальною структурою української національності, належало шукати для неї інших державних форм, які б забезпечили їй суверенність чи автономність без соціального поневолення тих мас, які на собі винесли боротьбу за національне визволення і мали далі виносити.

На сім пункті тодішні українські верхи і низи розійшлися, і їх конфлікт, зручно використаний сусідами — ворогами української державності, знейтралізував змагання обох течій, підтявши могутній соціальний і національний рух та принісши замість відродження «Велику Руїну».

Як показали події останніх літ, невважаючи на велику ідеологічну працю, пророблену новим відродженням XIX в., вказане питання зісталось нерозв’язаним, і, очевидно, ся альтернатива буде вставати всякий раз, як український нарід здобуватиме (чи думатиме, що здобуває) змогу рішати про своє існування.

Головні моменти в розвої української словесності і цикли її традиції. Я надписав так сей розділ, тому що головні моменти в розвої української словесної творчості дуже часто — коли мова про старші часи — не полишили по собі відповідних слідів в перехованім матеріалі, і між його групами чи циклами часто зовсім бракує матеріалу, котрий повинен би відповідати певним моментам сього розвою, так як можемо їх виміркувати не тільки з перехованої літературної традиції, але також і з інших даних. Схема розвою, яку собі уявляємо, не всюди заступлена в системі літературного матеріалу.

З другого боку, певні цикли творчості дуже часто перетягаються понад тими граничними моментами, що означають зміни соціальних і культурних підстав. В літературі, як і в мистецтві, часто ще довго обробляються ті теми, і навіть найвищого вершка доходять напрями, котрих вихідні моменти пережились і відпали з упадком їх соціальної та економічної бази.

Всю традицію передісторичних часів, з-перед масового розселення, з тих причин приходиться трактувати здебільшого разом, тому що при нинішнім стані нашого матеріалу і наших студій ми однаково не потрапимо, я думаю, розділити її на хронологічні верстви. Мусимо шукати традиції останньої епохи перед розселенням і, по можності вилучаючи пізніші зміни та інкрустації, старатись відтворити образ словесної творчості сих часів, коли люди жили ще переживаннями родоплемінної доби — уже сильно розложеної, але не пережитої до решти: ще під сильними колективістичними повівами, в атмосфері чисто магічного світогляду. Подекуди вдасться при тім викрити останки й старійших верств, доволі виразно заховані в обряді чи іншім пережитку. На більше тим часом не претендуємо.

Се, розуміється, царство виключно усної традиції. Є старі записи заклять, але я не знаю старших від XVIII в.,

Від початків масового переселення на полуднє, кругле рахуючи п’ять століть, від IV віку по IX, се епоха розселення, котру я вище назвав чорноморсько-дунайською. Її культурна традиція і словесна спадщина уявляється в виді двох циклів — полудневого і північного. На полудні тісні зв’язки з чужим, культурнішим життям: запозичення і сполучення українських елементів з тими різнородними течіями, вичисленими вище. Розвій життя і творчості в двох напрямах. Один — воєнний, героїчний, дружинний, в степових організаціях, аналогічних з пізнішим пограничництвом, оспіваним Словом о полку Ігоревім («свідомі кмети куряне»), з степовими бродниками і берладниками і пізнішими низовими козаками. Другий — міський, або зв’язаний з містом, з греко-римською цивілізацією, більш або менш асимільований з нею, повний різних культурних запозичень (не виключене навіть уживання письма — в дусі оповідання Храбра, про котре будемо говорити нижче).

На півночі — повільне наростання міського життя, а перевага інтересів сільського господарства, розвій обрядів і уяв, зв’язаних з сим господарством: образів космічних сил, від яких залежать його успіхи; зав’язки натуралістичної релігії в обряді і поезії. Заразом, в зв’язку з успіхами господарства і поступами диференціації в громаді — зріст індивідуальності як в житті, так і в творчості, так, як вище то було схарактеризоване для часів упадку родоплемінного життя взагалі.

В пізнішій, києво-галицькій добі, котру можна також порахувати кругло в п’ятсот літ, від IX до XIV віку, полуднева течія ломиться і розбивається під кочовим натиском. Почасти губиться в степових бурях, не лишаючи виразного сліду і спадку (в дотеперішніх дослідах принаймні). Почасти вливається і всякає в північне розселення, вносячи в тутешнє життя, головно міське, але, без сумніву, також і в сільське, елементи чорноморської цивілізації ширше і безпосередніше, ніж вони туди досі долітали. Се знайомість з християнством та іншими монотеїстичними релігіями, з пережитками поганства — антропоморфічністю богів і зв’язаними з нею культами, магічними формулами і обрядами, культовими святами і т. под., з безконечним репертуаром мандрівних словесних тем і власними героїчними мотивами, викоханими кількавіковим життям в воєнних організаціях, походах і добичницьких наїздах.

Сей дуже складний і різнородний набуток вливався в різні сфери життя, «по приналежності», і служив розчином для організації і творчості північної України. Як, з одного боку, організація міського життя, воєнних дружин, управління, права, культу переходить різні зміни під сими впливами (і в дечим аналогічними скандинавськими, що хронологічно стрічаються і комбінуються з ними), так, з другої сторони, сі впливи мусили відбиватися на словесній творчості, на поетичній продукції. І знов мусимо й тут уявити собі паралельний розвій кількох течій: