Розділ «Частина п’ята: УКРАЇНА У XX СТОЛІТТІ»

Українці під угорською окупацією. Після того як у березні 1939 р. угорська армія захопила Карпатську Україну й повалила її уряд, Закарпаття ввійшло до складу Угорщини й протягом усієї війни залишалося однією з її частин. Через недобру пам’ять про вікове мадярське панування, кінець якому прийшов у 1918 р., близько 550 тис. українців краю не зраділи поверненню мадярів. Намагаючись попервах справити добре враження, угорський уряд пообіцяв надати Закарпаттю автономію. Але невдовзі стало ясно, що цього зобов’язання він не виконає, готуючи натомість для населення Закарпаття поступову мадяризацію.

Майже одразу мадяри розпочали всеохоплюючий наступ на українофілів. Сотні їх було розстріляно, тисячі заарештовано, близько 30 тис. утекли до сусідньої Галичини (де більшовики в свою чергу багатьох із них депортували до Сибіру). Було заборонено всі українські видання та організації, включаючи «Просвіту». Сповнений рішучості викорінити на Закарпатті наростаючий український рух, угорський уряд, однак, не був готовий до проведення повної мадяризації (хоч неухильно посилював свої культурні впливи, особливо у школі). Натомість він обрав перехідний, або русинофільський, варіант, виходячи з твердження про те, що місцеве населення нібито являє собою окремий русинський народ, який протягом століть мав органічні зв’язки з мадярами. Основними провідниками цього підходу стали місцеві діячі та давні агенти будапештського уряду Андрій Бродій та Степан Фенцик. Головною його соціальною базою виступило змадяризоване греко-католицьке духовенство.

Угорська влада не тільки гнобила українців політично, а й призвела до занепаду освіти й посилення економічної експлуатації краю. Єдиним позитивним аспектом шестирічної угорської окупації Закарпаття було те, що вона вберегла край від нацистської навали, а відтак і від спустошень, завданих великій частині України. Однак вона не врятувала понад 100 тис. євреїв краю, більшість яких загинули в нацистських таборах смерті.

Розкол в ОУН. З вибухом війни суперечки, що довгий час нуртували в ОУН, вирвалися назовні. Між ветеранами боротьби 1917—1920 рр. із закордонного проводу ОУН та молодими галицькими радикалами, котрі вступили до організації у 30-х роках, виникли гострі суперечності. Група радикалів вела на теренах Західної України активну боротьбу проти польського уряду, і її члени часто опинялися у в’язницях. Обидва табори не мали розбіжностей у принципових питаннях, бо підтримували основні догмати українського інтегрального націоналізму, проте їх розділяли вікова різниця, особисті сутички щодо питань тактики. Після вбивства Коновальця у 1938 р. його наступником бачили його близького соратника Андрія Мельника, людину культурну й стриману. Молоді радикали зі свого боку доводили, що для керівництва ОУН у тяжкі часи, які наближалися, більше підходить їхній діяльний і вольовий товариш Степан Бандера, нещодавно звільнений із польської в’язниці.

Ще до виходу Бандери та його товаришів з ув’язнення їхні прибічники спрямували на закордонний провід ОУН справжній шквал критики. Бандеру засуджували за те, що він занадто спирався на підтримку чужоземних держав і особливо Німеччини, нехтуючи потребою розвивати «органічні» зв’язки з народом Західної України, за повільність і пасивність дій на політичній сцені, за дозвіл «політичним спекулянтам і опортуністам» займати керівні посади. У вересні 1939 р. Бандера зажадав, щоб ОУН утворила підпільну армію, готову боротися з кожним, хто стоятиме на шляху до української незалежності, — навіть якщо це будуть німці. Він вимагав, щоб ОУН зав’язала із західними союзниками такі ж контакти, як з Німеччиною. Але Мельник та його прибічники вперто боронили свої позиції, доводячи необхідність збереження пріоритетної орієнтації на Німеччину, оскільки західні держави не виявили заінтересованості в підтримці українських прагнень, і тому створення підпільної армії лише призведе до каральних заходів німців, а не забезпечить якихось військових чи політичних переваг.

Найсильніші пристрасті розгорілися навколо питання про новий провід ОУН. У серпні 1939 р., коли багато суперників фракції Мельника ще перебували в ув’язненні, вона скликала в Римі конференцію, на якій офіційно проголосила Андрія Мельника вождем ОУН. Проте 10 лютого 1940 р. Степан Бандера зібрав конференцію в Кракові, на якій його фракція відкинула рішення Римської конференції. Не в змозі досягти компромісу, кожне угруповання оголосило себе єдиним законним проводом ОУН. Ті, що стали на бік Бандери, а це була молодіжна більшість організації, стали називатися ОУН-Б чи ОУН-Р (революційна), або просто бандерівцями; прибічників Мельника, що складалися з поміркованих інтегральних націоналістів, називали ОУН-М, або мельниківцями.

Ця схизма в лавах ОУН, без сумніву, завдала великої шкоди справі інтегрального націоналізму. Ворожнеча між двома фракціями сягала такої гостроти, що вони нерідко боролися одна проти одної з не меншою жорстокістю, ніж з ворогами української незалежності. Таким чином, українські інтегральні націоналісти виявилися глибоко розмежованими напередодні великих випробувань війни. До того ж запеклі чвари між ними завдали шкоди всьому рухові українського інтегрального націоналізму й послабили його моральний авторитет.

Війна на Україні: другий етап

22 червня 1941 р. нацистська Німеччина несподівано напала на СРСР. Із зіткненням між собою двох тоталітарних систем розпочалася війна титанічних масштабів і небаченої жорстокості. Уздовж фронту, що простягнувся більш як на 3 тис. км від Білого моря на півночі до Чорного моря на півдні, тримільйонні війська Німеччини та її союзників атакували радянські сили, які налічували понад 2 млн чоловік. Глибока віра Сталіна в те, що Гітлер не порушить нацистсько-радянського пакту, призвела до того, що радянський уряд, знехтувавши численними застерігаючими сигналами про напад, був захоплений ним цілком зненацька. До того ж сталінові генерали припустилися стратегічної помилки, розташувавши завелику кількість військ надто близько від кордону. Це дало змогу швидкохідним танковим колонам німців великими обхідними маневрами оточити й знищити їх. В міру того як Червона армія зазнавала однієї страхітливої поразки за іншою, як радянське керівництво, включаючи самого Сталіна, охопила паніка, як в уряді запанував хаос — падіння Радянського Союзу здавалося неминучим.

Найбільша частина німецьких сил — група армій «Південь» під командуванням фельдмаршала Карла фон Рундштедта — мала захопити Україну. І саме на Україні німці здобули ряд вражаючих перших перемог, головна серед них — знищення у вересні 1941 р. величезних радянських сил у районі Києва й захоплення 650 тис. полонених. Унаслідок цього через чотири місяці від початку вторгнення німці окупували майже всю Україну. До грудня 1941 р. вони контролювали близько 80 млн чоловік, або 42 % населення Радянського Союзу, й велику частину його економічного потенціалу, а також захопили 3,8 млн радянських військовополонених (із них, як підраховано, 1,3 млн становили українці). Відносна легкість, із якою ці люди були захоплені в полон, свідчила про те, наскільки байдуже ставилося багато червоноармійців до захисту радянської системи.

Щe помітніше виявлялася відсутність підтримки радянського режиму з боку цівільного населення України. На Західній Україні, де «Совєти» були особливо непопулярними, німців часто зустрічали як визволителів. На Східній Україні реакція на прихід німців була більш настороженою, але поширювалася думка що вони принесуть полегшення порівняно зі сталінським режимом. Тому так часто в німецькій пресі з’являлися фотографії українців, котрі радісно вітають німців традиційним хлібом і сіллю.

Поспішний відступ Червоної армії мав трагічні наслідки для тисяч політичних в’язнів у тюрмах Західної України. Не в змозі вчасно евакуювати їх, протягом тижня, з 22 по 29 червня 1941 р., НКВС провів масове винищення в’язнів без огляду на те, які звинувачення проти них висувалися. Масові вбивства відбулися у Львові, Самборі та Станіславі, що в Галичині, де загинуло близько 10 тис. в’язнів, та Рівному і Луцьку на Волині, де загинуло ще 5 тис. Організовані слідом за масовими депортаціями та наростаючим терором радянського режиму, ці екзекуції поглибили відразу західних українців до радянської влади.

Долаючи початкове безладдя, радянські власті стали організовувати більш упорядкований відступ. Вони застосовували традиційну російську тактику «спаленої землі», що, за словами Сталіна, мала «зробити нестерпним життя в тилу ворога». Відтак усі промислові підприємства, якими могли б скористатися німці, підлягали знищенню. Наприклад, Київ зазнав страшніших руйнувань від відступу радянських військ, які висадили в повітря багато визначних споруд міста, ніж від наступу німців. У Донбасі більшовики затопили майже всі шахти; було також зруйновано гігантський комплекс заводів при Дніпрельстані та всі 54 домни в республіці.

Визначна риса відступу Рад полягала в масовій евакуації за Урал та до Середньої Азії зброярних заводів, кваліфікованої робочої сили та важливих учених спеціалістів. У результаті чи не найбільшої в історії евакуації радянський уряд вивіз поза межі досяжності німців близько 1500 заводів і понад 10 млн чоловік; понад третину всього цього було евакуйовано з України. Місцем перебування українського радянського уряду стала столиця Башкирської автономної республіки Уфа, що на Уралі. Ця масова евакуація промислових підприємств і населення значно посилила здатність СРСР продовжувати війну.

Особливу активність під час евакуації виявив НКВС. Підозрюючи у зраді радянській владі кожного, хто ухилявся від переселення, він заарештував і стратив велику кількість людей. Тих, хто мав відсидіти в ув’язненні більше трьох років, розстрілювали, аби не лишати ніяких антирадянських елементів, потенційно корисних німцям. У німецькому тилу залишалося багато агентів НКВС для проникнення в німецький адміністративний апарат, особливо в поліцію, і для спостереження за поведінкою неевакуйованих.

ОУН і нацистська Німеччина

Українські інтегральні націоналісти з ентузіазмом вітали напад німців на СРСР, розглядаючи його як багатообіцяючу можливість встановлення незалежної української держави. Та хоч ОУН і Німеччина мали спільного ворога, їхні цілі були далеко не спільними. З точки зору німців основна користь ОУН полягала в тому, щоб служити диверсійною силою для створення хаосу в радянському тилу. Зі свого боку інтегральні націоналісти, розчаровані політикою Гітлера щодо Карпатської України, не мали наміру бути знаряддям для Берліна; вони поставили собі за мету скористатися війною й поширити по всій Україні власний вплив. Відтак кожна сторона прагнула використати іншу у своїх власних, часто протилежних, цілях. У хистких стосунках між ОУН та нацистською Німеччиною мали місце й інші складнощі. Серед німців існувала різка розбіжність поглядів на ОУН: абвер (військова розвідка) на чолі з адміралом Вільгельмом Канарісом, що мав тривалі зв’язки з ОУН, виступав за співпрацю з нею, але нацистський партійний апарат на чолі з Мартіном Борманом із презирством відмовлявся розглядати її як серйозний політичний чинник. До того ж німці, що хотіли мати справу з інтегральними націоналістами, наштовхувалися на проблему: яку фракцію підтримати — відносно поміркованих, але слабших мельниківців (ОУН-М) чи діяльних, чисельніших, але непокірних прибічників Бандери (ОУН-Б). Конкуренція за те, щоб дістати підтримку німців, розпалила суперництво двох фракцій, кожна з яких прагнула утвердитися єдиним представником українського народу.

В результаті співпраці між німцями та ОУН незадовго до нападу на СРСР у німецькій армії було створено українське збройне з’єднання під назвою «Легіон українських націоналістів». Сформоване переважно з пробандерівськи настроєних українців, мобілізованих з територій, зайнятих німцями, це з’єднання складалося з близько 600 солдатів і мало два підрозділи під кодовими назвами «Нахтігаль» та «Роланд». Німці планували використати їх у диверсійних цілях, але ОУН-Б сподівалася, що вони стануть серцевиною майбутньої української армії, а також засобом поширення впливу фракції Бандери.

Уже в перші дні німецької окупації України конфлікт між інтересами інтегральних націоналістів і німців вийшов на передній план. ОУН-Б (при підтримці «Нахтігалю») пішла на зухвалий крок, що межував з безрозсудством, вирішивши без узгодження з німцями проголосити 30 червня 1941 р. встановлення у щойно захопленому Львові української держави. На посаду прем’єр-міністра було обрано близького соратника Бандери Ярослава Стецька. Йдучи на вкрай ризикову гру, ОУН-Б розраховувала, що німецьке військове командування скоріше погодиться з цим фактом як із доконаним, ніж піде на конфронтацію з українцями з самого початку вторгнення.

ОУН-Б не лише обійшла німців, а й спробувала (і спочатку не без певного успіху) переконати спантеличене українське населення, що дії бандерівців опираються на підтримку Берліна. Шляхом різних маніпуляцій вона добилася від старого, прикованого до ліжка митрополита Шептицького заяви про підтримку проголошення української державності. Хоч ОУН-Б й не дуже помилилася, передбачаючи нерішучу реакцію німецького військового командування, проте вона цілком прорахувалася щодо реакції нацистського політичного керівництва. Лише через кілька днів після проголошення держави гестапо заарештувало й кинуло до в’язниці Бандеру та його прибічників. Тим часом ОУН-М, яка всіляко уникала антагонізмів із німцями, поквапилася скористатися невдачею суперника. Втім через кілька місяців вона також зіпсувала стосунки з нацистами.

У рамках своєї стратегії (ставити німців перед фактами) обидві фракції ОУН запланували — знову без їхньої згоди — організувати й контролювати місцеву адміністрацію в новозавойованих частинах України. З цією метою вони зібрали близько 2 тис. своїх членів, переважно з числа ОУН-Б, й розділили їх на похідні групи, давши тим настанову йти вглиб України слідом за наступаючими військами. Ці групи мали виявляти в кожному населеному пункті національно свідомих українців, створюючи навколо них місцеву адміністрацію. Хоч кампанія мобілізації радянських українців для справи інтегрального націоналізму дала численні зразки відваги та винахідливості молодих членів похідних груп, вона також виявила деякі потворні сторони боротьби двох фракцій ОУН. Найбільш вартим уваги випадком цієї боротьби стало вбивство двох провідних членів ОУН-М Омеляна Сеника та Миколи Сціборського у вересні 1941 р. в Житомирі, здійснене, як переказували, членом ОУН-Б. Після цього епізоду вбивства і взаємні доноси німцям у жорстокому конфлікті двох фракцій ОУН стали звичайним явищем.

Після поспішного відходу Червоної армії східні українці самоорганізовувалися й без стимулів з боку груп ОУН. Оскільки німецькі воєнні власті відносно людяно ставились до населення у перші місяці окупації, багато українців спонтанно влаштовували місцеве самоврядування. Сподіваючись, що німці ліквідують ненависні колгоспи й перерозподілять землю між індивідуальними власниками, селяни збирали врожай у надзвичайно тяжких умовах. Нерідко вчителі організовували школи, а робітники самі налагоджували роботу на заводах.